Валентин Порфирович Яценко – людина, якою не можна не захоплюватися, людина, з якої треба брати приклад.
Уперше ми, першокурсники лікувального факультету Київського медичного інституту, познайомилися з доцентом В.П.Яценком як із лектором. Треба сказати, що до нього нам читали лекції корифеї Київської гістологічної школи – академік М.І.Зазибін, професори К.С.Кабак і А.К.Коломійцев. Коли дізналися, що чергову лекцію буде читати новий викладач, подумали: "А як молодий доцент зможе конкурувати з такими великими вченими?" Через 5-10 хвилин зрозуміли, що зможе. У Валентина Порфировича був свій особистий стиль. Він пояснював мікроскопічну будову тканин і органів дуже детально, значну увагу приділяв даним електронної мікроскопії, про яку знав не з книжок, а активно нею займався в лабораторії електронної мікроскопії, яка тоді інтенсивно розвивалася. Можливо, викладення матеріалу було трошки сухувате, але лекціям не бракувало і гумористичних ноток, прикладів із клінічної практики.
Другий етап нашого знайомства – участь Валентина Порфировича в наукових студентських конференціях як керівника морфологічної секції. Він уважно слухав усі доповіді, до студентів-доповідачів ставився з повагою. У кожній доповіді знаходив позитивні моменти, важливі факти, але, водночас, принципово критикував за недоліки, радив, як їх позбутися.
Принциповість Валентина Порфировича я повною мірою відчув на собі, коли його призначили рецензентом моєї кандидатської дисертації. Маючи дві вищих освіти (медичну і математичну), він вимагав від дисертанта не лише точного викладення гістологічного матеріалу, але й адекватної математичної обробки отриманих цифрових даних. Отже, довелося мені замість літнього відпочинку займатися біостатистикою…
Після захисту кандидатської дисертації я почав готувати докторську і звернувся до Валентина Порфировича за консультацією. Він досить швидко запропонував напрям наукової роботи, яка виявилася дуже цікавою і важливою з точки зору клінічної практики. І тут я зрозумів, що таке справжній учений і Учитель. Він був дуже вимогливим, періодично запрошував мене, щоб продивитися гістологічні препарати. Як правило, ці зустрічі починалися о 7.30 або о 8.00, оскільки після 9-ї години у нього були призначені інші справи, які закінчувалися пізно ввечері. Міг зателефонувати після 23 години і сказати: "Я знаю, що ще не пізно, адже творчі люди о такій порі ще не сплять". Після захисту моєї докторської він радів так, наче це він сам щойно захистився.
Мої творчі стосунки з видатним ученим, Учителем не закінчуються впродовж декількох десятків років. Хочеться, щоб вони продовжувалися ще дуже довго. Валентину Порфировичу бажаю натхнення, невичерпної енергії та успіхів. Дякую, мій Учителю!