20 березня світ відзначає 100 років з дня народження "Музиканта сторіччя", піаніста Святослава Ріхтера. Для України це особлива подія, адже великий митець – наш співвітчизник.

Святослав Теофілович Ріхтер народився в Житомирі. Його батько, німець Теофіл Данилович Ріхтер, піаніст і композитор, закінчив консерваторію у Відні, давав там концерти. У Житомирі він одружився зі своєю ученицею, Ганною, донькою дворянина Павла Петровича Москальова і Єлизавети фон Рейнке. 

Дядько Святослава Семен, не набагато старший за свого племінника, згадував, що коли немовля принесли з пологового будинку, у метушні не знали, куди його покласти, і знайшли місце… на роялі! Малюк сильно кричав, і хтось вигукнув: "Кричи-кричи, будеш кричати на весь світ!" Невідомо, що мав на увазі той родич, але його слова виявились пророчими. Коли Свєтіку – так називали рідні майбутнього піаніста – виповнився рік, сім'я переїхала до Одеси, де батько отримав посаду викладача консерваторії.

Малюк рано виявив схильність до музики. Перший його твір, "Дощик", записала мати, бо сам "композитор" іще не знав нот. Наступні твори вже записував сам Святослав ("Плетіння вінків", "Свято", "Конячки" та інші). На жаль, композиторською діяльністю молодому музиканту займатись не судилось, оскільки він вважав, що й так уже створено багато першокласної музики, а другосортної писати не варто. Вчитися грати на фортепіано Ріхтер почав самотужки, причому не дитячий репертуар, а зразу твори Шопена – ноктюрн сі бемоль мінор, оп.9, №1 та етюд мі мінор, оп. 25, №5. Він не вчився в музичній школі, але набутий виконавський рівень дозволив йому посісти місце акомпаніатора Одеського оперного театру. Пригадують, як до театру вперше приїхав диригент Самуїл Столерман і провів першу репетицію опери "Євгеній Онєгін" П.І.Чайковського. Після репетиції він подякував співакам, сказавши, що, мабуть, все було добре, але він їх не чув, слухав лише акомпаніатора!

У 1937-му Ріхтер вступив до Московської консерваторії (клас професора Генріха Густавовича Нейгауза). Славетний педагог і піаніст зразу відчув, що доля подарувала учня, про якого він давно мріяв. Між ними виникло повне взаєморозуміння. Інколи вчитель навіть вважав, що вчиться у свого учня. 26 листопада 1940 р. відбувся дебют молодого піаніста. У програмі – твори С.С.Прокоф'єва, який довірив мало кому відомому студенту перше виконання своєї нової, Шостої сонати. Після прем'єри він вигукнув: "І так можна грати цю сонату!" Невдовзі (9 березня 1941 р.) Ріхтер зіграв його 5-й концерт для фортепіано з оркестром. Диригував автор. У 1945 році Ріхтер завоював Першу премію на  Всесоюзному конкурсі музикантів-виконавців, розділивши її з В.К.Мержановим.

Молодий музикант починає стрімко опановувати нові і нові твори, багато гастролює країною. Програми вражають різноманітністю, і незрозуміло, коли він встигає все вивчити. Його майстерність, неймовірна віртуозність – згадати хоча б "Етюди вищої виконавської майстерності" Ліста, "Апасіонату" Бетховена, 2-й концерт Брамса – приголомшує. Наша музична публіка, а згодом і слухачі Східної Європи (з 50-го року), США та Західної Європи (з 60-го року) бачать у ньому зірку найвищої величини. Він стає бажаним гостем у будь-якій країні, у найвідоміших концертних залах, виступає з видатними диригентами та кращими оркестрами. Італійська газета "Епока" писала: "Будь-який інший піаніст грає десятьма пальцями, в Америці писали, що Ріхтер грає десятьма руками, французи стверджували, що Ріхтер грає десятьма головами. Але це не так: Ріхтер грає всією своєю сутністю!" Та жодні рецензії,  схвальні відгуки чи овації прихильників не впливають на митця – він, попри всесвітню славу, сприймає себе як виконавця волі великих композиторів, тим самим ніби відсуваючи себе на другий план. Маестро майже не спілкується з пресою, відповідаючи: "Мої інтерв'ю – мої концерти".

Святославу Ріхтеру присвячено багато статей, книжок зі спробами проаналізувати його виняткове виконавське мистецтво, що не має аналогів, будить думку і відкриває нові горизонти. Виникло поняття "феномен Ріхтера". Кожен дослідник намагався осмислити це унікальне явище в мистецтві. В історії виконавства проводиться межа: до Ріхтера, і з часу його появлення в музиці. Ніхто не ставить таких велетенських художніх завдань, як він, і не дає такої переконливої відповіді. Але сам Музикант при цьому вважав, що виконавець не може бути геніальним, геніями є творці шедеврів.

Це питання – вічна тема для дискусій.

У чому полягає високе завдання музиканта-виконавця? Він грає твори митців різних історичних і культурних епох. Взяти хоча б сюїти І.С.Баха. Начебто танцювальна музика, і невже нас, людей XXI сторіччя вона може так вражати? Жига, яку танцювали прості матроси, або сарабанда, куранта, гавот – все це, на перший погляд, може становити лише культурологічний інтерес. Та геніальний Іоганн Себастьян вдихнув у них щось надчасне, зміст, який здатен пережити його самого та багато-багато поколінь. І ніхто так, як Ріхтер, не бачить цих вічних творів у контексті загальнолюдських цінностей і не може так досконало втілити ідеї музичних геніїв, зробити їх нашими сучасниками. Ріхтер – це місток між епохами і поколіннями, це музичний пророк. Яку б музику не виконував, він стає немов би її співавтором, розкриваючи те глибинне, що явилося її творцю.

Неможливо виразити словами естетичну насолоду, яка охоплювала слухачів його концертів, або й навіть його записів. Але навряд чиє-небудь виконавське мистецтво має ще й подібне етичне значення. Люди виходили із залів просвітленими. Після почутого і пережитого  для них, здавалося б, ставали неможливими непорядні вчинки – адже ницість неприпустима, коли ти стаєш свідком такої висоти і чистоти.

Мистецтво Ріхтера виходить за межі суто музики, воно узагальнює ідеали людства, виражаючи їх за допомогою фортепіано, яким він володів з недосяжною досконалістю. Ріхтер – не просто піаніст з абсолютними технічними можливостями, він музичний мислитель. У його виконанні – жодного невизначеного звуку, абсолютна точність висловлювання, бачення музики "з орлиного польоту", як охарактеризував його мистецтво Г.Г.Нейгауз. Це завжди єдино можливий і переконливий погляд на твір. Слухаєш те саме за багато років, щось змінилося у підході, у виконанні, але митець знайшов нові барви, нові настрої, і це знову цікаво і переконливо. Своєю діяльністю, своїми відкриттями Святослав Ріхтер доводить, що існують генії-виконавці, і в їхньому ряду він – "перший серед рівних" (знову визначення Г.Г.Нейгауза)!

Не можна не згадати й про велетенський репертуар Музиканта. Він грав твори 54 композиторів (причому, до цього числа не входять автори, твори яких він виконував лише як акомпаніатор співаків) від Баха, Генделя, Моцарта, Бетховена, Шуберта, Шумана, Ліста до Прокоф'єва, Шостаковича, Бартока, Веберна. В музиці йому багато було що сказати, дати свій унікальний погляд. Отож він часто ніби заново відкривав слухачам давно відомі твори. Були і "закриття" – тему вичерпано, далі йти просто неможливо. Можна навести яскраві приклади: "Апасіоната" Бетховена, його останні сонати, соната сі мінор Ліста, сонати сі бемоль мажор та до мінор Шуберта, його фантазія "Блукач", "Симфонічні етюди" Шумана, його "Фантазія" і "Токата", 1-й, 2-й концерти та прелюдії Рахманінова, сонати Скрябіна №№ 5, 6, 7, сонати Прокоф'єва… Перелік можна продовжувати.

Навряд хтось з піаністів залишив таку величезну кількість записів. Багато з них було видано, але існує ще більше аматорських записів: люди вмикали магнітофони під час концертів, і тепер ми маємо можливість слухати ці раритети. Якщо роздрукувати повний перелік його записів, вийде ціла книга з 198 сторінок. А якщо скласти список всіх його концертів з переліком виконуваних на них творів починаючи з 19 березня 1934 в Одесі і закінчуючи останнім концертом 30 березня 1995 року в Любеку, отримаємо багатотомне видання обсягом у 1689 сторінок!

Цікавою є тема "Ріхтер і Україна". У нас він дав 271 концерт, зокрема, 90 – в Києві (перший – 15 листопада 1944, останній – 12 квітня 1985), 33 – у Львові, 14 – у Харкові і 4 – у Житомирі. Саме в Києві в його репертуарі вперше з'явились нові для нього твори: 27-ма соната Бетховена мі мінор, опус 90; "Симфонічні етюди" Шумана (17 листопада 1944 р.); два етюди з "Трансцендентних" Ліста – ля мінор і фа мінор (8 і 11 листопада 1949 р.), п'ять "Пісень без слів" Мендельсона (12 лютого 1972 р.); уперше в Києві почалась співпраця контрабасиста з ФРН Георга Хертнагеля з Ріхтером та квартетом ім. Бородіна (7 і 8 червня 1980 р.).

Кожен приїзд до нас Святослава Теофіловича – незабутня подія в житті його шанувальників. Підготовка починалась заздалегідь, адже дістати квиток на концерт було нелегко. У день концерту будинок філармонії оточувала міліція – треба було стримувати натовп безбілетників, які намагались просочитися до залу у будь-який спосіб.

Пам'ятаю, як 12 квітня 1985 року молодь підіймалась пожежною драбиною, переходила по даху на протилежний бік, а потім спускалась такою самою драбиною, потрапляючи, не без циркової майстерності, у відкрите вікно. Того самого дня адміністрація попросила мене і піаніста Сергія Скринченка зробити прохід у натовпі людей, що заполонили двір філармонії – Ріхтер повинен зайти до приміщення крізь службовий вхід. Наша місія була нездійсненною, адже ми опинились сам на сам з морем прихильників, причому інколи досить войовничих. Коли Сергій почав діяти рішуче, його красивим смокінгом витерли жовту стіну. Видовище було жахливе. Та проблема вирішилась сама собою: ми почули оплески – вони лунали з вулиці, їх підхопили всі, хто стояв у дворі, і великий Музикант швидко пройшов "коридором", що виник без будь-яких прохань. Я схопив заздалегідь заготовлений букет з семи білих роз, що їх як асистентка тримала моя дружина, і вручив Святославу Теофіловичу. Вийшло красиво. Того дня він дав два концерти. Після другого я знову вручив йому такий самий букет. Він люб'язно заусміхався.

Після одного його концерту на фестивалі "Грудневі вечори" 15 грудня 1985 р. я попросив автограф, але не для мене особисто, а для всіх киян. І досі зберігаю безцінну програмку з написом: "Киевлянам через Юрия Бохонова. Святослав Рихтер".

Багато було моментів, які не втратили свіжості в пам'яті, ніби все відбувалось учора. Ось різкий нахил вліво – і пішов, як іде лава, "Порив" Шумана (23 листопада 1969 р.) або тиша перед бурею в Другій баладі Шопена, а потім потужний вибух і невпинний каменепад (8 жовтня 1978 р.), або звук незрівнянної чистоти – такої, що виникло враження м'якої хвилі, яка на мить охопила тіло і душу, – в "Експромті" ля бемоль мажор, оп. 90, №4 Шуберта (7 жовтня 1978 р.), або велетенський напір в 8-й сонаті Прокоф'єва (24 листопада 1969 р.)…

Великим щастям було слухати славетного Майстра в концертах. Його записи не перестають хвилювати сучасних прихильників музики. Язик не повертається сказати: "Ріхтер грав". Він грає і буде грати нам і нашим нащадкам, "Музикант сторіччя" Святослав Ріхтер!

Юрій Бохонов, к.ф.-м.н., доц., ННК "ІПСА"