П'ятнадцятирічний етап побудови ринкової економіки України виявився складним і тернистим для більшості її народногосподарських секторів . Він болісно зачепив і такі «крихкі» й чутливі сфери , як вища освіта й наука . Хоча у вищій освіті вже відбулися суттєві перетворення (введення інституту приватної освіти, значне оновлення структури і напрямів підготовки, демократизація управління та інше), сьогодні вона стоїть перед необхідністю нових реформ, що обумовлені як потребами українського суспільства та євроінтеграційними тенденціями, так і її глибинними суперечностями.

У більшості випадків дискусія щодо стану вищої освіти ведеться мовою абстрактних цифр і фактів (зростання кількості студентів на 10 тис. населення, розвиток мережі ВНЗ, постійне підвищення їх статусу, в першу чергу до рівня національних та інше) відокремлено від інших сфер суспільства, що не завжди дозволяє виявити її глибинні проблеми. Тому додатково до традиційного кількісного аналізу цієї сфери інколи важливо вдаватися і до якісного аналізу деяких «не поверхових» явищ у вищій освіті з метою напрацювання найменш помилкової стратегії її розвитку у близькій та віддаленій перспективі.

Чи потрібна Україні наукомістка освіта?

На жаль, після того як Україна стала незалежною, вона скористалася, мабуть, найгіршою з можливих моделей трансформації суспільства порівняно з іншими постсоціалістичними країнами. Замість цивілізованого розвитку, відповідно до послідовної національної політики, країна «втяглася» у фазу стихійного первинного накопичення капіталу, притаманну «дикому капіталізму». На цьому етапі виник конфлікт між приватними інтересами нових фінансово-політичних груп та загальнонаціональними інтересами суспільства, в якому явне домінування поки що залишається за першими.

За таких умов високоякісна вища освіта й наука і, в першу чергу, фундаментальна природнича та технічна, які, безумовно, забезпечують прогрес усім розвинутим країнам світу, виявилися непотрібними. Аналізуючи зміни, що відбулися за цей час у підготовці студентів практично всіма провідними ВНЗ країни (за незначним винятком), можна дійти сумного висновку: сучасне покоління студентів дедалі більшою мірою стає втраченим для наукомісткої природничої та технічної освіти, виходячи принаймні з середньосвітових стандартів. Іншими словами, розрив між рівнем фундаментальної природничої та технічної освіти і науки розвинених країн світу і України стрімко зростає, і за рядом напрямків він стає вже практично неподоланним.

Причин цьому декілька. Розглянемо головні з них.

1. Суперечність між сферою вищої освіти і ринком праці

Ще на початку 1990-х років промисловість України «за інерцією» продовжувала випускати високотехнологічну продукцію військового призначення, складні машинобудівні комплекси, електронні прилади та інше. Ринок праці був заповнений і продовжував заповнюватися відповідно до професійних, науково орієнтованих кондицій випускників ВНЗ. Окрім того, ринок праці тих років ще не до кінця сформував структуру попиту на персонал і вимоги до нього. Тому студенти ВНЗ були зацікавлені отримати якомога більше різноманітних базових знань, щоб у майбутньому бути конкурентоспроможними. Іншими словами, сфера вищої освіти співпрацювала з ринком праці в режимі кооперації, допомагаючи йому і майбутньому персоналу задовольнити взаємний попит.

Через 15 років ситуація корінним чином змінилася. Інтелектуально місткі сектори вітчизняної економіки майже повністю деградували. Попит на ринку праці в основному залишився на представників сфери послуг, де практично не потрібні науково орієнтовані знання для створення нового, а вимагаються лише обізнаність з предметною галуззю, певні навички і практичний досвід. За таких умов здобуття складної, інтелектуально наповненої освіти, насамперед фундаментально-природничої, почало втрачати сенс. Сфера вищої освіти і ринок праці почали функціонувати в режимі конкуренції, тобто система науково орієнтованої вищої освіти почала «заважати» ринку праці і майбутньому персоналу.

Примітивний ринок праці почав позбавляти молодь і систему вищої освіти відповідних стимулів, що призвело до синдрому непотрібності якісної освіти і передових знань. Вища освіта стала відігравати роль формального атрибута працівника, підтверджуючи його статус відповідним дипломом. Інституціональні конфлікти [Є.В.Балацький, ВЦИОМ, 2005] між традиційною системою вищої освіти і новим ринком праці суттєво заблокували позитивні зміни в підготовці високоякісного людського капіталу.

2. Суперечності в системі освіти

Конфлікт між потребою в системі освіти і непотрібністю знань, які вона надає, обумовив низку суперечностей внутрішнього і зовнішнього характеру.

По-перше, не сприйняття студентами складних багатофункціональних і міждисциплінарних знань зароджується на етапі отримання ними середньої освіти, яка в масовому вимірі суттєво втратила свої якісні характеристики і все більше відстає від вимог вищої школи, особливо в природничій компоненті. Ще більший розрив спостерігається між системами базової та другої вищої освіти. Набір слухачів на останню дуже часто здійснюється без урахування профільності отриманої ними базової освіти. Наприклад, люди з гуманітарною базовою освітою змушені слухати складні природничі чи технічні дисципліни без будь-яких попередніх курсів з математики, фізики чи комп'ютерних наук і, навпаки, інженери отримують другу вищу освіту з економіки, права, соціології без відповідної базової підготовки. Відсутність сполучення та спільних інтересів у різних ланок освіти ускладнює якісну роботу ВНЗ і системи освіти в цілому.

По-друге, початково слабка підготовка студентів закріплюється непродуманими, не зорієнтованими на потреби ринку праці та суспільства навчальними програмами і неадекватним змістом навчальних курсів. Відірваність (у переважній більшості випадків) університетських кафедр від ринку праці, їх замкнутий характер діяльності, небажання інтегруватися до більш широкої наукової співдружності на національному і міжнародному рівнях призводить до того, що дуже часто навчальні програми і зміст навчальних курсів створюються не під запити ринку праці й потреби суспільства, а під персональні вміння, знання й професійні кондиції викладачів кафедр.

По-третє, значною проблемою вищої школи є практично повна «відрізаність» університетських викладачів від передової науки. На них, окрім надмірного аудиторного навантаження, покладені ще й обов'язки зі складання різноманітних планів, стандартів, виконання іншої бюрократичної роботи. Їм не до науки. Дослідницькою роботою займаються одиниці, та й ті з власної ініціативи. Ця діяльність не особливо заохочується чи стимулюється університетом, в основному зайнятим «заробітчанством» з використанням платної форми навчання. Пересічний завідувач кафедри чи професор уже перестав бути керівником наукового напрямку чи наукової школи. У кращому випадку він перетворився на свого роду «заслуженого вчителя вищої школи».

Результати вже нині дуже сумні. Орієнтуючись на нові стереотипи навчання, викладачі не роблять спроб постійно бути на «передньому краї» своєї дисципліни і передавати студентам конкурентоспроможні знання. Все більше проявляється тотальний відхід від математики, моделювання, новітніх інформаційних технологій, фізичних інтерпретацій складних процесів у викладанні більшості спеціальних, технічних, економічних, суспільствознавчих дисциплін. Лекції будуються на застарілому матеріалі та стають усе більш поверховими, рихлими і пустопорожніми. Практично втрачена система відтворення якісних підручників і навчальних посібників для вищої школи.

По-четверте, екстенсивний розвиток сфери вищої освіти, як її реакція на зниження затребуваності молоді ринком праці та іншими інститутами держави, призвів до наростання суперечності між ринком освітянських послуг, що постійно розширювався, і необхідністю забезпечення якості навчання. Так, за останні 15 років кількість студентів ВНЗ різних рівнів та різних форм власності зросла більш ніж удвічі й на кінець 2005 року перевищила 2,5 млн осіб, а частка молоді, що отримала вищу освіту, склала 35% порівняно з 18% станом на 1991 рік (Статистичний щорічник України, 2004). Цей процес, з погляду зайнятості молоді продуктивним видом діяльності — навчанням, є безумовно позитивним.

Але дворазовий приріст кількості молоді з вищою освітою відбувся в основному за рахунок появи платної форми навчання в державних ВНЗ та розвитку недержавної освіти. В той же час якраз цей контингент студентів найменш охоплений передовими науковими дослідженнями, до його навчання мінімально залучалися провідні науково-педагогічні школи країни. Тим більше, що за останні 15 років ці школи значно послабли і їх кількість суттєво зменшилася. Таким чином, на тлі загального зниження якості навчання, обумовленого розглянутим комплексом факторів, у країні щороку випускається як мінімум половина молоді з, м'яко кажучи, псевдовищою освітою. Проблема набуває суттєвого інституціонального конфлікту в зв'язку з тим, що всі випускники вищої школи України отримують дипломи єдиного державного зразка. Тобто держава від свого імені гарантує певний стандарт вищої освіти володарям дипломів з дуже різними знаннями і професійними кондиціями. Цим ще більше дезорієнтується ринок праці і завдається суттєвої шкоди не лише системі вищої освіти, а й державі в цілому.

По-п'яте, мають місце певні «викривлення» в розумінні автономії та академічних свобод українських університетів та їх головної місії в державі. Дійсно, за останні 15 років вища школа України суттєво демократизувалася й отримала значну свободу, що є одним із головних здобутків суспільства. Але, з іншого боку, невміння скористатися цією свободою для досягнення головних цілей вищої школи призвело і до непоодиноких випадків безвідповідального ставлення окремих ВНЗ та їх керівників до управління державною власністю, до фінансової дисципліни, до втягування молоді в політичні процеси, до нехтування іншими академічними нормами. Як наслідок, у суспільстві почала утверджуватися думка, що сучасні університети — це свого роду «держави в державі». Названі фактори починають сприйматися як головні ознаки свободи і незалежності ВНЗ, що є викривленням розуміння цих фундаментальних цінностей вищої школи.

Насправді ж, університети України суттєво обмежені в можливості гнучко й оперативно організовувати підготовку за новими навчальними напрямами і спеціальностями, змінювати структуру й обсяги підготовки і підвищення кваліфікації фахівців адекватно до потреб суспільства, самостійно формувати навчальні плани та інше. За умов, коли держава здійснює планування підготовки і перепідготовки кадрового потенціалу на близьку та віддалену перспективу вкрай повільно і неефективно, надання якраз цих академічних свобод групі провідних університетів України було б корисним для суспільства і відповідало б міжнародній практиці.

По-шосте, у зв'язку з суттєвим зменшенням попиту на випускників більшості ВНЗ та на результати їх наукових досліджень, для обґрунтування доцільності свого існування ці заклади змушені перед зовнішнім світом створювати враження успішної «діяльності», штучно зміцнювати свій рейтинг для збереження конкурсів та інше. Вони витрачають величезні людські й фінансові ресурси не на свою безпосередню роботу — виконання наукових досліджень та навчання молоді, а на різного роду PR-акції, рекламу, на підтримку складних внутрішніх зв'язків. Варто незначно послабити цю «діяльність» — і все швидко повертається на свої місця, стає зрозумілою істинна сутність ВНЗ. Як наслідок, ця частина вищої школи не забезпечує позитивні перетворення в суспільстві, а лише підтримує власне існування, вводячи суспільство в оману.

3. Формування «нової ментальності» в освіті

За останні 15 років відбулися також суттєві зміни й у ставленні студентів та викладачів ВНЗ до процесу навчання. Почала формуватися нова ментальність університетського середовища, суть якої полягає в поступовому відході від таких фундаментальних принципів, як: навчання — це важка праця; оцінювання реальних знань не може ґрунтуватися на подвійних стандартах.

У зв'язку з тим, що складні, науково насичені знання стають незатребуваними на ринку праці України, а носії таких знань, як правило, приречені на принизливий соціальний статус у новому укладі суспільства, у студентів почав формуватися стійкий стереотип щодо того, як їх мають навчати, а саме: «навчання — це комфортний процес, який має приносити лише задоволення і не повинен передбачати якихось зусиль студентів над собою». Відповідно, для сучасних студентів хороший викладач той, хто організовує процес навчання у стані комфорту, спокою, а інколи й розваг.

Насправді оволодіння новими, конкурентоспроможними знаннями неможливе без здійснення постійних інтелектуальних зусиль над собою з боку тих, хто навчається. Так було завжди. Так має бути і нині. Відхід від цього принципу безальтернативно призводить до поверхового і малоефективного процесу навчання.

Названі тенденції формують нову ментальність і у викладацькому середовищі. З'являється все більше викладачів і, що гірше, керівників навчального процесу — завідувачів кафедр, деканів факультетів, представників адміністрації ВНЗ, які швидко «зорієнтувалися» у новій ситуації й почали діяти відповідно до нових обставин. Вони перестали бути викладачами-дослідниками, новаторами. Залишивши в минулому своє амплуа вченого, переважна більшість викладачів уже не відстежує найновіші наукові досягнення у своїй галузі знань і не доносить їх до студентських аудиторій у своїх дисциплінах. Тим більше, що спроби окремих «білих ворон» робити це наштовхуються на опір студентської аудиторії й нерозуміння вже трансформованого викладацького середовища.

Становище ускладнюється ще й тією обставиною, що за час економічних і суспільних реформ корпус викладачів і вчителів в Україні набув принизливого соціального статусу в матеріальному відношенні та у ставленні до нього з боку інших прошарків суспільства, особливо з боку скоробагатьків, які почали формувати нову мораль у суспільстві. Ці умови сприяли швидкому «вимиванню» з викладацького середовища молодих, талановитих, творчих особистостей. Як наслідок, за останні півтора десятка років середній вік викладацького складу ВНЗ катастрофічно зріс, що лише поглибило його кризу. Прояви зневаги до викладачів все частіше з'являються і в студентському середовищі, в першу чергу, з боку представників родин з високим достатком. Все це сприяло появі у стосунках між викладачами і студентами таких ганебних явищ, як хабарництво, конфліктне протистояння й прихована боротьба, замість кооперації, взаємної поваги і партнерства.

Названі процеси почали негативно впливати й на професійний «кодекс честі» викладачів. Необ'єктивність (подвійність стандартів) в оцінці реальних знань студентів стає більш нормою, ніж винятком. Для студентів-контрактників, студентів-іноземців, які є джерелами поповнення бюджетів ВНЗ, сформувалися одні критерії оцінювання знань, а для студентів, що навчаються в державних навчальних закладах на бюджетній основі, — інші. Розмивання принципів об'єктивності оцінювання знань призводить і до таких маргінальних явищ у вищій школі, як «продаж» оцінок викладачами за окремі винагороди чи послуги з боку студентів. Як наслідок, випускається все більше малоосвічених людей з дипломами державного зразка і часто навіть з дипломами з відзнакою. А це ще більше дезорієнтує ринок праці та збільшує його розрив з вищою освітою.

Що лежить в основі нової ментальності навчання? Декілька складових, але найголовніша полягає у впливі деградованого ринку праці, помноженого на вкрай невдале поєднання в системі вищої освіти платної та бюджетної форм навчання. Бурхливий розвиток платної форми як засобу виживання державного сектора вищої освіти та способу заробітчанства для приватної освіти без підкріплення процесу навчання дієвими механізмами збереження його якості закономірно призвів до появи шкідливої «мутації» у вищій освіті. Оскільки ринок праці не потребує поглиблених знань, то в середовищі як студентів, так і викладачів поступово починає переважати попит на спрощений, більш комфортний режим навчання з подвійним стандартом в оцінюванні знань. Начебто певна група ВНЗ здійснює навчальний процес і навіть дипломи видає, але реальних знань у них не отримують. А оскільки ці міфічні знання нікому не потрібні, то й такі мутанти під назвою ВНЗ усіх влаштовують. Іншими словами, режим «холостого перебування» в цих ВНЗ перестає бути патологією і поступово стає нормою, якої починають дотримуватися багато членів суспільства.

Як діяти?

Таким чином, за останні півтора десятиліття в українській вищій освіті відбулися дві найсуттєвіші зміни, що кардинально послабили її якісні характеристики. Перша — організаційна, яка призвела до появи не ефективної, але стійкої системи навчання, що не дає повноцінних знань. Друга — ментальна, що призвела до утвердження нової моралі, яка орієнтує студентів і викладачів на ухилення від передових знань та на застосування подвійних стандартів у навчанні. Якщо ці зміни закріпляться протягом наступних 10 — 15 років, деградація вищої освіти стане незворотною.

Звичайно, ще існують світлі острівки у вітчизняній освіті, відштовхуючись від яких можна розвернути процес у позитивному напрямку. Ще працюють унікальні викладачі, які володіють глибокими науковими знаннями і самовіддано передають їх молодому поколінню. Ще не втрачена частина студентства, яка, незважаючи на «димову завісу» викривлених цінностей, бачить своє майбутнє у здобутті знань. Найбільш талановиті з цих студентів час від часу досягають високих результатів на світових олімпіадах. Працює невелика група університетів, де робиться дуже багато, щоб відділити псевдоосвіту від важкої праці оволодіння новими науковими істинами та передовими знаннями. Але все це набуває переважно характеру винятків у масовій вищій освіті України.

Що можна зробити для подолання негативних тенденцій?

По-перше, будь-яке реформування вищої освіти залишиться «косметичним», доки радикально не зміниться ситуація на ринку праці. Неможливо змусити сучасного студента ефективно засвоювати складні знання, які йому не потрібні. Щоб спонукати студента до якісної освіти, необхідно створити високотехнологічну економіку (економіку знань), яка здійснюватиме запит на кваліфіковані кадри, щоб забезпечити свою конкурентоспроможність, головним чином, на зовнішніх ринках. А це завдання виходить за рамки власне системи освіти і, на жаль, для України стає досяжним в далекому майбутньому.

Сьогодні ж українські ВНЗ на порівняно низькому рівні забезпечують виконання важливого соціального завдання — надання масової вищої освіти. Очевидно, що корінним чином ламати цю систему недоцільно, не даючи замість неї нічого кращого. Залишається доповнювати її певними позитивними елементами, підтримуючи і розвиваючи «світлі острівки» вітчизняної освіти, які зорієнтовані на підготовку елітних фахівців. Такими «острівками» можна вважати науково-педагогічні колективи університетів, які ще продовжують демонструвати результати світового рівня в науці та підготовці кадрів (стабільно забезпечують перемоги своїх студентів на світових університетських олімпіадах, роблять наукові відкриття, визнані у світі тощо).

По-друге, до важливих позитивних елементів можна було б віднести виділення з масової вищої освіти групи провідних університетів (для України їх об'єктивно не повинно бути понад 15), на які слід покласти завдання підготовки кадрів і виконання наукових досліджень для «проривного» розвитку економіки України за групою пріоритетних напрямків. До таких університетів (умовно назвемо їх дослідницькими) держава повинна висунути підвищені вимоги, але й закріпити за ними відповідний статус на інституціональному рівні. Цим статусом мали б гарантуватися відповідні графіки роботи викладачів, які б дозволяли їм проводити наукові дослідження, адекватна оплата праці, необхідний соціальний пакет, можливо підвищена стипендія студентам і т. п. Фінансове забезпечення цих університетів мало б бути достатнім, щоб уникнути платного навчання, що призводить до зниження якості підготовки та застосування подвійних стандартів при оцінюванні знань студентів у системі державної освіти.

По-третє, в масовій вищій освіті держави доцільно відійти від практики видачі випускникам усіх ВНЗ дипломів державного зразка. Потрібно дозволити ліцензованим університетам видавати дипломи від свого імені, трансформувавши систему акредитації в державний інститут контролю якості освітніх послуг, а не її гарантування. Будучи відпущеним «у вільне плавання», кожний ВНЗ дуже швидко знайде свою «нішу» й отримає свою оцінку на ринку праці. У свою чергу ринок праці стане меншою мірою дезорієнтованим державою у цьому відношенні. Щодо гарантування якості вищої освіти, то кожен університет України змушений буде вирішувати це завдання самостійно, приєднуючись до європейської мережі ENQA (European Network Quality Assurance) в процесі Болонських перетворень.

Звичайно, названі заходи не гарантують вирішення всіх проблем вищої школи. Але, можливо, вони дозволять зрушити ситуацію з мертвої точки у вищій освіті.