Після тривалих новорічних свят, як завжди несподівано, в нашому університеті розпочалася сесія – для кого вкотре, а для кого й уперше. Повсюди вирує підготовчий процес: у бібліотеці, в гуртожитках, у коридорах, під дверима аудиторій, де в останню мить хтось раптом з’ясовує, що одне з питань геть випало з пам’яті, тож товариші нашвидкуруч пояснюють пропущене. Усі студенти раптом посерйознішали, пройнялися відповідальністю, навіть порозумнішали – це читається на їх обличчях. В аудиторіях панує небувала тиша, атмосфера напруженого інтелектуального пошуку – чи то забутого, чи то недочитаного, чи, можливо, несподіваного осяяння. А за кілька секунд після вердикту екзаменатора і заповітного підпису в заліковці, залишивши аудиторію, щасливці не приховують емоцій: несподіваної радості – від оцінки, на яку не очікував, стриманого задоволення – від оцінки, яку не міг не отримати, суму, невдоволення і смутку, якщо сподівався на краще.
Сесія – це не тільки перевірка засвоєних знань з того чи іншого предмета – результат роботи в семестрі, для студентів вона є ще й іспитом на витривалість. Вступивши до КПІ, можна і не стати справжнім студентом. Адже студентами стають тільки після першої сесії.