Київська політехніка, якій цьогоріч минає 115 років, дбайливо береже свою історію. Багато відомих осіб, які уславили нашу державу у багатьох галузях науки і техніки, назавжди увійшли до Пантеону великих політехніків. На віки прославили КПІ Віктор Кирпичов, Євген Патон, Сергій Корольов, Архип Люлька, Михайло Кравчук та багато інших. Пам'ятники цим видатним особистостям прикрашають тепер Алею Слави університету. На черзі відкриття нового пам'ятника – Войцеху Свєнтославському – видатному польському вченому, колишньому міністру освіти Польщі, випускнику КПІ 1913 року. До речі, кошти на цей пам'ятник добровільно збирали не лише в Україні, але й у Польщі.
Як відомо, Київська політехніка була створена у 1898 році разом із політехнічними інститутами у Санкт-Петербурзі та Варшаві. Три нові виші створювалися на вимогу часу: на півдні – Київ, на півночі – Санкт-Петербург, на заході – Варшава. Указ царя, за яким вони почали розбудовуватися, був єдиним (цар Микола ІІ підписав його у червні 1898 року). А ініціатива заснування політехнічних інститутів у цих містах належала тодішньому міністру фінансів Російської імперії графу Сергію Вітте. Саме він і переконав київських багатіїв у необхідності створення не середнього технічного навчального закладу, а вищого. І це було далекоглядне рішення.
Головну роль у створенні та розвитку КПІ зіграли меценати, чи, як нині кажуть, спонсори. Меценатство було дуже поширеним на теренах Російської імперії. Тож кошти на розвиток нового вищого навчального закладу в Києві виділили "цукрові королі" Микола Терещенко із синами, Лазар Бродський, видатний художник-мариніст Костянтин Айвазовський та інші. Значний внесок у розвиток КПІ зробила Київська міська дума, а також населення Києва, яке за короткий час зібрало понад 300 тисяч рублів.
Кадрову базу всіх тридцяти п'яти кафедр новоствореного інституту склали відомі вчені з Петербурга, Москви, Харкова і Києва. Першим ректором Київського політехнічного став Віктор Кирпичов – голова Південноросійського товариства технологів, відомий учений у галузі механіки та опору матеріалів, автор першого в країні підручника "Деталі машин", який до тієї пори обіймав посаду директора Харківського технологічного інституту. До КПІ прийшли також такі визнані вчені і педагоги, як один із співорганізаторів Київського фізико-математичного товариства член-кореспондент Петербурзької академії наук Василь Єрмаков, один із фундаторів української школи паротурбінобудування Олександр Радціг, загальновизнаний авторитет у теорії різання металів і, водночас, відомий у країні фахівець з питань млинарства і борошномельних технологій Костянтин Зворикін, видатний учений у галузі нафтохімії Михайло Коновалов, визначний спеціаліст у галузі землеобробної техніки і технологій Камілл Шіндлер; трохи згодом – видатний учений-мостобудівник, пізніше – засновник української школи електрозварювання Євген Патон, один з найавторитетніших, попри молодий вік, учених у галузі прикладної механіки, опору матеріалів і стійкості механічних систем Степан Тимошенко та багато інших. Вони не лише швидко налагодили в КПІ навчальний процес за відповідними напрямами, але й стали засновниками наукових шкіл, традиції яких зберігаються і розвиваються дотепер.
Невдовзі КПІ зайняв помітне місце в когорті наукових установ імперії. А діяльність його викладачів, співробітників і студентів швидко отримала і міжнародне визнання – в закордонних наукових виданнях часто публікувалися наукові праці Є.О.Патона, В.П.Іжевського, С.П.Тимошенка, К.А.Красуцького, В.Г.Шапошникова та інших.
Тоді ж у КПІ було створено дієву систему залучення до наукової діяльності студентів. Основою її стали науково-технічні гуртки, які відігравали значну роль у підготовці кваліфікованих інженерів. Там формувалося системне науково-технічне мислення студентів, поглиблювалися їхні знання в окремих (при тому найсучасніших!) наукових галузях, прищеплювався смак до самостійної пошукової та конструкторської діяльності. Гуртківці інколи ставали справжніми піонерами у своїх галузях, яскравим прикладом чого була діяльність Повітроплавного гуртка КПІ, головою якого, за Статутом інституту, був його директор, але фактичним керівником – учень М.Є. Жуковського, професор механіки Микола Делоне. Серед тих, хто пройшов школу цього гуртка, достатньо згадати видатних авіаційних конструкторів Ігоря Сікорського і Дмитра Григоровича, не менш відомого конструктора авіаційних двигунів Олександра Мікуліна і ще кілька десятків відомих вітчизняних авіаційних конструкторів першого покоління, імена яких навічно вписані в історію вітчизняного авіабудування, – Федора Андерса, братів Євгена, Івана і Андрія Касьяненків, Федора Терещенка, Георгія Адлера та багатьох інших. Гурток став першою в Україні авіаконструкторською школою, яка заклала підвалини розвитку всієї української авіабудівної галузі, і фактично виконував функції першого в країні дослідно-навчального закладу авіабудівного профілю.
Історія не закінчується іменами засновників і перших уславлених випускників КПІ. Вона триває, і її – новітню історію – творить нинішнє покоління.
Народжуються нові напрями в науці, техніці, відкриваються нові лабораторії, факультети, інститути. У 1998 році КПІ отримав новий статус – він став Національним технічним університетом України "Київський політехнічний інститут", а в 2007 році – першим в Україні дослідницьким університетом. Нові умови вимагали і нових підходів до організації навчальної і наукової діяльності, тож університет перейшов до впровадження у практику підготовки фахівців і проведення наукових досліджень моделі "трикутника знань": освіта – наука – інновації. Варто зауважити принагідно, що саме така модель лежить в основі використання науки і інновацій як найважливішого на сучасному етапі ресурсу розвитку економіки.
Певна річ, що наслідком таких змін стало поглиблення інтеграції науково-дослідної діяльності з навчальним процесом. Тепер наші студенти отримують знання і формують навички не лише під час лекцій та лабораторних робіт. З перших же років навчання їх вводять у коло наукових проблем, над якими працюють їх викладачі-дослідники. При цьому це робота не "на папір", вона має реальні результати, цілком придатні для практичної реалізації і впровадження у виробництво. Тож природним чином ми прийшли до розуміння необхідності створення інноваційного середовища, де викладачі, співробітники, аспіранти і студенти отримали б можливість співпрацювати з фахівцями інвестиційних фондів, бізнес-структур і високотехнологічних компаній. Роль такого середовища була покладена на Науковий парк "Київська політехніка".
Створенню цього парку передувала серйозна робота університету з Верховною Радою України, результатом якої став ухвалений 22 грудня 2006 року Закон України "Про Науковий парк "Київська політехніка" – перший подібний закон у нашій країні! Положення цього нормативно-правового акту поширюються на чотири групи учасників інноваційного процесу: перша – це наукові групи, які генерують ідеї та ноу-хау; друга – факультети і кафедри університету, що "генерують" якісний "людський матеріал"; третя – компанії, які працюють на ринку високотехнологічної продукції, і четверта – це інвестиційні та венчурні фонди.
Таким чином науковий парк дозволяє поєднувати науковий пошук з бізнес-ідеями і наступним впровадженням їх у життя. Через бізнес-інкубатор до комерційних наукових пошуків приєднуються студенти зі своїми проектами, аспіранти та викладачі і дослідники НТУУ "КПІ", які завдяки науковому парку отримують можливість значно скоротити шлях від ідеї до практичної її реалізації. Цілком природно, що науковий парк отримав назву "Київська політехніка" і активно долучився до вирішення загальнодержавних інженерно-технічних проблем.
У жовтні 2011 року Наукова рада університету затвердила нову стратегію його розвитку на наступне десятиріччя. Стратегія ґрунтується на тому, що КПІ отримав статус дослідницького університету – до речі, одним із перших у державі. Це змусило уточнити основні засади його діяльності, значно посиливши взаємодію між освітньою, науковою та інноваційною компонентами роботи всього педагогічного і наукового колективу. Втім, у цій новій моделі підготовка фахівців не повинна набувати вузькотехнічного характеру. Навпаки, на високотехнологічному ринку праці найбільш запитаними є фахівці, що отримали ґрунтовну фундаментальну освіту, здатні формулювати складні завдання, керувати процесами, комплексно, системно оцінювати всі наслідки тих чи інших управлінських рішень. Тож виходячи з цього, фундаменталізацію підготовки фахівців наш університет здійснює за фізико-технічною моделлю, яка передбачає синтез глибоких загальнонаукових природничих знань та інженерного мистецтва.
Звісно, нові реалії вимагають і зовсім інших підходів до побудови економіки університету. Це диктується ще й тим, що суттєвою особливістю сучасного етапу розвитку нашої країни є значне послаблення функції держави у підтримці власної освіти і науки. На жаль, держава вже неспроможна ані політично, ані фінансово, ані навіть організаційно розвивати ці галузі випереджальними темпами. До того ж, за роки незалежності України левова частка капіталів перейшла у приватний сектор економіки. Це має і певні позитивні риси: промислові приватні компанії, гостро конкуруючи зі своєю продукцією на зовнішніх і внутрішніх ринках, для свого виживання і розвитку все більше потребують підживлення новими винаходами і якісним персоналом. Відтак вони все більше уваги приділяють питанням підготовки інженерів і стають повноправними партнерами університету в її організації.
Одним із шляхів налагодження такого партнерства – створення з провідними компаніями та науковими установами, причому не лише вітчизняними, спільних навчальних лабораторій та центрів. Сьогодні в НТУУ "КПІ" успішно діють лабораторія "Майкрософт – КПІ" на базі факультету інформатики та обчислювальної техніки; академія CISCO на базі Інституту прикладного системного аналізу та факультету інформатики та обчислювальної техніки; лабораторія "ФЕСТО" на базі Механіко-машинобудівного інституту; лабораторія "Motorola-КПІ" на базі факультету авіаційних і космічних систем та факультету прикладної математики; лабораторія "Преса України" на базі Видавничо-поліграфічного інституту; спільний з "Київенерго" центр "Тепломережі" на базі теплоенергетичного факультету; лабораторії компанії "ДТЕК", обладнані на теплоенергетичному факультеті, факультеті електроенергетики та автоматики й в Інституті енергозбереження та енергоменеджменту; навчально-науковий центр компанії "АВВ" у складі чотирьох лабораторій на базі факультету електроенерготехніки та автоматики; навчально-науковий центр рентгеноструктурного аналізу НТУУ "КПІ"– "РИГАКУ" на базі інженерно-фізичного факультету; спільна українсько-японська навчально-наукова лабораторія експрес-мікроскопії та Науково-навчальний центр "Наноелектроніка і нанотехнології" на базі факультету електроніки та багато інших. Усього в нас нині працюють кілька десятків таких підрозділів.
Напружена і цілеспрямована робота дає результати: НТУУ "КПІ" вже шостий рік поспіль утримує лідерські позиції за головними національними рейтингами, а з 2011/2012 навчального року за міжнародними рейтингами QS та Webometrics КПІ входить до 4% кращих університетів світу і вважається флагманом вітчизняної вищої технічної освіти.
Тож наш університет, 115 років якого ми відзначаємо, впевнено дивиться в майбутнє, утверджуючи власною працею нескінченність буття…