Карантин, викликаний, швидше, політичною необхідністю, ніж епідемією «свинячого» грипу, окрім зриву навчального процесу, дав трішки вільного часу. Тому я вирішив розповісти про свою пленарну доповідь на конференції в Сингапурі й про події, з нею пов’язані.
Кілька років тому я безкоштовно записався до Міжнародної асоціації комп’ютерних наук і інформаційних технологій – International Association of Computer Science and Information Technology (IACSIT, http://www.iacsit.org ), став Senior Member of IACSIT, під номером 80332616 і почав отримувати персональні запрошення на конференції, що проходили під патронатом цієї організації. Одного разу вирішив – та скільки того життя! Дозволю собі злітати за свої кошти на конференцію в якусь далеку країну.
За допомогою своєї магістрантки, в якої, сподівався, англійська мова трошки краща за мою, написав тези доповіді та відправив до оргкомітету конференції в Сингапурі. Отримав запрошення (пізніше дізнався, що оргкомітет прийняв лише третину поданих доповідей), заплатив оргвнесок (400 американських доларів) і почав готувати 15-хвилинну доповідь.
Потім отримав листа від організаторів зробити доповідь пленарною. Це чудово – якщо доповідь є запрошеною пленарною, то оргкомітет оплачує готель у Сингапурі та повертає гроші за оргвнесок, тобто мої витрати складуть лише кошти на переліт літаком! Але ж тепер потрібно готувати доповідь на 45-50 хвилин плюс 10-15 хвилин для відповідей на запитання. Як кажуть, влипнув. Раніше мої промови англійською тривали не довше 10 хвилин. Та в житті нема нічого неможливого. Залучивши одного з найкращих своїх студентів, що вільно володіє англійською, за день до відльоту отримав доповідь. Усе – тепер тільки вперед. Прямого рейсу із Києва не було, тому лечу з пересадкою найдешевшим маршрутом. Ним виявився маршрут Київ-Франкфурт-Сингапур.
Сингапур – це найменша країна в Південно-Східній Азії, розташована в 136 кілометрах від екватора, на однойменному острові між малайзійським півостровом Малакка та індонезійським островом Суматра. Сингапур – це Львів, «місто лева» тільки в перекладі на санскрит: Singa-лев та Pura-місто. Символом міста є лев-русалка чи, мабуть, все ж, левиця-русалка Мьолайєн, англійською: Merlion = mermaid (русалка) + lion (лев). Ніякими легендами ця міфічна істота, правда, не навіяна. Її придумав Фразер Бруннер (Fraser Brunner) у 1964 році на замовлення Сингапурської туристичної асоціації (Singapore Tourism Board).
Сучасна історія Сингапуру почалася з наміру Великої Британії розбудувати в цій частині світу потужний торговельний центр, який став притягувати до себе людей різних національностей. Зараз у країні навіть мов офіційних чотири – китайська (діалект мандарин), англійська, малайська, тамільська. З англійською мовою в громадських місцях (крамниці, таксі, вуличні вивіски) – ніяких проблем, все зрозуміло, і всі розуміють. Потрібен лише час, щоб призвичаїтись до їхньої вимови. Так, я при поселенні до готелю лише з третього разу зрозумів відповідь на своє запитання про час завершення виселення з номеру. Слово «twelve» звучало для мене на кшталт «дзянь-ль».
До поїздки єдине, що спадало мені на думку при слові «Сингапур», – це слова з пісні Олександра Вертинського: «В бананово-лимонном Сингапуре…». Але побувавши в Сингапурі, мушу сказати, що бананів там приблизно стільки ж, скільки й у Києві! Причому вони знаходяться в тих самих місцях – … у фруктових відділах магазинів. Лимонів (точніше – лаймів) теж багато, але їх завозять із сусідньої Малайзії.
Коли прилітаєш до Сингапура, не можеш не звернути увагу на чистоту тамтешніх вулиць. Кажуть, досягти вдалося цього суто азійськими методами – величезними штрафами за викинуте на вулиці сміття (наприклад, викинутий недопалок коштуватиме вам майже 400 американських доларів) та суворим наглядом за дотриманням відповідних правил. Жувальну гумку привозити до Сингапура заборонено, її можна купити тільки в аптеці (за рецептом лікаря). Навіть існує штраф за незлиту за собою воду в туалеті. Але, думаю, нічого і ніколи не можна досягти одними лише заборонами. Не потрібно забувати про виховання. Принаймні, я не жбурляю сміття на вулиці, і діти мої роблять так само.
З часів британського володарювання в країні залишився лівосторонній рух транспорту. Я, звичайно, про це знав, але в аеропорту сідати до таксі пішов з правого боку, а не з лівого. А коли сидів в автомобілі на передньому пасажирському сидінні, так і хотілося вихопити у водія «баранку» з криком: «Куди ти, бовдуре, їдеш на зустрічну смугу!»
А одна річ мене достеменно вразила на все життя. Я знав, я читав, що в Сингапурі не заведено брати «чайові», що у співробітників їхнього міжнародного аеропорту прямо записано в контракті, що за таке можуть звільнити. Але одна справа, коли ти про це читаєш, а зовсім інша – коли таксист майже хапає тебе за руку, щоб ти, не дай боже, не вийшов з машини, не взявши здачу, меншу за долар. Ні, я не буду порівнювати сингапурських таксистів з нашими у Борисполі, але такого несприйняття «чайових» я не бачив у жодній країні, де я був і де таксі працюють тільки за лічильником.
Ну, що ще сказати про Сингапур? Рівень злочинності – мінімальний, можна гуляти будь-де і будь-коли. Проте клімат – важкий як для нашої людини, тропічний, дуже вологий. Виходиш на вулицю і потрапляєш як у парну, але в усіх будинках, машинах, автобусах є кондиціонери.
Сингапур – країна з дуже розвиненим рівнем технологій і сервісу. Причому всі останні технологічні досягнення спрямовані на поліпшення життя кожної пересічної людини. Навіть я, іноземець, ними скористався, хоча б, наприклад, коли візу отримав електронну, а не звичайну, за якою б прийшлося їхати до Москви, бо в Україні не має консульства Сингапуру.
У величезному аеропорту Чангі (Changi) – чи не найкращому у світі:
- є безкоштовний Інтернет (на 5 годин), причому аж 200 спеціальних сидячих місць з розетками;
- зареєструватися і здати багаж можна заздалегідь, а не за пару годин перед відльотом, як в інших аеропортах;
- для транзитних пасажирів (якщо час між рейсами – більше 5 годин) є безкоштовні екскурсії по Сингапуру;
- є басейн, де можна покупатися, є батут для дітей;
- є невеличке озеро, над яким лавочки і зарості рослин; на лавочках можна посидіти і подивитися на величезних золотих рибок розміром з наших коропів;
- тиша та спокій, ніякого бубніння диктора чи постійного одноманітного гомону натовпу, незважаючи на багатомільйонні потоки авіапасажирів.
Що стосується самої конференції, яка проходила в межах цілого симпозіуму, то для мене все було на нервах і чимось нагадувало складання сесії в перший семестр. Ніч перед своєю доповіддю не спав, готувався. Власне, сама конференція проходила за класичною схемою, за якою ми самі на нашому факультеті проводимо конференції та семінари. Доповідь пройшла на «ура», в перерві підходила американка з Корнельського університету і говорила, що відчувається наявність у мене великого педагогічного досвіду. Не буду вихвалятися, але, мабуть, що так воно й є, бо серед усіх доповідей на конференції тільки в моїй був присутній зворотний зв’язок з аудиторією. Це досить сильно контрастувало зі звичайною доповіддю про отримані наукові результати.
Моя доповідь була досить емоційно забарвлена. Це дозволило донести суть запропонованого підходу не тільки на раціональному, але й на емоційно-інтуїтивному рівні. І я впевнений, що учасники конференції з США, Індії, Німеччини, Тайваню, Японії, Індонезії та інших країн надовго запам’ятають доповідача (keynote speaker) з України.
На що я особливо хотів би звернути увагу, так це на те, що потрібно позбуватися почуття меншовартості. Я спеціально досить детально розписав, що і як було мною зроблено. Не потрібно чекати, поки прийде хтось і допоможе зробити цікаве дослідження, підготує за вас статтю чи доповідь, або заробить для вас кошти на квиток. Потрібно все це робити своїми руками, своїм розумом. Будьмо, як кажуть американці, self-made.