Серед випускників, або колишніх студентів КПІ, які стали видатними спортсменами, найчастіше згадують футболіста Віктора Лобановського та гімнастку Ларису Латиніну. Проте, були й інші, імена яких свого часу гриміли на спортивних аренах усього світу. Одним із них є штангіст Олександр Донський. Причому уславився він не лише як видатний спортсмен, який упродовж більш як п'ятнадцяти (!) років практично не мав конкурентів на важкоатлетичних помостах колишнього СРСР, але й як герой-партизан Другої світової війни.
Народився Олександр Донський 1913 року в Шендерівці, та ще в дитинстві переїхав з батьками до Києва. Тут Олександр закінчив школу, тут захопився спортом і почав займатися важкою атлетикою. Йому пощастило: його першим тренером став відомий український атлет, бронзовий і срібний призер кількох чемпіонатів СРСР, переможець Всеукраїнської олімпіади 1922 року Яків Шепелянський. Проте не все залежало від тренера, вирішальну роль відігравали природні фізичні дані, наполегливість і, звісно, характер. Усе це у Олександра Донського було. Щоправда, на зріст він був невеличким, але важка атлетика – один із тих демократичних видів спорту, де задля створення атлетам рівних можливостей їх поділяють на вагові категорії – від найлегшої до суперважкої.
Спортивні успіхи до Донського прийшли доволі швидко: уже в двадцятирічному віці він займає друге місце на першості СРСР у вазі "мухи" – так у ті часи офіційно називалася найлегша категорія (до 54 кг).
Утім, спорт у його житті займав тоді місце хоча й дуже важливе, але не найголовніше. Поруч з ним були й інші справи. Олександр вступив на навчання до Київського політехнічного інституту і наполегливо здобував фах інженера-радиста. До того ж він захоплювався живописом і, так само наполегливо, як у житті робив усе, вивчав історію мистецтва та оволодівав різними його техніками. Понад те, його вистачало й на допомогу друзям.
Одним із них на все життя став для нього інший видатний український спортсмен – згодом 14-разовий чемпіон СРСР і автор багатьох рекордів світу, головний тренер збірної команди СРСР з важкої атлетики Яків Куценко. Дружба їхня почалася тоді, коли Донський був уже визнаним майстром "залізної гри", а молодший за нього лише на два роки Куценко вперше переступив поріг важкоатлетичного залу товариства "Харчовик". Свої враження від першої зустрічі з Донським Яків Куценко описав у книзі спогадів "У житті і спорті": "Та ось до штанги підходить невеличкий на зріст спортсмен з ідеальною будовою тіла. Він штовхає 105 кг. Ця цифра для мене тоді ні про що не говорила. Але судячи з того враження, яке вона справила на присутніх, я збагнув, що це багато..."
Для атлетів з власною вагою до 54 кг це багато навіть сьогодні. Якщо ж згадати, що сучасних методик тренування і харчування штангістів тоді не існувало; умови, в яких вони тренувалися, і спортивні снаряди, з якими працювали, були значно менш досконалими за теперішні; а про спортивну фармакологію ніхто й гадки не мав, – результат цей дійсно гідний подиву.
З 1933 року Олександр Донський регулярно брав участь у чемпіонатах СРСР і ставав їх призером: тричі – срібним, двічі – бронзовим. При цьому ще й допомагав у тренуваннях своїм товаришам. У всякому разі, у спортивній, та й напевно і людській долі Якова Куценка він відіграв дуже велику роль: зустрічалися вони не лише в спортзалі, тож і дружба їхня, як писав Яків Григорович, "тривала багато років, до самої смерті цієї прекрасної людини".
Хтозна, які результати показав би Олександр Донський на чемпіонаті СРСР 1941 року, якби його встигли провести. Утім, почалася війна. Вижити і достойно пройти її шляхами Донському допомогли не лише його спортивна підготовка і характер, але й взагалі всі його таланти і вміння.
На фронт він пішов з самого початку війни – в ті найстрашніші місяці 1941 року, коли Червона армія відступала й відступала, щодня втрачаючи людей та залишаючи на поталу ворогу своїх співгромадян і свою землю. Гіркоту відступу повною мірою відчув і Донський. У вересні підрозділ, де він служив, у числі останніх переправився на лівий берег Дніпра. З'єднатися з основними силами, які продовжували відкочуватися під натиском німців вглиб України, не вдалося – так він разом з іншими бійцями потрапив в оточення. Потім були відчайдушні, але марні спроби вирватися з нього, і, врешті-решт, Олександр Донський потрапив у полон.
Отож довелося йому спізнати і жах німецьких таборів для військовополонених.
У перший період своєї неволі Олександр важко захворів і дивом залишився в живих, адже після важкої застуди підхопив ще й дизентерію. Гітлерівці, побоюючись епідемій, таких хворих відразу ж розстрілювали. Проте товариші по нещастю не лише його не видали, але й виходили. Можливо, допомогли і роки тренувань: усе ще міцний, хоча й виснажений поневіряннями організм здолав-таки хворобу.
Майже зразу після одужання – спроба втечі з ешелону, який віз полонених кудись на захід. Утім, на Житомирщині вкрай охлялі після блукань по лісу втікачі зіткнулися з фельджандармами. Допит, побиття, і знову табір – Ємільчинський, що його було організовано на місці колишнього табору ГУЛАГу.
Невдовзі Донському вдалося-таки здійснити втечу. Певний час переховувався, а згодом за допомогою місцевих жителів налагодив зв'язок з партизанами. Потім, за завданням командування загону, став до служби… в сільській церкві! Звісно, не зразу: для того щоб не лише виконувати роль священника, але й за потреби дійсно вміти розрадити чиюсь зболілу душу, довелося повчитися у справжнього диякона, який співпрацював з партизанами, і ґрунтовно попрацювати над релігійною літературою. А ще неочікувано стали у пригоді його художні вміння та навички: він не лише відновив деякі старі ікони, але й написав кілька нових. А головне, храм, у якому проводив служби Олександр Донський, став ще й партизанською явкою. Тут зустрічалися зв'язкові з підпільниками, сюди майже з усього району сходилася інформація про пересування німецьких підрозділів і новини про діяльність окупантів, тут зберігалися агітаційні матеріали та навіть зброя. Втім, поліція невдовзі зацікавилася діяльністю стороннього "панотця", і за наказом керівництва партизанського з'єднання він був змушений терміново повертатися до лісу.
Воював у загоні, який входив у Житомирське партизанське з'єднання Олександра Сабурова. Загін цей пізніше став основою новоствореного партизанського з'єднання під керівництвом Івана Шитова, відомого згодом як Тернопільське партизанське з'єднання імені Микити Хрущова.
Спочатку Олександра Донського як технічного фахівця призначили до групи підривників. Ось тут і стали йому у пригоді знання, здобуті в КПІ. А ще – сила, витривалість і вміння терпіти, що їх виховали в ньому багаторічні заняття спортом. Він узяв участь у кількох надзвичайно небезпечних диверсійних операціях на залізниці.
Про його бойову роботу краще за все написано у партизанській характеристиці: "Тов. Донський Олександр Ілліч у партизанському загоні з 3 березня 1943 року. За час перебування в стрілецькій групі тов. Донський брав участь в 23 бойових і господарчих операціях. Перебуваючи в диверсійній групі, тов. Донський брав участь у знищенні ворожих ешелонів. На його особистому рахунку 9 ворожих ешелонів, пущених під укіс, та дві автомашини з живою силою та технікою. У бою і в диверсії тов. Донський хоробрий і самовідданий. За бойові справи нагороджений орденом Червоної Зірки і представлений до нагородження орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня, а також медаллю "Партизанові Вітчизняної війни 1-го ступеня".
У документі також вказано, що поставлені перед ним бойові завдання Донський виконував незважаючи на хворі легені та бронхи. Недуга причепилася до нього під час табірних митарств і вже не відпускала до останнього дня його життя…
У липні 1943 року його було переведено до редакції партизанської газети "За Батьківщину", якій потрібен був художник. Точніше, художник був потрібен не лише для газети, але й для підготовки листівок, які видавалися в польовій друкарні.
Справа була вкрай важливою. Річ у тім, що серед партизанів люди були дуже різні, й далеко не завжди "народні месники" були аж такими чистими і мужніми, як їх пізніше намагалася представити радянська пропаганда. Пояснювалося це причинами як об'єктивними (як от, наприклад, необхідністю самостійно добувати собі продукти харчування, що незрідка вело до мародерства), так і суб'єктивними (відсутністю належного контролю з боку командирів різних рівнів, деморалізацією певної частини бійців через поразки перших років війни, бажанням "пересидіти" небезпечні часи подалі від ворога, пиятикою тощо). Далеко не все гаразд було й у "шитовців". Дослідник партизанського і повстанського руху в Україні Андрій Сухих пише, що "...більшість дисциплінарних порушень серед бійців Івана Шитова виникали внаслідок слабкої політико-виховної роботи в партизанських загонах або ж її повної відсутності. В основному порядок тримався завдяки "сильній руці" та авторитету командира, однак, у разі відсутності цього, рядові бійці під виглядом бойових завдань вирішували свої особисті справи, які часто перетворювалися на злочини проти місцевого населення…" Тож створення газети і налагодження друку агітаційних матеріалів, вочевидь, мало на меті не лише доносити до місцевого населення правду про реальний стан справ по той бік фронту, але й якось поліпшити виховну роботу серед особового складу.
Як виявилося, робота в редакції потребувала не лише вміння малювати, але й неабиякої винахідливості. Редактор газети "За Батьківщину" Іван Гридчин згадував: "Мучилися над створенням тискального верстата. Винайшли! Каналізаційна труба діаметром 100 мм і довжиною 60 см, всередину насипали пісок, по краях – два круглих дубових клина, до них прикріплювалися чавунні болванки для утеплення. Поверхню труби обтягували папером, зверху обшивали шинельним сукном, а далі – дзеркальне скло. І працював складальник".
Від березня 1943 р. до лютого 1944 р. вийшло 18 номерів газети та десятки найменувань листівок. Щоправда, Олександр Донський пропрацював у редакції лише чотири місяці, але його внесок у її роботу був дуже суттєвим.
Після повернення додому відразу пішов працювати за фахом. Країна відбудовувалася, відроджувалася її промисловість, тож інженери були вкрай потрібні.
Але цього для нього було мало. Наполегливо кликав спорт. Тим більше і його друзі – ті, хто дожив до великої Перемоги, – поверталися на поміст. З 1943 року відновилося і проведення турнірів найвищого в країні рангу – чемпіонатів СРСР. У 1945 році в цих змаганнях взяли участь 53 атлети, в 1946-му – 84, а в 1947 році – вже 150!
Отже Олександр Донський також розпочав активні тренування. А з 1945-го став брати участь у першостях країни. Понад те, у перший же рік повернення у великий спорт він став срібним призером чемпіонату СРСР. Наступного року був третім, а рік 1947-й став для нього справді "золотим" – уперше за свою спортивну кар'єру він став чемпіоном СРСР у найлегшій вазі! Таким само щасливим був і рік наступний – ще одне золото головного чемпіонату країни. Наступного року він став ще й рекордсменом світу в ривку!
Офіційним, бо насправді це був уже другий його світовий рекорд – перший, який він побив ще в 1937 році, не був офіційно зарахований Міжнародною федерацією важкої атлетики з тієї простої причини, що до Другої світової війни СРСР не входив до її складу. Ситуація змінилася лише в 1946 році, коли напередодні першості світу в Парижі Федерацію важкої атлетики Радянського Союзу було прийнято до Міжнародної федерації. На тому чемпіонаті, до речі, спортсмени країни, яка щойно перемогла у війні, відразу завоювали друге командне місце й обновили кілька світових рекордів.
А влітку наступного року в Гельсінкі було проведено чемпіонат Європи, на якому також уперше виступила команда СРСР. До її складу входив і Олександр Донський. Він виступив достойно, посівши другу сходинку п'єдесталу пошани й поступившись першим місцем лише своєму товаришеві, молодшому за нього на три роки Іванові Аздарову. Наступного року Донський взяв реванш у Аздарова, випередивши його на першості СРСР на цілих п'ятнадцять кілограмів. І ще два наступних роки поспіль на цих турнірах він ставав другим, давно вже переступивши вік, який у великому спорті вважається для атлетів критичним.
Утім, заважав не вік. Наздоганяла війна. Недуга, яку в партизанському загоні вдавалося долати завдяки накопиченим багаторічним заняттям спортом і здоровому способу життя резервам організму, в мирний час повернулася. Відмовляли бронхи і легені. Все частіше мучила страшна задуха. "Тягати залізо" ставало все важче. Але він не давав собі попуску: продовжував тренуватися і навіть час від часу виступати. Лише коли розміняв п'ятий десяток, вирішив, що час зупинитися. Але зі спортом не розлучився – продовжував вечорами тренувати молодих атлетів. А вдень – вдень він працював у своєму проєктному інституті. Тепер уже не просто інженером, а керівником групи, згодом – заступником начальника відділу.
Проте хвороба не відступала. Він намагався боротися. Яків Куценко, який востаннє бачив його перед своєю поїздкою на черговий міжнародний турнір (він тоді був уже головним тренером збірної СРСР), згадував, як той, прощаючись, запитав: "...може ліків яких мені звідти привезеш?.."
Пішов з життя Олександр Донський 26 червня 1956 року. Йому було лише 43 роки. Проститися з ним прийшли його бойові побратими, інститутські друзі, колеги по роботі та, звісно, майже всі київські важкоатлети – відомі й початківці... А пам'ять про нього збереглася в розповідях про дивовижну долю чемпіона, яка в чотири десятки років вмістила стільки подій і досягнень, яких вистачило б на життя кількох людей…