Кузьмінський Євген Васильович: “Я мав гарних учителів”

25 жовтня минулого року наша газета опублікувала статтю "Кафедра екобіотехнології та біоенергетики: нероздільність викладання і дослідницької роботи". У статті йшлося про динамічний поступ колективу однієї з наймолодших кафедр нашого університету як за часом існування (заснована у 2004 р.), так і за середнім віком професорсько-викладацького складу – 44 роки. Кафедра здійснила перші в Україні випуски бакалаврів, спеціалістів і магістрів зі спеціальності "Екологічна біотехнологія та біоенергетика". У минулому році за середнім рейтингом викладачів посіла 4-те місце по КПІ, за рівнем навчально-методичної роботи – 10-те місце, науково-інноваційної роботи – 8-ме місце.

Значною мірою успіхи будь-якої кафедри залежать від її керівника. І навпаки, досягнення кафедри позитивно впливають на особистий рейтинг її завідувача. Тому не дивно, що за підсумками 2012 року організатор і завідувач кафедри д.х.н., проф. Є.В.Кузьмінський став лауреатом конкурсу "Викладач-дослідник". З ним зустрівся наш кореспондент.

– Шановний Євгене Васильовичу! Наскільки я розумію, завідування кафедрою в дослідницькому університеті, де має бути і навчання, і виховання, і наукова робота, – справа непроста. Особливо на початковому етапі її становлення. Оскільки Ваша кафедра розвивається досить успішно, хотілося б дізнатися про секрет успіху. Припускаю, що цей секрет Ви знаєте і поділитеся ним з нашими читачами.

– Як Ви правильно зауважили, діяльність кафедри має кілька складових, і може бути успішною, коли всі вони гармонійно поєднуються. Щоб колектив діяв і розвивався успішно, завідувач має бути і дослідником, і вихователем (не тільки для студентів), і організатором роботи. Перш ніж стати завідувачем кафедри, всього цього я вчився – працював науковим співробітником, науковим керівником, директором спеціалізованої установи НАН України з розробки літієвих джерел струму, набував різнопланового досвіду (наукового, інженерно-технологічного, організаційно-управлінського), врешті, заробляв відповідну репутацію – без чого на таку відповідальну посаду в такому престижному виші не обирають. Якоюсь мірою мені пощастило в тому відношенні, що свого часу я працював з людьми "з великої літери", які вчили власним прикладом і у яких багато чого навчився – це передусім академіки Ю.К.Делімарський, О.В.Городиський, В.П.Кухар, В.В.Смірнов, В.П.Горбулін.

– З чого розпочався Ваш шлях до науки?

– Мій шлях до науки розпочався у 1966–1972 рр. на хіміко-технологічному факультеті КПІ, на кафедрі технології електрохімічних виробництв. Тоді кафедру очолював видатний учений і педагог професор Лев Іванович Антропов. Тут панувала атмосфера великої поваги до науки, виконувалися дослідження світового рівня. На останньому курсі я поєднував навчання з роботою в Інституті загальної та неорганічної хімії (ІЗНХ) АН УРСР.

– А що було після закінчення КПІ?

– Отримавши диплом, я почав працювати в ІЗНХ на посаді інженера у відділі, який очолював академік АН УРСР О.В.Городиський, до речі, теж випускник кафедри технології електрохімічних виробництв КПІ. Він став науковим керівником моєї кандидатської і докторської дисертацій і моїм Учителем на все життя. У 1979 році я захистив кандидатську дисертацію. У 1980–1983 рр. працював у Президії АН УРСР науковим консультантом з хімії та хімічної технології. Це давало можливість розширити коло питань, якими необхідно було володіти. У 1983 р. я повернувся до ІЗНХ, де продовжив дослідження в галузі перетворення видів енергії і, зокрема, з електрохімічної енергетики. Керував розробками, у тому числі на замовлення підприємств, займався впровадженням результатів досліджень у виробництво. Оскільки досягнув у роботі певних успіхів, у 1990 році, після захисту докторської дисертації, був призначений директором Науково-інженерного центру "Техноелектрохім" НАН України, створеного з ініціативи академіка О.В.Городиського на базі Дослідного виробництва ІЗНХ.

Головним напрямом роботи цього Центру була розробка хімічних джерел струму різноманітних електрохімічних систем, у тому числі з літієвими анодами і електролітами на основі неводних розчинників, а також з електролітами на основі розплавлених солей. У Центрі проводилися наукові дослідження і конструкторські розробки, а також розробка новітніх технологій і випуск дослідних партій ХДС.

У 1997 році мене запросили на посаду керівника секретаріату щойно створеної для забезпечення ефективного розвитку науки і техніки в Україні Ради з питань науки та науково-технічної політики при Президентові України. 3 2001 року суміщував цю посаду з посадою професора кафедри фізико-хімічних основ біотехнологічних процесів факультету біотехнології і біотехніки, а з 2004 р. – завідувач кафедри екобіотехнології та біоенергетики.

– Як Ви стали працювати в галузі екобіотехнології та біоенергетики?

– Електрохімічні процеси, які перебігають в біологічних системах, цікавили мене давно, а екобіотехнологічними аспектами цього напряму я зацікавився під час роботи в Раді з питань науки та науково-технічної політики при Президентові України. Ознайомившись з відповідною літературою усвідомив, що біотехнологія і, насамперед, такі її напрями, як екобіотехнологія та біоенергетика, сьогодні є однією з тих галузей, які визначають рівень світової цивілізації і стрімко розвиваються.

У цій сфері я знайшов ділянку, яка пов'язана як з моєю базовою освітою – електрохімією, так і з моїми напрацюваннями в галузі електрохімічних енергоперетворюючих систем – це біоенергетика. Першочергової уваги, на мій погляд, заслуговують системи енергоустановок, які здатні за допомогою мікроорганізмів перетворювати безпосередньо енергію хімічних зв'язків органічних молекул на електричну енергію. Подібні процеси дозволяють оминути теплову стадію, трансформувавши вільну енергію зразу ж в електричну енергію. Таким чином, енергія органічних хімічних сполук буде найбільш ефективно використана, і при цьому довкілля не буде забруднюватись зайвим теплом. Такі технології дозволять значно скоротити рівень споживання органічного палива, не зменшуючи при цьому рівень енергоспоживання.

Останніми роками тематика біопаливних елементів отримала новий потужний імпульс завдяки все зростаючому інтересу до виробництва так званої "зеленої" (або екологічної) електроенергії, оскільки мікроорганізми (включаючи бактерії, дріжджі, водорості та ін.) здатні використовувати як паливо практично весь спектр органічних речовин, у тому числі різноманітні відходи. Це відкриває можливість одночасного вирішення як екологічних, так і енергетичних проблем. Передусім це відноситься до стічних вод. Так, наприклад, на нашій кафедрі виконуються роботи, спрямовані на пошук і використання мікроорганізмів, які спроможні як до розкладання і детоксикації деяких із найпроблематичніших забруднювачів довкілля і, зокрема, стічних вод, так і до генерування електроенергії. Такі бактерії здатні до неперервного продукування електрики в кількостях, достатніх для живлення невеликих електронних пристроїв. Усе це складе підґрунтя екобіотехнологій, які можуть відіграти визначальну роль у відновленні стічних вод, і при цьому можна буде отримувати певну кількість електрики. За подібним принципом на новій основі можна побудувати і сонячні батареї. Якщо вдасться включити в такі біопаливні елементи хлорофіл із рослин і низку допоміжних ферментів, то тоді енергію збудження хлорофілу фотонами світла можна буде приймати безпосередньо на струмопровідну підкладку.

– Що порадите молодим людям, які хотіли б зробити щось непересічне в науці?

– По-перше, щоб чогось досягнути в науці, потрібна хороша базова підготовка за керівництва видатного вченого і педагога – такого як, наприклад, Лев Іванович Антропов, отже, у студентські роки слід активно оволодівати знаннями. По-друге, в подальшому треба віднайти наукового керівника, у якого могли б вчитися, такого, яким для мене був академік Олександр Володимирович Городиський. І по-третє, слід налаштовуватися на напружену працю і навчання протягом усього життя.

Спілкувався В.Миколаєнко