Довідка: Станіслав Медведенко народився 4 квітня 1979 р. у с. Карапиші Київської області. Зріст 208 см, вага 112 кг.
За свою баскетбольну кар’єру виступав за команди: «Денді-СКІФ» (1995-1996), «Денді-Баскет» (1996-1997), «Будівельник» (1997-1998), «Аліт» Литва (1998-1999), БК «Київ» (1999-2000), «Лос-Анджелес Лейкерс» (2000-2006), «Атланта Хоукс» (2006-2007).
Досягнення: єдиний з гравців пострадянського простору є дворазовим чемпіоном НБА (2001, 2002). Також фіналіст чемпіонату НБА (2004). Крім того, чемпіон України (2000), срібний (1998) і бронзовий (1997) призер чемпіонату України, бронзовий призер і кращий легіонер чемпіонату Литви (1999).
В НБА Станіслав Медведенко провів 249 ігор, набираючи 5,4 очка і роблячи 2,9 підбирання в середньому за гру.
З 2010 року – президент баскетбольного клубу “Ведмеді КПІ”.
Також з вересня 2010 очолює дублюючий склад БК “Будівельник”.
– Станіславе Юрійовичу, Ви вважаєтеся найтитулованішим баскетболістом України. Скажіть, що саме для Вас є баскетбол?
– Баскетбол – усе... Життя, робота, стиль життя... Все.
– Розкажіть, як саме Ви прийшли в баскетбол.
– З самого початку... дитяча школа. Знайшов мене Олександр Дмитрович Коваленко. Він дуже наполегливо над цим працював. Я опирався тривалий час, не хотів займатися спортом, баскетболом. Потім він переконав мене, і я почав займатися баскетболом.
– Наскільки мені відомо, після перемоги БК “Київ” у 2000 році Вас визнали найкращим гравцем... Саме це стало поштовхом до того, що Ви потрапили до команди НБА?
– Ще до того, в 1999 році, коли ми їздили на літню лігу до США, де брали участь й команди НБА, мені надходили пропозиції з цієї найкращої ліги світу. Але я оцінив усі обставини і вирішив, що мені ще зарано... І наступного року я ще теж не хотів їхати, але “Лейкерс” (одна з найкращих команд НБА – А.К.) принесли зразу контракт. І, зрозуміло, від такої пропозиції не відмовляються... Мало кому з гравців приносять уже підписані контракти.
– Чим відрізняється баскетбол НБА від європейського, українського?
– Усім... інфраструктура інша, інший менталітет, філософія, стратегія зовсім інша. Це зовсім інша планета.
– А зараз Ви підтримуєте стосунки з кимсь із баскетболістів, з якими грали?
– Так. По можливості, коли я приїжджаю до Лос-Анджелеса, чи перетинаємося на чемпіонаті світу, чи інших змаганнях.
– У ментальному плані, те, що Ви жили в США, багато дало?
– Звичайно. Це зовсім інший підхід до спорту, баскетболу. І зараз у цьому плані мені важко в Україні. Важко пояснити людині, яке на смак яблуко, якщо вона його не куштувала. Саме так мені доводиться пояснювати, який повинен бути баскетбол людям, які ніколи в нього не грали і його не бачили. Це важко.
– А що з американського досвіду може бути для українського баскетболу найкориснішим?
– Я вважаю, що наш менталітет, наша культура накладають відбиток. І досвід американський, європейський треба дуже акуратно впроваджувати в український баскетбол. Адже деколи певні речі, які працюють в Америці, Європі, у нас просто не працюють, тому що у нас інша життєва ситуація, інша економіка, інша країна, інші люди... Тобто, щось впроваджувати можна з певними модернізаціями.
– Чи не могли б Ви оцінити рівень, наприклад, першої четвірки українських команд?
– Важко оцінити. Адже ми сиділи дома, в Україні, а зараз УЛЕБ (європейська баскетбольна ліга – А.К.) розставить все на свої місця. Це буде певний індикатор.
– Як Ви вважаєте, створення Всеукраїнської баскетбольної студентської асоціації – позитивний крок?
– Звичайно, позитивний. Нині такий момент, коли будь-яка дія, спрямована на об’єднання, розвиток баскетболу, йде на користь і дає позитивні результати. У нас, на жаль, багато тих, хто говорить. Усі знають, як зробити, як впровадити щось, але ніхто нічого не робить. Тому будь-яка ініціатива, спрямована не на розкол, а на об’єднання, організацію якогось змагання, турніру, школи дасть тільки позитивний ефект.
– А що б Ви могли сказати про баскетбольну команду КПІ? Чи має вона перспективи подальшого розвитку?
– Перспективи є завжди і над цим треба працювати. В цьому році буде потихеньку мінятися структура, різких змін ніяких не буде. У мене як у президента баскетбольного клубу “Ведмеді КПІ” є декілька думок з приводу розвитку команди.
– В одному з інтерв’ю Ви зазначили, що колись ми прийдемо до того, що у нас будуть приватні школи, об’єднані з університетами і командами Суперліги. Як Ви бачите розвиток цієї інфраструктури?
– У нас по-іншому й не може бути. На жаль, сьогодні наші команди залучають багато легіонерів. Команди відірвані від дитячих шкіл, студентського баскетболу... От і виходить така собі яма: є Суперліга, в якій грає два-три українці, всі інші – легіонери. На жаль, мало хто займається вихованням молоді. Не скажу, що ніхто. В цьому плані сприятлива ситуація в Южному, в Дніпропетровську. Вони створюють клуби, у них працюють свої школи. Вони на правильному шляху. У них саме є ця піраміда: дитяча школа – студентський баскетбол – дубль – перша команда. На жаль, така система – поодинокі випадки. І якщо приватні дитячі школи будуть співпрацювати з командами Суперліги, а команди Суперліги матимуть свої школи, – це буде тільки плюс. А так на даному етапі – просто яма. Є команди Суперліги, а дитячий баскетбол існує практично в якомусь зародковому стані. Дитячих змагань дуже мало, та й команд зовсім небагато.
– Я знаю, що Ви маєте свою школу. Розкажіть про неї.
– Так. У моїй школі гравці від 1993 р.н. і сьогодні ми вже набираємо 2001-й, 2002-й, 2003-й роки. Ми співпрацюємо з “Будівельником”. Перший випуск, гравці 1993 року, вже грають там.
– Тобто, це і є та піраміда, про яку Ви говорили?
– А воно так і повинно бути. Не можна, щоб процес переривався. Людина до 20, 21, 22 років повинна прогресувати, набувати досвіду, грати, підвищувати свій рівень, а потім уже вона має їхати грати до Європи чи в НБА. Так виросте і рівень нашого українського баскетболу, національної збірної. Інакше не можна... А так десь у Вінниці, наприклад, чи навіть і в Києві, хлопці закінчують дитячі спортивні школи, а у них немає перспективи. Якщо їх взяли грати у дублі – вже добре. А якщо не взяли, якщо вони поки що не дотягують до такого рівня, то їм просто немає де грати.
– Ви є ще й тренером.
– Так.
– Тренер – це покликання чи достатньо просто ігрового досвіду, здобутого, зокрема, й за кордоном?
– Тренер – це покликання і відповідальність. Я не хочу, щоб переривався тренувальний процес. Грають випускники моєї школи. Вони щойно “вилетіли з гнізда”, грають у дублі, для них це важко – працювати на такому рівні, бо для них – це новий рівень, хочеться, щоб вони прогресували...
– І останнє питання. Які Ваші плани на майбутнє? Прогнози стосовно команди?
– Поки що не знаю. Дуже багато різних ідей, різних напрямків. А як повернеться – поки що невідомо.
– І побажання молоді, що буде читати це інтерв’ю.
– Нехай ніхто не втрачає бажання, найголовніше – не розчаровуватися, далі продовжувати тренуватися, грати. Баскетбол – хороша гра, красива. Бажаю всім успіху.
– Дякую за розмову.