Як кажуть, взятися за перо мене спонукали щойно оприлюднені в ЗМІ (наприклад, газеті “Сегодня” від 18.08.09) дані щодо кількості заяв і конкурсів на різні факультети та спеціальності, що можна, зокрема, опановувати в нашому рідному університеті з ключовим, як мені завжди здавалося, словом “технічний” в його назві. Проте виявилось, що профільні, або точніше – інженерні, спеціальності далеко програють по популярності і бажаності гуманітарним – менеджменту (1882 заяви), економіці підприємства (1789), маркетингу (1678), міжнародній економіці (1676), філології (1213). Ці цифри вражаючі і, на жаль, характерні для будь-якого технічного ВНЗ нашої країни, коли число бажаючих займатися гуманітарними професіями в рази перевищує число тих, хто хоче присвятити своє життя конкретній справі, хоча нормальним було б протилежне співвідношення. Тому виникає слушне питання: хіба може мати майбутнє держава, молодь якої хоче бути лише політиками, фінансистами, юристами або міжнародними службовцями? Дивує й те, що таке спостерігається не в класичних університетах, а в технічних, зокрема в КПІ, основне покликання яких готувати інженерів.
У кіновиробництві є поняття “минаюча натура”, коли при натурних зйомках внаслідок зміни пори року необхідний для того чи іншого фільму природний пейзаж поступово зникає, замінюючись наступним: зимовий – весняним, весняний – літнім і т.д., що підштовхує до прискорення процесу зйомок, щоб не втрачати рік. Так і мені здається, що з певних причин інженерна праця стає у нас таким собі “зникаючим видом” діяльності, що також вимагає певного реагування.
Для мене особисто очевидно, що будь-яка неупереджена й освічена особа, а тим більше народні депутати або можновладці, мають глибоко усвідомлювати, що не тільки в умовах теперішньої світової економічної і фінансової кризи, а й у нормальному стані роль інженерної освіти і інженерного мислення є визначальною для покращання ситуації або сталого розвитку. Інженерно-технічна і технологічна підготовка – необхідна складова інноваційного підходу до будь-якого промислового виробництва, яке в наш час може спиратися лише на знання. Саме такий підхід стає головним вектором руху сучасної економіки, яка завдяки своєму спрямуванню на високі технології вже навіть отримала назву економіки знань, що може існувати і розвиватися лише у так званому суспільстві знань. Аніскільки не принижуючи важливість багатьох інших професій, все ж упевнений, що лише ті країни, чий інженерний корпус виявиться найбільш грамотним і працездатним, зможуть без вагомих втрат пройти важкий кризовий період, вибравшись з нього навіть більш сильними і налаштованими на подальше покращання. Це, в свою чергу, означає, що вимоги до якості освіти інженерів, програм їхнього навчання будуть лише зростати.
Зважаючи на ці обставини, нещодавно у Санкт-Петербурзі (Росія) пройшов Форум інженерної освіти, на якому близько 150 представників різних країн обговорювали питання міжнародних і національних систем освіти в галузі інженерних спеціальностей. Серед іншого Форум відзначив, що сучасна підготовка інженерів ще значною мірою спирається на радянську систему, яка завдяки гармонійному поєднанню двох основних компонент – освітньої та наукової – переконливо довела свою високу конкурентоспроможність. Проте часи змінилися, і тепер необхідним і затребуваним стає зближення різних систем інженерної освіти, їх міжнародне визнання та акредитація. Зокрема, як і в минулому, не може вважатися інженерна освіта повною, якщо вона не спирається на глибокі фундаментальні знання або не містить проведення наукових досліджень. Саме таке природне поєднання обох складових завжди відрізняло підготовку інженерів різних напрямів у нашому славетному КПІ.
Водночас, суспільство знань пред’являє ще один виклик для вищих навчальних закладів технічного спрямування – інновації і підприємництво. Але підприємництво не в галузі різних посередницьких або допоміжних фірм типу “купи-продай”, а саме в галузі виробництва, що основане на розвиткові нових технологій або прямо їх використовує. З’ясувалося, що різні університети впроваджують свої форми інноваційної освіти. Тут і створення технопарків або бізнес-інкубаторів, і малі підприємства, організовані навчальними кафедрами або їх випускниками для комерціалізації результатів власних науково-дослідних чи дослідно-конструкторських розробок тощо.
Нові завдання вимагають і нового розуміння значення інноваційного розвитку владними структурами – міста, області, країни. Актуальним стало значне збільшення держзамовлення в галузі технічних та інженерних наук, а головне – суттєве збільшення стипендій саме на відповідних факультетах. Наприклад, в США та деяких інших країнах цю проблему розв’язують саме через суттєве збільшення стипендій студентам природничих і технічних спеціальностей порівняно з гуманітарними. У нас же, якщо подивитися на прагнення молоді, то, як на мене, виник очевидний перекіс у бік гуманітарних спеціальностей, де вона, навпаки, свідомо відчуває явні, порівняно з інженерними, переваги для свого подальшого життя і кар’єри, коли, не секрет, першочергову роль відіграє оплата праці. При цьому відзначене явище формування інтересів починає спостерігатися ще в середній школі, де помітне послаблення уваги до фізико-математичних (і взагалі – природничих) предметів дуже негативно відбивається і на вищій технічній освіті, для якої, крім згаданого, все ще не зовсім визначеним і зрозумілим залишається статус бакалавра.
Так, дефіцит престижу інженера (а також науковця чи освітянина, про що я вже мав нагоду писати у “Київському політехніку”) в Україні, без сумніву, існує. Саме на це вказують і наведені вище цифри, і бесіди з абітурієнтами, які добре усвідомлюють, з якими передбачуваними труднощами пов’язана щоденна інженерна діяльність упродовж активного періоду їх життя. Але й не тільки: таке становище обумовлене і складністю самого навчання технічному фаху, яке неможливе без опанування низки досить непростих фундаментальних дисциплін, і неадекватною зарплатою фахівців з вищою технічною освітою в умовах сучасної української дійсності, хоча відомо, що відповідальність інженера, який приймає рішення під час реального виробництва, набагато вища, ніж у решти працівників.
Проте керівні органи країни поки що не беруть до уваги, що відносно мала популярність інженерної праці не в останню чергу зумовлена їх ставленням до цієї сфери людської діяльності, коли стипендії на інженерних факультетах не перевищують розмір стипендій на гуманітарних (особливо політологічних та економіко-юридичних) факультетах. Більше того, ми пережили роки, коли замовлення на інженерів скорочувалось, і вже відчувається деяка нестача інженерів певних напрямів (насамперед, якщо мова йде про грамотних, креативних фахівців, які досить легко можуть працевлаштуватися за кордоном, де їх знання достойно оплачуються).
Не можна обминути ще одну нещодавно виниклу – по суті загальноєвропейську – демографічну проблему, вирішення якої триватиме не один рік. Йдеться про скорочення народжуваності, яке свідчить, що разом з відміченим вище відносним падінням зацікавленості молоді в інженерній освіті виникає й абсолютне. Тобто, образно кажучи, вичерпується джерело, з якого можна брати талановитих, творчо думаючих претендентів на вступ до ВНЗ, що “інтерферує” з новою тестовою системою відбору. Зокрема, для вступу в технічний ВНЗ необхідно подати відомості про результати складання тестів з математики і фізики, а бажання це робити виявляє менше чверті випускників шкіл. Отже, коло відбору стає фактично таким, що або інженером може стати будь-хто, хто хоча б мінімально пройшов тестування, або треба погодитись з недобором і, таким чином, знову ж таки дефіцитом інженерів у країні.
Розв’язання окреслених проблем вимагає, на мою думку, прямого втручання державних – законодавчих і виконавчих – гілок влади. Навіть “проста” зміна, якою в рамках Болонського процесу є перехід на випуск бакалаврів та магістрів, формально закреслює в дипломах професію “інженер”. Чи знаменує це, що інженерів за освітою українські ВНЗ технічного і технологічного профілю більше не готуватимуть, а інженери дійсно зникнуть як клас? Якщо таке, не приведи Господь, відбудеться, то ми втратимо давню, а КПІ – столітню традицію підготовки справжніх інженерів і маємо зробити все від нас залежне, щоб бакалаври і магістри були тим чи іншим чином, але офіційно визнані як техніки або інженери.
З другого боку, в деяких країнах стати дипломованим інженером, що є навіть вищим за звання магістра, можна лише після певного терміну практичної роботи на виробництві, безпосередньо довівши свою профпридатність. Така схема нагадує щось на кшталт ординатури в медицині. А нещодавно мені стало відомо, що, скажімо, в Японії інженер – це надзвичайно шанована і високооплачувана людина, яка закінчила університет за програмою, що акредитована не державою, а професійним, тобто інженерним, співтовариством, пропрацювала 4-7 років за спеціальністю, причому не менше 2-х років як інженер, і склала ще 2 іспити, які, як виявляється, витримує приблизно 20% бажаючих. Але якщо таке сталося, дипломований фахівець потрапляє до національного реєстру інженерів-професіоналів, який визнаний не тільки в Японії. Відповідний інженер має міжнародний статус і запрошується до виконання найбільш важливих проектів у різних країнах. Думаю, при цьому варто згадати, що середня заробітна плата інженерів такого рангу значно перевищує її навіть для банківських службовців і юристів. Подібний порядок підготовки інженерів існує також у Німеччині (де, що мені особливо приємно підкреслити, найвищою серед інженерів є зарплата інженерів-фізиків), а також у деяких інших розвинених країнах.
В Україні система, яка б сертифікувала інженерні кадри, тобто реєстр інженерів, або фіксувала професіональну інженерну діяльність через навчально-виробничу підготовку та видачу відповідного документа, на жаль, поки що не створена. У наших східних сусідів її організацією займається “Асоціація інженерної освіти Росії”, але що з цього вийде, зараз сказати важко. Мабуть, представники цієї асоціації узагальнять світовий досвід і додадуть щось своє. Чи буде нова система сприяти покращанню інженерної підготовки, судити не берусь. Проте впевнений, що у нас ця проблема не менш гостра, і щоб не втратити те, що ми накопичили, треба також дбати про збереження традицій у вирощуванні інженерів найвищої кваліфікації. Для цього зацікавлені фахівці мають визначити, що таке є інженер майбутнього, рівень і обсяг його компетенції, вимоги до якості інженерної освіти як з боку освітніх органів, так і професійних, міжнародних включно, товариств.
Завершуючи, повторю: без висококласних інженерів жодна країна не має майбутнього. Думати про їх підготовку, яка б відповідала сучасним вимогам, та гарну, престижну роботу треба починаючи зі школи, щоб ще школярі дізнавалися про переваги, що несе з собою отримання фаху і звання інженера. Чому б молодим випускникам інженерних факультетів КПІ не очолити подібну роботу в нашій молодій, як і вони, країні?
З деталями про згаданий вище Форум, іншими супроводжувальними його заходами та прийнятими документами можна ознайомитись на сайті: aeer.cctpu.edu.ru.