Дивлячись на великі світлі корпуси нашого майже сорокатисячного Університету, важко навіть уявити, що тут було після визволення Києва.
Після вигнання окупантів з Києва на початку листопада 1943 р. Київський політехнічний інститут, що носив тоді назву Київський індустріальний інститут (КІІ), мусив розпочати навчальне життя майже заново.
Першим наказом по інституту від 10 листопада 1943 року було набрано охорону, працівників бібліотеки, садівника та робітників ливарної лабораторії - всього близько 30 осіб. Далі колектив швидко збільшувався. З кінця листопада 1943 року почався набір викладачів.
15 лютого 1944 року після коротких загальних зборів колективу інституту, що відбулися в креслярській залі хімічного корпусу, розпочалися заняття. Тоді в інституті на всіх факультетах і курсах було лише 66 студентів.
Окрім занять, студенти КІІ брали активну участь в розбиранні завалів на Хрещатику та прилеглих вулицях, а потім допомагали в будівництві колектора, що проходить під його лівою стороною.
Лінія фронту тоді пролягала десь за 150 км на південь від Києва, - радянські війська громили Корсунь-Шевченківське угрупування ворога. Ночами над Києвом часто літали ворожі розвідувальні літаки; їх обстрілювали наші зенітники. Однак ворог вже не наважувався на масовані бомбардування міста. Єдине і останнє страшне бомбардування залізничного вузла Дарниця відбулося за кілька днів перед Першотравнем 1944 року.
Головний корпус КПІ у той час було зайнято під шпиталь, а в енергокрилі розмістили табір для військовополонених німців.
Серед студентів, які розпочали заняття на початку 1944 року, були і ті, що тільки-но пришли з фронту, але серед хлопців - лише ті, хто через тяжкі поранення був демобілізований з армії: О.Вахницький, С.Копанський, П.Кислюк, М.Максимович, Г. Мельник, П. Пархоменко, Л.Петрушевський, О. Трубєнок, І.Чуняк. Серед дівчат - учасниць війни - були ті, що раніше діяли у складі партизанських загонів, або щойно виписані з госпіталів, зокрема О.Бокринська, Г.Власенко.
Дещо пізніше розпочали навчання на першому курсі фронтовики М.Васьковський, Г.Вржосек, Д.Глухов, О.Бєлоцький, О.Домрачев, В.Жогот, Є.Красовський, М.Мухін, М.Пилипко, Ю.Радченко, М.Самотрясов, К.Самофалов, І.Труш, В.Хільчевський, В.Шлюко.
Поновили заняття на старших курсах, які були припинені в 1941 році, студенти Я.Братусь, Г.Васюк, В.Кибальчич, Л.Котвицький, Г.Овсієнко, С.Романенко, П.Шило, В.Ярмола.
Переважна більшість студентів-фронтовиків відзначалася сумлінним відношенням до навчання, завдяки чому вони стали висококваліфікованими фахівцями на важливих посадах та видатними вченими. Так В. Ярмола багато років, аж до кінця життя, був директором Київського заводу автоматики ім. Г.Петровського та одержав почесне звання Героя Соціалістичної Праці. Таким самим званням було відзначено П.Шила - директора заводу "Точелектроприлад". П.Пархоменка було обрано членом-кореспондентом АН СРСР. Ряд фронтовиків, що працюють та працювали в КПІ, за видатні успіхи у науковій діяльності стали лауреатами найпрестижніших премій. Так, проф. І.Чиженку та с.н.с. А. Немировському було присвоєно звання лауреатів Ленінської премії СРСР. Г.Векслер та К.Самофалов є лауреатами Державної премії СРСР. К.Самофалов є ще й лауреатом Державної премії України. Лауреатами Державних премій УРСР та України стали О.Бокринська, М.Можаровський, П.Орнатський, О.Пащенко, Л.Радченко, Я.Трохименко, Г.Єфименко та К.Юдін.
Через кілька років після закінчення Вітчизняної війні повернулись до інституту фронтовики-викладачі та аспіранти, які працювали в КІІ у довоєнний час. Це Ю.Бабенко, В.Балицька, А. Бондар, О. Бутузов а, Л.Бялоцький, І.Внуков, В.Гнатовсь-кий, В.Винославський, М.Ієру-салимов, М.Калніболотський, І.Козиненко, А.Орнатський, П.Орнатський, Л.Радченко, С.Ребров, О.Фірстов, І.Чиженко, А.Чижевський та інші. Майже всі вони стали основою колективу інституту, який забезпечив швидке відновлення КПІ на рівні, що перевищував довоєнний. Після накопичення викладацького та організаційного досвіду до них приєдналися фронтовики, які навчалися у КПІ після війни. З числа фронтовиків у різний час проректорами КПІ були: І.Калніболотський, І.Труш, А.Бондар, І.Чиженко, М.Ільченко, В.Довбищенко, І.Москаленко, В.Гнатовський. Деканами факультетів були: Ю.Бабенко, А.Бутузов, В.Винославський, В.Жогот, М.Ільченко, І.Козиненко, І.Лубенець, М.Можаровський, Б. Натаров, О. Ралко, С.Ребров, О.Трубенок та інші. Кафедрами керували: О.Бєлоцький, Д.Глухов, О.Домрачев, С.Каленчук, М^Калніболот-ський, М.Король, Й.Могильній, О.Ніколаєв, М.Панченко, А.Орнатський, П.Орнатський, Л.Радченко, К.Самофалов, О.Трубенок, І.Федченко, В.Хільчевський, Л .Чемеринський, І.Чиженко, В. Шлюко та інші.
Чимало фронтовиків протягом багатьох років працювали на посадах, що забезпечують проведення учбового процесу, на господарській та адміністративній роботі та були взірцем для оточуючих їх молодих працівників. Це М.Бельський, В.Білокопитов, Є.Гореліков, Є.Грабченко, К.Жадовська, Г.Кисляк, Л.Мотузко, Г. Попова, І.Силаєв, Р.Цирендоржієв та інші.
На жаль, багатьох з тих, кого названо в цій статті, сьогодні вже немає з нами. Війна закінчилася давно, а роки і поранення їм здоров'я не додавали.
Окремо треба згадали єдиного серед викладачів КПІ Героя Радянського Союзу Г.Голікова. Він одержав це високе звання за те, що стрілецький батальйон, котрим він командував, вдало діяв при визволенні України, Молдавії та, переслідуючи ворога, першим вийшов на Державний кордон СРСР і продовжував бойові дії вже на ворожій румунській землі. З 1945 року Г.Голіков року був викладачем військової кафедри КПІ. Одночасно з цим він здобув вищу освіту у КПІ, потім закінчив ад'юнктуру у Військовій академії ім.М.Є.Жуковського, захистив кандидатську дисертацію, багато років готував військові технічні кадри у КВІАУ, а після виходу у відставку з 1970 року до кінця життя обіймав посаду доцента у КПІ.
Зараз у нашому університеті ще працюють 96 фронтовиків-учасників бойових дій та 117 учасників війни, які безпосередньо не стикалися з ворогом. Всі вони добре пам'ятають буремні воєнні роки і свято поважають пам'ять своїх товаришів та попередників, що не повернулися з війни.
Рада ветеранів університету разом зі студентськими групами "Пошук" протягом багатьох років вела копітку роботу з уточнення імен тих студентів, викладачів та співробітників КПІ, що загинули, померли від поранень або зникли безвісти під час війни. На сьогоднішній день відомо більше 170 їхніх прізвищ, і голова Ради ветеранів Д.Кузнєцов нині узгоджує з проректором університету В.Печеником питання про створення меморіалу на честь тих, хто віддав своє життя за свободу і незалежність Вітчизни. Є надія, що до 60-річчя Перемоги такий меморіал буде створено.