Доцент кафедри інформаційно-телекомунікаційних мереж ІТС Марія Анатоліївна Скулиш є переможцем університетського конкурсу "Молодий викладач-дослідник 2010". Вона вихованка КПІ і своє майбутнє пов'язує з Київською політехнікою. Марія Анатоліївна люб'язно погодилася поспілкуватися з кореспондентом "КП" та розповісти про себе.
Її дитинство та шкільні роки пройшли у м. Севастополь. Кажуть, життя коротке і прожити його треба в Криму. Але потяг до знань виявився сильнішим та привів її до Києва: у 1999 р. М.Скулиш стала першокурсницею фізико-технічного інституту НТУУ "КПІ". Неповторна фізтехівська атмосфера захопила дівчину, та найбільше їй подобалися лекції проф. Л.С.Глоби з дисципліни "Бази даних". Тож починаючи з 3-го курсу вона поринає у світ наукового пізнання: магістратура, аспірантура, захист дисертації, і нарешті в 2010 р. – присудження наукового ступеня кандидата технічних наук за спеціальністю "Телекомунікаційні системи та мережі".
– Існує думка, що займатися наукою в Україні безперспективно. Як Вам вдається підтримувати власну зацікавленість до наукових досліджень та отримувати вагомі результати?
– На мій погляд, життя людини сповнене цікавими подіями та спостереженнями, які просто гріх не сприйняти та не виразити у власній праці. Шлях дослідника – це можливість висловлювати свою думку про актуальні питання науки, ставити та розв'язувати складні задачі. Наука покликана створювати поняттєву мережу, в якій опис недостатніх знань вже не буде складною справою. Вважаю, що завдання науковця – визначити актуальні напрями розвитку практики, формалізувати задачі наукового пізнання, запропонувати шляхи їх розв'язку.
Сьогодні в Україні спостерігається перебудова наукового простору. Високопосадовці ще не визначилися, як організувати атестацію наукових працівників, великий бізнес ще не налагодив плідної співпраці з науковими інститутами, але я впевнена, що ці проблеми будуть розв'язані. Думаю, необхідно розробити програму розвитку науки в Україні. Оскільки значна частина наукових напрямів, не затребуваних сьогодні, можуть дати свої плоди в майбутньому.
– Як навчання в КПІ сприяло Вашому науковому становленню?
– Нам пощастило зростати в стінах відомого ВНЗ. Тут створено творче наукове середовище, біля витоків якого стояли ще засновники Київського політехнічного і яке за понад сто років трансформувалося у всесвітньо відомі наукові школи. Тож атмосфера наукового пошуку і причетності до справ, започаткованих великими попередниками, не могла не передатися нам, молодим студентам. Приємно, що в університеті регулярно організуються численні конференції, семінари, школи підвищення кваліфікації для студентів та викладачів, налагоджено співпрацю із закордонними інститутами.
У дитинстві в мене не було кумирів, та сьогодні прикладом є робота наставників і колег: директора ІТС чл.-кор. НАНУ М.Ю.Ільченка, зав. кафедри ІТС проф. Л.С.Глоби, доцентів М.О.Алексєєва та М.Ю.Тернового, які неодноразово перемагали в конкурсі "Молодий викладач-дослідник", та ін.
– Над чим працюєте нині?
– Мої наукові інтереси – це дослідження та оптимізація роботи комутаційних центрів. Люди створюють інформацію, а мі зі студентами намагаємося винайти спосіб її передачі через обмежений технічний ресурс комунікаційних мереж. Ще один науковий напрям моєї роботи – питання безпеки інформації в телекомунікаційних мережах. На жаль, не вся інформація може бути відкритою, тому доводиться дбати про її захист в інформаційному просторі.
– Студенти – народ цікавий і часто непередбачуваний. Як знаходите спільну мову?
– Так повелося, що для мене першочерговим є питання свободи: вибору напряму праці, пересувань, спілкування. Все це я знаходжу у викладацькій та науковій роботі. Сьогодні немає меж для пізнавальної праці: глобалізація інформаційних ресурсів дозволяє знайти та застосувати найновіші дослідження й концепції. Це значно прискорює отримання наукового результату. Та актуальним завданням для викладача залишається спосіб подачі інформації, щоб навчити студентів мислити по-новому, засвоїти великі обсяги інформації, виділити потрібні знання та застосувати їх у вирішенні широкого спектру практичних задач.
Однією з найбільших винагород для викладача є любов студентів, коли бачиш інтерес до своїх лекцій, коли вони хочуть під твоїм керівництвом писати дипломні роботи. В такі моменти хочеться працювати, навіть якщо за це взагалі не будуть платити грошей, тому що любов до своєї роботи – це запорука щасливого життя!