Вельмишановні колеги, присутні! Минуло майже два роки з часу наших останніх зборів у Запоріжжі. Пауза, що виникла, була пов’язана з масштабними соціальними і політичними подіями в нашій країні, під час яких наша робота була б непродуктивною. Але саме зараз, коли настав період стабілізації, ми маємо її відновити.
Окрім того, на цьому новому етапі перед суспільством, а це означає і перед нами з вами, постає новий виклик: як переорієнтувати країну з сировинно-переробного, що на 95 % базується на технологіях третього і четвертого укладу, на інноваційний шлях розвитку, альтернативи якому немає.
Перший важливий крок у цьому напрямку вже зробив Президент України, який у жовтні цього року підписав Закон “Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки України” (копію Закону ви маєте у ваших роздаткових матеріалах). Як ви можете бачити, таких напрямів шість, і вони повною мірою відповідають ресурсному, людському потенціалу України, перспективам її геополітичного поступу. Кабінет Міністрів України та Держкомінформнауки в цьому місяці провели свої засідання, присвячені цій важливій проблемі.
З рішень Президента України та Уряду ми бачимо, що суспільство знаходиться напередодні масштабних змін в інноваційній сфері, і, за прикладом розвинених країн, в авангарді таких змін завжди стоять вищі технічні навчальні заклади. Тому сьогодні, враховуючи велику кількість рішень з реформування вищої освіти, прийнятих Кабінетом Міністрів України у вересні цього року, я хотів би зупинитися на їх інноваційній компоненті в контексті взаємодії університетів з промисловістю, а вас, шановні колеги, просив би доповнити мене й іншими пропозиціями, які б торкалися підготовки нової редакції закону про вищу освіту, нової номенклатури спеціальностей та іншого. Було б важливо, щоб за два дні нашої роботи ми напрацювали нові рекомендації для Президента України, Кабінету Міністрів, Верховної Ради з метою прискорення позитивних змін в освіті, науці, промисловості країни.
Які ж передумови до інноваційного розвитку країни ми сьогодні маємо?
Незважаючи на величезні втрати високоякісного людського капіталу за останні два десятиліття, станом на 2010 р. Україна зберігає один з найвищих у світі індексів освіченості (94 % письменного населення, ООН). Вона ще має потужний науковий потенціал, здатний виконувати складні фундаментальні й прикладні дослідження, багатогалузевий промисловий комплекс, на 30 % орієнтований на високотехнологічне виробництво (машинобудування, приладобудування, енергетика, авіаційні й космічні технології, матеріалознавство та ін.), родючу землю для сільськогосподарських призначень, потужну газотранспортну мережу.
У транзитному відношенні Україна є “шовковим шляхом” для енергетичного, культурного і товарного обміну між Сходом і Заходом. Стратегічно важливо для України підтримувати стабільність цього коридору. Але її найважливішим ресурсом є якісний людський капітал. За сприятливих умов цей ресурс може конвертуватися в її стрімкий інноваційний розвиток. Але, на жаль, державна політика та державне управління поки що не задіяли цей величезний ресурс для розвитку економіки.
Навпаки, відмовою від ефективного використання передової університетської освіти й професійної підготовки кадрів, уповільненням інноваційного розвитку бізнесу можна пояснити “сповзання” України з 68 місця в 2006 році на 89 місце в 2010 році в рейтингу глобальної конкурентоспроможності, представленому Світовим Економічним Форумом.
За цих умов зовнішній світ, що агресивно конкурує за нові ринки й природні ресурси, почав нав’язувати Україні допоміжні й сумнівні ніші, що не відносяться до інтелектуальних, високотехнологічних шляхів розвитку. Вони зводяться до максимізації економічно й екологічно невигідного сировинного експорту з одночасним збільшенням високотехнологічного товарного імпорту. Через механізми зовнішнього кредитування і взаємодії зі світовими торговельними й фінансовими організаціями Україні пропонується зменшити співвідношення між власним виробництвом і споживанням. Деградуючий ринок праці підштовхує країну до зменшення підготовки фахівців за інноваційною, креативною моделлю на користь репродуктивної, що, зрештою, веде до зниження освітнього цензу нації.
Які ж причини призводять до такого стану речей? На наш погляд, до цих причин відносяться такі:
1. Відмова України від політики пріоритетного науково-технологічного розвитку, вилучення із числа основних продуктивних сил науки, передової освіти й інновацій.
2. Штучний розрив органічно єдиних складових трикутника знань: передової університетської освіти, конкурентоспроможних наукових досліджень та інновацій. Вони функціонують незалежно одна від одної без будь-якої координації й загальних цілей.
3. Багаторазові спроби реформувати вищу освіту залишалися й будуть залишатися “косметичними”, оскільки вони ніколи не мали цілісного міжгалузевого характеру. Вони жодним чином не пов’язували в єдиному комплексі сектори, що створюють суспільні блага, товари й послуги, і сектори, що здійснюють для цього підготовку фахівців, проведення наукових досліджень, тобто ринок праці та зміст і методи навчання.
4. Актуальною проблемою вищої технічної освіти України є неузгодженість структури та якості підготовки фахівців і потреб ринку праці. На сьогоднішній день в Україні існують професійні та академічні кваліфікації. Професійні кваліфікації визначаються Державним класифікатором професій через їх назви (наприклад, інженер-механік). Академічними кваліфікаціями є освітньо-кваліфікаційні рівні (для професійної освіти) та освітні рівні (для середньої освіти), які визначаються Законами України “Про освіту” та “Про вищу освіту”. Проблема полягає в невизначеності освітніх та освітньо-кваліфікаційних рівнів (і, зокрема, освітньо-кваліфікаційного рівня “бакалавр” на вітчизняному ринку праці, тоді як зазначений рівень у європейських країнах має абсолютно чітке місце). Для усунення цієї невизначеності насамперед потрібно кожному зазначеному рівню надати вичерпну характеристику у формі так званих дескрипторів.
5. У цілому в Україні понад 30 розпорядників бюджетних коштів, які спрямовуються на науку. Діють вони за своїми локальними програмами, без загальної координації і спільних цілей, а в результаті країна не може зосередити і сконцентрувати існуючі ресурси на стратегічно важливих напрямах свого розвитку.
6. На жаль, традиційними для України є суттєві відомчі бар’єри і між академічним та університетським секторами науки. Такий стан речей шкодить обом сферам. По-перше, тому, що підготовка якісного людського капіталу неможлива без розвинутої науки й без його занурення в реальні процеси розвитку економіки. По-друге, сама академічна наука, відмежувавшись від студентської молоді, економіки й бізнесу, приречена на подальшу стагнацію.
7. Вищим навчальним закладам приділяється другорядна роль у проведенні передових наукових досліджень, що є основою елітної університетської підготовки. Відповідно до цього сформувалася система державних пріоритетів і ставлення до університетської сфери як до просвітительської, допоміжної, а не як до продуктивної та інноваційної. І це в той час, коли за кількістю наукових кадрів ми наблизилися до порогового значення – 5,9 на тисячу населення, нижче якого розвиток суспільства на засадах науки стає проблематичним.
8. Розвиток інноваційно-інвестиційного бізнесу в Україні гальмується за рахунок таких стримуючих факторів. Перш за все, існуюче законодавство виключає з інноваційного циклу саму державу і наукові інститути та університети, оскільки авторами українських патентів є лише вчені, які самостійно не в змозі організувати складний інноваційний процес, на відміну, наприклад, від американського досвіду, де законом Бея-Доула (Bayh-Dole act) від 1980 р. чітко визначено порядок отримання прав на патенти, якими захищаються результати інтелектуальної власності, створені за кошти держави. В Україні також відсутній досвід написання патентів патентними повіреними, які як юристи вміють захистити головне зерно винаходу. Переважну більшість українських патентів пишуть самі вчені, які легко розкривають головну ідею винаходу і не вміють юридичним шляхом її захистити. Окрім того, від патенту до впровадження товару чи послуги в Україні існує величезний розрив. Це пов’язано з тим, що наукові установи чи університети вимагають від учених лише підготовку та реєстрацію патентів, а не кількість проданих ліцензій, кількість заснованих стартап-компаній чи обсяги зароблених грошей за рахунок комерціалізації винаходів. Українські інститути та університети не засновують високотехнологічних компаній, тому що це не прийнято, або тому, що не мають на це право. В Україні також відсутні механізми стимулювання і заохочення інноваційної діяльності. Навпаки, комерціалізації винаходів в Україні створюється супротив через податкову систему, суперечливе законодавство, рейдерство і т. ін. І нарешті, в Україні замало іноземних інвесторів високотехнологічного бізнесу. Вони не йдуть до нас через відсутність механізмів інноваційної діяльності, відповідного законодавства та стабільності.
У зв’язку з цим до Рекомендацій, які ми маємо розробити, доцільно запропонувати таке:
Перше. Започаткувати дієву державну політику, спрямовану на пріоритетний науково-технологічний розвиток України (до цього часу така політика лише декларувалася). Очевидно, що ця політика має набути головних програмних засад найбільших політичних партій України, стати пріоритетною в реальних діях як керівників держави, так і всіх рівнів державного управління як важлива складова національної ідеї, стати домінуючою компонентою навчальних планів і програм вищих технічних навчальних закладів.
Друге. Створити керовану інноваційну модель розвитку держави, засновану на затверджених Президентом України пріоритетах відповідно до наявних природних і людських ресурсів та геополітичного стану і географічного розташування України. На основі цих шести пріоритетів необхідно започаткувати стратегічні програми розвитку, які об’єднають власні наукові розробки, власний кадровий супровід (передову університетську освіту), вітчизняний виробничий сектор і бізнес. Сукупність програм має забезпечити сталий високотехнологічний розвиток економіки держави на засадах п’ятого і шостого технологічних укладів.
Третє. Вдосконалити державне управління інноваційною діяльністю шляхом підвищення рівня координації всіх складових інноваційного процесу (конкурентоспроможної науки, передової освіти, високотехнологічного виробництва, бізнесу), інтегрування всіх галузевих сегментів управління інноваційною діяльністю шляхом передачі відповідних функцій одному центральному органу виконавчої влади. Надання йому статусу надгалузевого (за прикладом США, Японії, об’єднаної Європи).
Четверте. Привести “до спільного знаменника” вимоги, що ставляться до фахівця різних рівнів кваліфікації як з боку роботодавців, так і з боку освіти. Інструментом, покликаним сприяти процесу ефективної взаємодії сфери праці і сфери освіти, може стати узгоджена з Європейською загальною кваліфікаційною рамкою Національна рамка кваліфікацій України (НРК), розроблення якої розпочалося 2008 року (матеріали також знаходяться у ваших папках). Актуальність розробки НРК обумовлюється також розвитком інтеграційних процесів у рамках Болонського процесу, завершенням розробки проекту Європейської рамки кваліфікацій (ЄРК) і початком розробки національних рамкових структур кваліфікацій країнами-учасницями Болонського процесу.
П’яте. Ми пропонуємо здійснити комплекс заходів, спрямованих на підвищення конкурентоспроможності національної науки і освіти, що є одним з найневідкладніших завдань для нашої країни. Воно визначається трьома взаємопов’язаними чинниками:
По-перше – державною політикою, яка має сформувати керовану інноваційну модель країни з включенням до неї фундаментальної і прикладної науки та передової освіти як найважливіших продуктивних сил розвитку економіки України.
По-друге – корінного реформування вітчизняної науки та передової університетської освіти з метою повернення Україні ролі потужного генератора нових знань, виробника конкурентоспроможних видів техніки та високих технологій і виходу з цією продукцією на внутрішній і зовнішній ринки. Ці два сектори генерування нових знань мають переглянути свої завдання, свої принципи, свою структуру, головні функції відповідно до передових рубежів світової науки та потреб суспільства і суттєво скоротити розрив між цими потребами і власною діяльністю. Доцільно з широкого спектру наукових досліджень і підготовки кадрів, що традиційно здійснюються в Україні, виділити такі, де існують відповідні умови для створення так званих “островів прориву” (потужні наукові школи, матеріальна база, лідерські позиції та інше). На цих напрямах (їх для України існує не більше 10) необхідно сконцентрувати кращі людські та потужні фінансові ресурси, здійснити адміністративну підтримку, забезпечити інтеграцію суто дослідницького та університетського сегментів для кадрового супроводження наукових програм.
Мережа підрозділів, зорієнтованих на виконання традиційних досліджень суто прикладного, дослідно-конструкторського, виробничого характеру може бути зосереджена навколо наукових парків університетів з метою практичного впровадження та тиражування кращих наукових результатів на комерційній та госпдоговірній основі.
Для зменшення розриву між академічною та університетською наукою доцільно започаткувати діяльність відділень магістерської підготовки в провідних університетах України за “фізтехівською” моделлю. Але більш ефективним кроком було б законодавче посилення співпраці між університетами і академічними установами з метою спільної цільової підготовки кадрів, виконання важливих наукових програм, у тому числі й міжнародних, супроводження великих інноваційних проектів. Організаційна форма для такої інтеграції могла б ґрунтуватися на ідеї дослідницьких університетів, які добре зарекомендували себе у США, Японії, Західній Європі, Росії.
Узагальнюючи цей досвід і поширюючи його на Україну, під дослідницьким університетом ми можемо розуміти таке спільне освітньо-наукове середовище, в якому наука передає для навчання останні досягнення, формуючи передовий зміст освіти, освітня ж компонента наповнює наукову сферу талановитою молоддю з метою підготовки майбутніх учених, які володіють сучасною методологією науки. В таких університетах практично зникає межа між дослідженням і дипломною чи курсовою роботою, між викладачем та вченим.
По-третє. У процесі адміністративної реформи чисельні розпорядники кредитних коштів, що спрямовуються на науку, мають бути скоординовані єдиним державним органом з метою спрямування цих ресурсів на важливі для держави напрями розвитку. Чи це буде Міністерство освіти й науки за умови підсилення у ньому наукової компетенції, чи Держінформнауки, чи якийсь інший орган – принципового значення не має, але порядок тут навести слід.
Шосте. Завершити формування єдиного законодавчого поля інноваційної діяльності з метою внесення доповнень до прийнятих раніше понад 100 законодавчих актів і різноманітних відомчих документів та їх взаємної узгодженості. В цілому ж настав час підготовки та прийняття Інноваційного кодексу України.
Цей кодекс, на наш погляд, має усунути цілу низку стримуючих факторів для розвитку інноваційно-інвестиційного бізнесу в Україні. В нього мають увійти прогресивні положення про управління інтелектуальною власністю з урахуванням передового світового досвіду і, насамперед, досвіду США (закон Бея-Доула (Bayh-Dole act) від 1980 р.).
Дуже важливою складовою законодавчого поля інноваційної діяльності України має стати закон та низка нормативних актів, які б урегулювали питання про надання податкових та митних пільг з боку держави технологічним паркам. На наш погляд, такі преференції слід залишити тільки для невеликої кількості проектів національного масштабу (їх для країни може бути не більше 10). При цьому механізми державної підтримки інноваційної діяльності технопарків мають бути суттєво спрощені у формальній частині з обов’язковим залученням до цієї процедури представників ринку високих технологій.
Другий, поки що недостатньо опрацьований вид інноваційної діяльності, відноситься до так званих масових інновацій, які в розвинутих країнах охоплюють до 90 % загальних обсягів високотехнологічного бізнесу. Цей вид діяльності в Україні врегульовується законом про наукові парки. Він не потребує надання жодних пільг з боку держави і ґрунтується виключно на взаємних інтересах і мотиваціях органічно нероздільних груп учасників.
Центральною ланкою таких парків у розвинутих країнах світу є технічні університети. За цією моделлю навколо технічних університетів у різних регіонах України могли б формуватися інтелектуально наповнені інноваційні середовища у формі наукових парків. У цих середовищах на основі поєднання інтересів співпрацювали б високотехнологічні компанії, які успішно конкурують зі своєю продукцією на внутрішніх і зовнішніх ринках, наукові колективи, які створюють конкурентоспроможні ноу-хау, факультети й кафедри університетів, які готують якісний персонал для роботи в конкурентному середовищі, інвестиційні й венчурні фонди, які фінансово підживлюють інноваційний процес.
Синергетичний ефект від взаємодії зазначених учасників приводив би до створення нової високотехнологічної продукції, трансферу технологій і прискореного економічного розвитку відповідного регіону й країни в цілому. Такі інноваційні середовища дуже чутливі до швидкого сприйняття кращого світового досвіду. Вони були б “проривними острівцями” для підйому економіки України і її входження в міжнародну систему освіти, науки й інновацій.
Важливо забезпечити інноваційний розвиток одночасно в головних індустріально і науково розвинутих регіонах України. Інтерес місцевої влади щодо підтримки й розвитку своїх інноваційних середовищ полягає в тому, що останні дають регіону додаткові інтелектуально-орієнтовані робочі місця й залучають зовнішній інвестиційний капітал. Закордонний досвід свідчить, що місцеві влади надають своїм інноваційним середовищам (науковим паркам, технополісам, бізнес-інкубаторам тощо) території для розвитку, іноді володіють частиною пакетів акцій для участі в управлінні інноваційною структурою. Центральна ж влада повинна через прийняття необхідних законів встановлювати систему правил для функціонування цих середовищ і контролювати їхню діяльність.
Для втілення в життя розділів інноваційної моделі вищих технічних навчальних закладів вважаємо за доцільне внести такі зміни до законодавчої і нормативної бази України:
- надати право університетам на створення стартап-компаній, що реалізують модель трансферу технологій, створених в університеті;
- нормативно визначити механізм надання в оренду приміщень і науково-технологічного обладнання безпосередньо університетом, а також визначення ним розмірів орендної плати іншими юридичними особами із числа тих, хто безпосередньо разом із університетом виконує інноваційні проекти;
- дозволити університетам самостійно через комерційні банківські установи (без Держказначейства України) проводити фінансові розрахунки та безтендерне придбання матеріалів і обладнання на кошти, зароблені університетом при виконанні науково-технічних проектів на замовлення компаній та підприємств України та інших держав;
- нормативно визнати право університетів:
- гнучко започатковувати і коригувати навчальні плани і програми підготовки фахівців за напрямами співпраці університету і високотехнологічного бізнесу в їх спільній інноваційній діяльності;
- брати участь у формуванні статутного фонду наукового парку через внесення до нього нематеріальних активів (майнових прав на об’єкти права інтелектуальної власності), визначених законодавством.
Сьоме. Необхідно досягти правильного розуміння автономії університетів в нашій країні. Автономними, як, до речі, і дослідницькими, мають бути не ті університети, які включаються до списків у високих кабінетах, а ті, які за об’єктивними критеріями досягають таких інтелектуальних і моральних стандартів, які дозволяють їм напрацьовувати істину з актуальних питань розвитку суспільства. А держава, будучи зацікавленою в існуванні таких центрів незалежної думки, має гарантувати і забезпечувати умови саме такої їх діяльності.
Восьме. Важливим завданням є створення єдиного інформаційного простору для всіх учасників інноваційного процесу на базі національної інформаційної мережі УРАН та інтеграції його в Європейську науково-освітню інформаційну мережу GEANT та в Європейську Grid мережу. Для цього повинна бути істотно активізована й скоординована діяльність всіх причетних до зазначеного проекту відомств і організацій у рамках Державної програми “Інформаційно-комунікаційні технології в освіті і науці на 2006-2010 роки”. Необхідно також на постійній основі і на безтендерних засадах здійснювати закупівлю новітньої науково-технічної літератури, періодичних видань, реферативних журналів, здійснювати доступ до світових баз даних і знань за різними розділами науки.
Дев’яте. Повинна бути проведена діюча й компетентна державна політика у сфері міжнародної наукової діяльності. Передусім це стосується ефективної участі наукових колективів України в 7-й рамковій програмі Євросоюзу, розрахованій на 2007-2013 роки, у програмах Tempus, Socrates, Marie-Curie, у проекті “Європейський інститут технологій” та ін.
Можна назвати ще низку важливих складових моделі інноваційного розвитку держави, але всі вони спрацюють лише за умови консолідації країни, нашої з вами консолідації навколо пріоритетного, високотехнологічного розвитку суспільства.