120-річчя Олександра Довженка, яке Україна відзначила 10 вересня, припало на надзвичайно важкі для неї часи. Вперше за сім останніх десятиліть частина її теренів знов охоплена війною. Україна знову в огні! Напевно тому, попри торішню Постанову Верховної Ради про відзначення цієї дати на державному рівні, урочистості пройшли не надто гучно і не повсюдно. Проте сьогоднішні реалії висвітлюють нові грані значної частини його творчого спадку, як кінематографічного, так і літературно-щоденникового.
Ставлення більшості наших співвітчизників до Довженка є дещо парадоксальним: попри те, що його ім'я відомо кожному – будь-хто скаже, що він – великий кінорежисер, фільми його бачив мало хто навіть сьогодні, коли їх час від часу транслює телебачення, а деякі можна скачати в Інтернеті. Мало хто знає, що він був ще й цікавим художником.. Небагато людей читали і його літературні твори, окрім хіба що програмної, хоча і дійсно чарівної "Зачарованої Десни". А його щоденникові записи, сповнені міркувань і спостережень, які з плином часу не лише не втратили, але й набули нової актуальності, відомі здебільшого лише фахівцям і по-справжньому відданим українській літературі читачам.
Дуже шкода. Адже головною і наскрізною темою його творчості, її сенсом і натхненницею була Україна. Її минуле і майбутнє, її доля, її народ.
Він прожив складне, повне протиріч життя. Хоча ззовні воно могло комусь видатися надзвичайно успішним: адже був вхожим до самого Вождя, мав ордени і лауреатські звання, засідав у високих президіях… А втім, його справжнє буття було, можливо, трагічнішим за найдраматичніші з його творів. Романтик, насильно відірваний від рідної землі, неодноразово шельмований компартійними бонзами, заздрісними колегами і тим самим Сталіним, якого він багато років ледь не обожнював і вважав за найвищого і найсправедливішого арбітра; обпльовуваний придворними критиками; обліплений пліткарями і "стукачами", він задихався у своїх номенклатурних розкошах і мріяв просто працювати в Україні. Його постійно гнітила трагічна невідповідність виплеканих його уявою комуністичних ідеалів сумним, а часом і страшним реаліям довколишнього світу. Численні свідчення про те моральне пекло, в якому він існував, – у його буквально кров'ю серця написаних щоденниках. Недарма ж у повному обсязі вони стали доступними читачеві лише після 2009 року, коли сплив термін заборони на оприлюднення, визначений для майбутніх дослідників його дружиною Юлією Солнцевою.
Переказувати офіційну біографію Довженка, напевно, не потрібно – вона широко розтиражована в навчальній літературі, в дослідницьких працях і, звісно, в Інтернеті. Однак варто все ж таки нагадати, що найвищі його кінематографічні досягнення були пов'язані саме з київським періодом життя.
Саме в Києві, на кінофабриці ВУФКУ (Всеукраїнського фотокіноуправління), що згодом стала Київською кіностудією його імені, з якою він почав співпрацювати в 1928 році, створені дві з трьох найвдаліших і найвідоміших його картин – "Арсенал" і "Земля" (третя – "Звенигора", була створена теж в Україні, на Одеській кіностудії).
Власне "Арсенал" Довженко знімав ще як режисер Одеської кіностудії, відряджений до Києва. Адже присвячено його було подіям Січневого повстання проти Центральної Ради в Києві у 1918 році. Сам Довженко в "Автобіографії", написаній у 1939 році російською мовою у Москві, згадував: "Я поставил себе цель показать классовую борьбу на Украине в период Гражданской войны… Задача была, таким образом, сугубо политическая, сугубо партийная….
…Я оперировал еще не типами, а классовыми категориями".
"Класові категорії", насправді, були великою мірою схематизованими, особливо ті, що змальовували узагальненого "ворога" – діячів і вояків УНР. А проте, якщо відійти від суто ідеологічного змісту, яким він хотів наповнити свій твір, навіть тепер, чи, можливо, саме тепер не можна не визнати: геній, який створив цю стрічку, виявився вищим за політичне замовлення і навіть за власні романтичні переконання. Тому створив справжній шедевр експресіоністського кіно. Це, до речі, відразу помітили уважні глядачі, особливо за кордоном, надто ті, які далеко не так доброзичливо ставилися до радянської влади, як Довженко. Тож на Заході вона зразу отримала найвищу оцінку як критики, так і преси. Водночас, що в подібних випадках ставалося дуже рідко, тепло сприйняли фільм і в СРСР. Утім, правду кажучи, в самій Україні, насамперед у середовищі української інтелігенції, рани якої від подій Громадянської війни та її наслідків для української ідеї не лише не загоїлися, а роз'ятрювалися владою знов і знов, до фільму поставилися неоднозначно, і усвідомлення цього довго муляло і дошкуляло Олександру Петровичу.
У 1929 році Олександр Довженко, який уже остаточно переїхав до Києва, розпочав підготовку до зйомок нового фільму. Влітку газета "Кіно" сповістила читачів, що режисер зі своєю групою "виїхав до с. Яреськи Полтавської округи", а вже 6 лютого 1930 року відбулася прийомка остаточно змонтованої стрічки правлінням ВУФКУ. У рішенні, ухваленому комісією правління 26 лютого, було записано:
"…Визнати, що фільм "Земля" автора і режисера т. Довженка як формою, так і змістом є цінний вклад у загальні здобуття не тільки української, а й радянської кінематографії в цілому, так і кінематографії світової…"
Сам Довженко пізніше сюжет фільму і його основну ідею сформулював вкрай лаконічно: "Земля, на цій землі хата, в цій хаті життя людей". Але синтез романтичної піднесеності, експресіонізму і реалізму дав небачений у світовому кіномистецтві ефект.
Спочатку офіційна критика вітала фільм дуже тепло. Та невдовзі в газеті "Известия" вийшов величезний віршований фейлетон придворного кремлівського поета й публіциста Дем'яна Бєдного під назвою "Философы", в якому фільм був просто розгромлений.
Для Довженка це було страшним ударом. "Я был так потрясен этим фельетоном, мне было так стыдно ходить по улицам Москвы, что я буквально поседел и постарел за несколько дней, это была подлинная психическая травма", – писав він у 1939 році у вже цитованій автобіографії.
Ізвестинська публікація стала спусковим гачком: на режисера линув шквал критики. Його звинувачували у пантеїзмі, натуралізмі та біологізмі, у захисті куркулів, журбі за минулим, у спотворенні справжнього змісту класової боротьби на селі.
За два тижні після початку прокату фільм був знятий з екранів.
Утім, це не завадило тріумфальній ході "Землі" екранами світу. Прем'єра в Берліні мала шалений успіх – після неї вийшло кілька десятків захоплених рецензій. Італійські кінокритики назвали Довженка "Гомером кіно", аплодисментами закінчувалися покази в Празі і Лондоні. Картина почала жити власним життям. Лише в СРСР її надовго поклали на полицю
І тільки значно пізніше, у 1958 році, коли на підсумковому фестивалі Всесвітньої виставки в Брюсселі "Земля" була визнана одним з дванадцяти найкращих фільмів "усіх часів і народів", вона повернулася й на вітчизняні екрани.
Слід зауважити, що значний внесок в успіх усіх трьох кращих стрічок Олександра Довженка зробив видатний український кінооператор і фотохудожник Данило Демуцький. На цьому варто зупинитися окремо, бо уроки майстерності Данило Порфирович отримав у викладача КПІ Миколи Петрова – відомого фотомитця, визнаного знавця існуючих і розробника фотографічних процесів і технологій, завдяки якому інститут понад два десятиліття обіймав лідерські позиції у розвитку фотосправи в Україні. І недарма при зйомках деяких найпоетичніших сцен цього фільму Демуцький використовував об'єктив типу "монокль", тобто однолінзову систему, яка дає можливість досягати особливої мальовничості зображення завдяки трохи розпливчастій промальовці деталей, яку у вітчизняному мистецтві першим став використовувати саме Микола Петров.
У Києві Довженко зняв ще два ігрові фільми – "Іван" і, наприкінці тридцятих років, "Щорс". Крім того, як художній керівник студії він багато займався організаційними питаннями її становлення і намагався спрямувати діяльність її творчих працівників на творення в повному сенсі національного кіно. А ще насадив на пустирі біля студійних павільйонів чудовий яблуневий сад, який і дотепер кияни називають "довженковим". Він розташований неподалік від нашого університетського кампусу, обабіч проспекту Перемоги, і щовесни радує і бентежить людей буйним і ніжним своїм квітом…
…А потім була війна, робота військовим кореспондентом, зйомки документально-хронікальних фільмів, нищівний розгром кіноповісті "Україна в огні", зупинка друку новел і оповідань, робота в Москві із забороною повертатися в Україну, постановка фільму "Мічурін" і навіть Сталінська премія за нього, викладацька діяльність у ВДІКу і початок роботи над "Поемою про море" – фільмом, готуючись до постановки якого, він нарешті домігся дозволу на натурні зйомки в Україні, і який став останнім у його житті …
Сьогодні дивитися кращі фільми Довженка непросто. Це зовсім не "попкорнове" кіно. Але на відміну від потоку кінопродукції, перегляд якої не залишає по собі жодного сліду, це справжнє мистецтво. Воно спирається на архетипи українства, а відтак апелює до більшості з нас. Тому й не залишає байдужим уважного глядача, адже змушує думати і співпереживати. Чи, радше, співпереживати і думати...
