Вельмишановний Дмитре Васильовичу, Вельмишановні господарі, присутні! Щиро дякую за запрошення виступити перед Вами на харківській землі, де поєднання можливостей влади, бізнесу, освіти і науки для інноваційного розвитку економіки є найбільш природним в силу потужного виробничого, наукового і людського потенціалу регіону. Хочу також з приємністю зазначити, що ми спостерігаємо нове явище в країні, коли саме високотехнологічний бізнес стає локомотивом інноваційного розвитку економіки, запрошуючи владу, науку і освіту до партнерства у цій важливій справі.
Перший суттєвий крок у цьому напрямку вже зробив Президент України, який у жовтні минулого року підписав Закон про головні пріоритетні напрями наукового і інноваційного розвитку держави. Як ви знаєте, таких напрямів шість, і вони повною мірою відповідають ресурсному, людському потенціалу України, перспективам її геополітичного поступу. Уряд України наприкінці минулого року провів своє засідання, присвячене цій важливій проблемі, на якому ініціював формування найбільш актуальних для держави інноваційних проектів і ухвалив необхідні рішення для їх фінансової і адміністративної підтримки. Федерація роботодавців України присвятила своє минулорічне грудневе засідання саме цій нагальній проблемі. Ми вважаємо ці заходи надзвичайно важливими, оскільки вони демонструють політику держави щодо її пріоритетного високотехнологічного розвитку.
Водночас ми розуміємо, що модернізацію економіки країни неможливо здійснити, використовуючи тільки адміністративні і фінансові ресурси, без створення в державі сприятливого інноваційного клімату і керованої інноваційної моделі її розвитку. Тобто, системи правил і стимулів, які активізували б до цього виду діяльності національний бізнес, широкі верстви науковців, освітян, винахідників уже без безпосередньої організаційної роботи держави.
Потрібно зазначити, що до дуже близької за змістом інноваційної моделі приходять у процесі своєї практичної діяльності різні великі підприємства України, незалежно одне від одного. Це, наприклад, Індустріальна група УПЕК у Харкові, Новокраматорський машинобудівний завод у Донбасі, корпорація Науковий парк «Київська політехніка» в центральній частині України і ряд інших. Їх до цього підштовхують дуже схожі умови конкуренції і сучасні тенденції інноваційної діяльності на зовнішньому і внутрішньому ринках.
Які ж головні складові такої інноваційної моделі розвитку, чи системи правил ми могли б узагальнити?
Перш за все в країні має бути втілена дієва державна політика, спрямована на пріоритетний науково-технологічний розвиток своєї економіки (у попередні роки така політика лише декларувалася). Очевидно, що ця політика має набути головних програмних засад найбільших політичних партій України, стати пріоритетною в реальних діях як керівників держави, так і усіх рівнів державного управління, стати домінуючою компонентою навчальних планів і програм вищих навчальних закладів, наукових установ.
Важливим результатом цієї політики має бути принципова зміна ставлення держави до зовнішніх запозичень. Їх можна брати лише у крайніх випадках і лише для інвестицій у високотехнологічне виробництво. Тому що Україна практично вичерпала свої можливості щодо запозичень. Так, за роки незалежності її зовнішні борги зросли в 17 разів, і на кінець 2010 року сукупний державний і гарантований борг держави становив 52 мільярди доларів. Нині борг наближається до 40% ВВП. І хоча цей відсоток ще далекий від критичного порогу (80–100% ВВП), тенденція поглиблення боргової залежності є дуже тривожною.
Зовнішній світ, що агресивно конкурує за нові ринки й природні ресурси через механізми зовнішнього кредитування й взаємодії зі світовими торговельними й фінансовими організаціями, почав нав’язувати Україні допоміжні й сумнівні ніші. Вони зводяться до максимізації економічно й екологічно невигідного сировинного експорту з одночасним збільшенням високотехнологічного товарного імпорту. Як наслідок, за останні 20 років деградуючий ринок праці підштовхнув країну до зменшення на 37% підготовки фахівців за інноваційною, креативною моделлю (для створення нових видів техніки) на користь низькоінтелектуальної, репродуктивної (для обслуговування населення), що, зрештою, вже призвело до зниження освітнього цензу нації.
По-друге. Потрібно створити ефективну систему державного управління інноваціями, що ґрунтується на затверджених Президентом України пріоритетах відповідно до наявних природних і людських ресурсів та геополітичного стану і географічного розташування України. На основі цих шести пріоритетів необхідно започаткувати стратегічні програми розвитку (національні проекти), які об’єднають власні наукові розробки, власний кадровий супровід (передову університетську освіту), вітчизняний виробничий сектор і бізнес. Сукупність національних проектів, які вже формуються, має забезпечити сталий, високотехнологічний розвиток економіки держави.
Повинен бути підвищений рівень координації всіх складових інноваційного процесу (конкурентоспроможної науки, передової освіти, високотехнологічного виробництва, бізнесу), інтегрування всіх галузевих сегментів управління інноваційною діяльністю шляхом передачі відповідних функцій одному центральному органу виконавчої влади. Надання йому статусу надгалузевого (за прикладами США, Японії, об’єднаної Європи). Численні розпорядники кредитних коштів, що спрямовуються на науку (сьогодні їх в Україні більше 30), мають бути скоординовані єдиним державним органом з метою спрямування цих ресурсів на важливі для держави напрями розвитку.
Третє. Привести «до спільного знаменника» вимоги, що висуваються до фахівців різних рівнів кваліфікації як з боку роботодавців, так і з боку освіти. Головними інструментами, покликаними сприяти процесу ефективної взаємодії сфери праці і сфери освіти є узгоджена з Європейською загальною кваліфікаційною рамкою Національна рамка кваліфікацій України, збалансоване з потребами ринку праці та перспективними напрямами розвитку країни державне замовлення на підготовку фахівців.
Четверте. Завершити формування єдиного законодавчого поля інноваційної діяльності шляхом внесення доповнень до ухвалених раніше кількох десятків законів і різноманітних відомчих документів та їх взаємного узгодження. А в цілому вже настав час для підготовки та ухвалення Інноваційного кодексу України.
Цей кодекс, на наш погляд, повинен усунути цілу низку стримуючих факторів для розвитку інноваційно-інвестиційного бізнесу в Україні. Дуже важливою складовою законодавчого поля інноваційної діяльності мають стати закон і нормативні акти, які б урегулювали питання про надання податкових та митних пільг технологічним паркам. Вважаємо, що такі преференції слід залишити тільки для невеликої кількості проектів національного масштабу (їх для країни може бути не більш як десять). При цьому механізми державної підтримки інноваційної діяльності технопарків повинні бути істотно спрощені у формальній частині – з обов’язковим залученням до процедури представників ринку високих технологій.
Другий, поки що недостатньо опрацьований, вид інноваційної діяльності відноситься до так званих масових інновацій, які в розвинених країнах охоплюють до 90–100% загальних обсягів високотехнологічного бізнесу. Цей вид діяльності в Україні регулюється двома законами про наукові парки. Він не потребує надання жодних пільг з боку держави і ґрунтується лише на взаємних інтересах і мотиваціях учасників інноваційного процесу.
Важливо забезпечити інноваційний розвиток одночасно в основних індустріально та науково розвинених регіонах України. Інтерес місцевої влади в підтримці й розвитку своїх інноваційних середовищ полягає в тому, що останні дають регіону додаткові та інтелектуально-орієнтовані робочі місця, залучають зовнішній інвестиційний капітал. Закордонний досвід показує, що місцева влада надає своїм інноваційним середовищам (науковим паркам, технополісам, бізнес-інкубаторам тощо) території для розвитку, приміщення, іноді володіє частиною пакетів акцій для участі в управлінні інноваційною структурою.
П’яте. Підлягає подальшому вдосконаленню податкова система України. Незважаючи на нещодавнє гучне обговорення і прийняття податкового кодексу, він виявився не зорієнтованим на інноваційний розвиток економіки, а переважно переслідує мету збільшення зборів до бюджету за рахунок розширення податкової бази і підвищення рівня податкових обкладень. Так, за даними останнього Світового Економічного Форуму в Давосі, Україна посідає 174 місце у світі за тривалістю нарахування і сплати податків, 183 місце за кількістю і обсягами податкових сплат, 149 місце за складністю податкової системи, тоді як Грузія обіймає 10 місце у світі за зручністю податкової системи для бізнесу.
Шосте. Має бути суттєво вдосконалена національна система захисту і управління інтелектуальною власністю, яка поки що є слабкою ланкою для інноваційного розвитку держави. Так, чинне законодавство виключає з інноваційного циклу саму державу і наукові інститути та університети, оскільки авторами українських патентів є лише вчені, які самотужки не в змозі організувати виведення на ринок своїх винаходів (технологічний трансфер), на відміну, наприклад, від американського досвіду, де законом Бея–Доула (Bayh–Dole act) від 1980 р. чітко визначено порядок отримання університетами прав на патенти і переходу цих прав до держави у разі їх неефективного застосування.
Україна має дуже слабкий досвід написання патентів патентними повіреними, які, будучи юристами, вміють захистити головне зерно винаходу без розкриття його суті. Переважну більшість українських патентів пишуть самі вчені, які легко розкривають головну ідею винаходу, проте не вміють захистити її юридично. В Україні також відсутній досвід захисту інтелектуальної власності через міжнародну систему РСТ, яка захищає винахід більш ніж у 150 країнах світу протягом 31 місяця. Цього часу виявляється достатньо для виведення стартап проекту на ринок або відмови від нього.
Крім того, між патентом і впровадженням товару/послуги в Україні існує величезний розрив. Це пов’язано з тим, що наукові установи чи університети вимагають від учених лише підготовки та реєстрації патентів, а не кількості проданих ліцензій, заснованих стартап-компаній чи обсягів зароблених грошей за рахунок комерціалізації винаходів. Українські інститути та університети не засновують високотехнологічних компаній – тому що це не прийнято і тому, що не мають на це права.
У нас також відсутні механізми стимулювання та заохочення інноваційної діяльності. Навпаки, комерціалізації винаходів в Україні чиниться спротив через не орієнтовану на інноваційний розвиток податкову систему, суперечливе законодавство, рейдерство і т. ін.
І, нарешті, в Україні замало закордонних і національних інвесторів високотехнологічного бізнесу. Вони не йдуть у цей сектор з огляду на відсутність механізмів інноваційної діяльності, відповідного законодавства та стабільності.
Сьоме. Доцільно здійснити комплекс заходів, спрямованих на підвищення конкурентоспроможності національної науки та освіти. З широкого спектра наукових досліджень і підготовки кадрів, традиційно здійснюваних в Україні, мають бути виділені ті, де існують відповідні умови для створення так званих острівців прориву (потужні наукові школи, матеріальна база, лідерські позиції тощо). На цих напрямах (їх для України не більше десяти) необхідно сконцентрувати кращі людські та фінансові ресурси, забезпечити адміністративну підтримку, інтеграцію суто дослідницького та університетського сегментів для кадрового супроводження наукових програм.
Для зменшення розриву між академічною та університетською наукою потрібно створити такі спільні освітньо-наукові середовища, в яких наука передає освіті останні досягнення, формуючи її передовий зміст, а освітня компонента наповнює наукову сферу талановитою молоддю, з якої виростуть майбутні вчені, які володіють сучасною методологією науки. В таких середовищах практично зникне межа між дослідженням і дипломною чи курсовою роботою, між викладачем і вченим.
Потрібно домогтися правильного розуміння автономії університетів у нашій країні. Автономними, як, до речі, й дослідницькими, мають бути не призначувані у високих кабінетах університети, як це відбулося в 2008–2009 роках, а ті, які об’єктивно досягли відповідних інтелектуальних і моральних стандартів. А держава, будучи зацікавленою в існуванні таких центрів незалежної думки, повинна гарантувати і забезпечувати умови для їхньої діяльності.
Можна назвати ще низку важливих складових моделі інноваційного розвитку держави. Але всі вони спрацюють лише за умови консолідації країни, нашої з вами консолідації, навколо пріоритетного, високотехнологічного розвитку суспільства.
Дякую за увагу!