Проглядаючи список викладачів, які працювали в Київському політехнічному інституті на початку ХХ століття, не можна не звернути уваги на прізвище людини, котра, здавалося б, не мала жодного стосунку до техніки та природничих наук, – художника Миколи Пимоненка.
Дійсно, що міг викладати в технічному виші видатний український живописець, роботи якого вже тоді були представлені в колекціях багатьох російських і європейських музеїв та приватних зібраннях, видатний майстер побутового жанру і цікавий портретист, багаторічний член Товариства пересувних виставок і академік Імператорської Академії мистецтв?
Звісно, малювання! Курс малювання був обов'язковим насамперед при підготовці інженерів будівельних спеціальностей. А відділення, що готувало таких інженерів (воно так і називалося – інженерне), було одним із перших чотирьох, які були відкриті в Київському політехнічному інституті під час його заснування. Утім малювання, чи, точніше, технічне рисування, було обов'язковим предметом і для майбутніх інженерів-механіків – не забуваймо, що фахівців промислового дизайну в ті часи ще не існувало, тож питаннями зовнішніх та ергономічних характеристик своїх конструкцій тодішні розробники нової техніки опікувалися самотужки. І дуже показово, що для того, аби студенти мали змогу якомога краще засвоїти ази образотворчого мистецтва, перший ректор КПІ Віктор Кирпичов запросив для роботи в інституті одного з найвідоміших українських живописців, який, до того ж, мав величезний досвід викладання.
Свою педагогічну біографію Микола Корнилійович Пимоненко розпочав у ранній молодості, ще в роки власного навчання. І не переривав цієї діяльності до останніх днів життя.
Але все по порядку.
Він народився 9 березня (21 за ст. стилем) 1862 року на мальовничій околиці Києва Пріорці. Його батько – Корнилій Данилович Пимоненко мав невеличку іконописну майстерню і займався різьбленням по дереву. З одинадцятирічного віку майбутній художник їздив з батьком по ближніх містечках і селах, де старший Пимоненко споруджував олтарі й робив розписи церков. Ці поїздки прилучали до батькової роботи і, водночас, дарили ті перші враження, що визначають світосприйняття людини на все життя. Для молодшого Пимоненка вони стали живильним джерелом любові до рідної землі та її людей, сформували той особливий український погляд, завдяки якому його твори надзвичайно легко можна відрізнити від робіт інших його сучасників. Пимоненко – дуже національний художник. І як не повірити у мудрість долі, якщо згадати, що навіть день його народження збігається з днем народження Тараса Шевченка!..
Його справжнє навчання мистецтву розпочалося в одній з київських іконописних майстерень. Але вчився він там не довго: там його якось помітив Микола Мурашко – засновник і беззмінний керівник Київської рисувальної школи, яка проіснувала з 1875 до 1901 року, і невдовзі юний Пимоненко став її учнем. Але це легко написати – "невдовзі став". Насправді все було дуже нелегко: грошей на навчання у батька не було, тож долю надзвичайно талановитого юнака спільно вирішували Мурашко і один з головних меценатів школи Іван Терещенко. Та хлопця прийняли і звільнили від плати за навчання.
Тут слід хоча б побіжно згадати про цей навчальний заклад. Київська рисувальна школа стала першою художньою школою в Києві. Певна річ, приватною, бо у тодішньої (як, утім, і теперішньої) київської влади ані бажання займатися питанням художньої освіти молоді, ані взагалі цікавості до української культури не було. Ініціатором створення такого навчального закладу виступив учорашній студент Імператорської академії мистецтв, який майже перед самим закінченням навчання змушений був покинути Петербург через погіршення стану здоров'я, Микола Мурашко. Школа почала працювати на приватній квартирі Мурашка, а вже за рік отримала визнання Міністерства народної освіти. Її підтримали колеги Мурашка: навчальні посібники, картини та етюди відомих російських майстрів живопису та власні роботи почали надсилати Іван Крамськой, Григорій Мясоєдов, Костянтин Маковський, Ілля Репін, Василь Полєнов, Архип Куїнджі, Володимир Орловський та інші відомі митці. Доволі швидко школа стала справжнім центром художнього життя не лише Києва, а й великої частини Південно-Західного краю, як тоді називали Україну. Тут було створено чудовий шкільний музей живопису і графіки, її керівники організовували і брали участь у підготовці міських художніх виставок тощо. Окрім ґрунтовної підготовки з рисунку та живопису, учні школи Мурашка отримували й загальні знання: до програми навчання входили пластична анатомія, історія мистецтв, література тощо.
Пимоненко став відвідувати Рисувальну школу 1878 року і зразу проявив себе як один із найталановитіших учнів. Тож уже за рік він став допомагати педагогам: йому довірили вести заняття з малювання з учнями молодшої групи. А ще за два роки він склав при Київському навчальному окрузі іспит на звання вчителя малювання в нижчих загальноосвітніх навчальних закладах. Його екзаменаційні роботи були надіслані до Петербурзької Імператорської академії мистецтв, де вони були визнані такими, що дозволяють присвоїти їх авторові це звання.
Наступного, 1882 року Пимоненко вступив до Академії мистецтв як вільнослухач. Дуже швидко він пройшов перші класи (курси) навчання – гіпсових голів, гіпсових фігур і був переведений до натурного. Його однокашниками по натурному класу стали Валентин Сєров, Михайло Врубель, Сергій Васильківський. Утім через хворобу легенів, яка розвинулася у нього через "недружній" для багатьох вихідців з України клімат "Північної столиці" і серйозні матеріальні нестатки, він змушений був покинути навчання і повернутися до Києва. Тут був його дім, тут на нього чекали викладацька робота в Рисувальній школі й власний творчий шлях. Тож він повернувся додому і став працювати у школі Мурашка. Серед його учнів – такі відомі згодом митці, як Сергій Костенко, Олександр Мурашко, Фотій Красицький, Григорий Світлицкий та інші. Відомо, що його класи відвідувала зовсім юна тоді Леся Українка.
Першою своєю самостійною картиною Пимоненко вважав "Гальорку", написану 1885 року. Її герої – звичайні люди, які не мають грошей на місця в партері, але палко люблять мистецтво. Хоча картина ще була не позбавлена деяких недоліків, насамперед у рисунку та занадто прямолінійній подачі образів, вона визначила подальший творчий шлях її автора і його симпатії у виборі героїв – значна кількість його полотен тематично, композиційно та ідейно відповідають соціально-художнім принципам передвижників з їх вірністю правді життя і гостро негативним ставленням до хвороб суспільства. З початку 90-х років ХІХ століття він почав брати участь й у виставках Товариства пересувних художніх виставок (рос. передвижных, бо вони експонувалися в багатьох містах імперії, звідси і загальне визначення членів Товариства – "передвижники". Прим. авт.) – найпопулярнішого художнього об'єднання Росії кінця ХІХ – початку ХХ століть, а в 1899 році став його членом. Через це, до речі, згодом дехто з дослідників звинувачував його в надмірному побутовизмі та соціальній зашореності (правду кажучи, до певної міри притаманній деяким адептам передвижництва). Проте саме завдяки участі в діяльності та виставках Товариства роботи Пимоненка швидко набули надзвичайної популярності по всій країні. Причому люди знали його картини не лише по виставках, але й по репродукціях, які друкувалися в журналах і на окремих листівках.
Попри таку відомість, усе своє життя Пимоненко наполегливо вдосконалював свою майстерність. Його дружина Олександра (до речі, донька його вчителя в Академії Володимира Орловського) згадувала: "Він завжди носив з собою маленьку скриньку з полотном, пензлями й фарбами та альбомчик з олівцем". Варто зауважити, що видатний художник Орловський виступав проти передвижницької "тенденційності", був прибічником академічної школи романтичного пейзажу, але водночас де в чому наслідував французьких барбізонців. Утім, попри протиріччя у поглядах на роль і завдання мистецтва, стосунки Пимоненка з тестем були надзвичайно приязними. Дружба збагачувала обох: з роками Орловський поступово відходив від суворого академізму, а Пимоненко – суттєво розширив зображувальні засоби і збагатив свою палітру. Спілкування двох видатних майстрів було надзвичайно тісним: улітку 1897 року академік Орловський залишив Петербург і переїхав до рідного йому Києва, де купив садибу, в який добудував ще й флігель для сім'ї Пимоненко (садиба ця по вулиці Гоголівській, 28 збереглася дотепер, на дверях будинку висить меморіальна дошка).
Пимоненка інколи називають "співцем українського села". І це, безумовно, правда. Дитячі враження від поїздок з батьком, любов до рідного краю знайшли відображення в багатьох його жанрових творах, присвячених повсякденному життю, радощам і турботам простих людей. Більша частина цих робіт була написана під Києвом у Малютинці, де художник з сім'єю жив щоліта і де обладнав собі майстерню. Його "Весілля в Київській губернії" (1891 р.), "Свати" (1893 р.), "Ворожіння" (1893 р.), "Біля колодязя (Парубки)" (1894 р.), "На ярмарку" (1898 р.), "Брід" (1901 р.), "Гусі, додому!", "Суперниці. Біля колодязя" (1909 р.), "Гопак" та багато інших є яскравим свідченням його закоханості в Україну та глибокого знання повсякденного життя людей праці. Тонкий ліризм, яким пронизаний кожний мазок майстра, видає щиру любов до своїх героїв. До речі, останнє з перелічених полотен у 1909 році було придбане Лувром, а Микола Пимоненко був за цю картину удостоєний золотої медалі Салону де Парі Товариства французьких живописців. Не цурався він й історичних мотивів: його погляд на минувшину – немов народна пісня про козаків.
Утім, творча спадщина Пимоненка є значно ширшою за утверджену в свідомості багатьох любителів мистецтва схему. Він чудово писав і міські мотиви – варто згадати лише його "Зустріч з земляком" (1908 р.), варіанти 1897 і 1908 рр. "Київської квіткарки", повний поезії "Вихід з церкви в Страсний четвер", "Бесіду" та інші роботи. Проте, на жаль, навіть в основній експозиції Національного художнього музею України з 12 картин лише 2 – це міські сюжети. Точніше, київські, бо все своє життя Пимоненко прожив у Києві.
А були ж і абсолютно чарівні, повні любові портрети дітей і дружини, простих селян і відомих киян. А ще – чудові графічні ілюстрації до поем Т.Шевченка, малюнки до інших книжок. Не слід забувати й того, що Пимоненко був одним з тих київських художників, які в 1890-х роках брали участь у розписах Володимирського собору в Києві. Він виконав образи Святої Анни і Миколи Мірлікійського та деякі образи на фронтоні. У 1897 році він отримав за ці розписи орден Святої Анни ІІІ ступеня.
Від картини до картини вдосконалювалася його техніка – щоденні спостереження за життям, робота на пленері пліч-о-пліч з Орловським напоювали його живопис повітрям, сонцем і радістю життя. Тесть дивувався багатогранності обдарування Пимоненка і, за спогадами дружини, називав його "комплексом" за те, що той однаково чудово писав людей, пейзажі, квіти, тварин, тобто, – весь оточуючий його світ. Його роботи не лишалися непоміченими, їх охоче брали на виставки в Берліні, Парижі, Лондоні, Мюнхені. Окрім Товариства пересувних виставок, він став ще членом Товариства південноросійських художників, Товариства мюнхенських художників і Паризького інтернаціонального союзу мистецтв та літератури. А в 1904 році Рада Імператорської Академії мистецтв "за известность на художественном поприще" присвоїла Миколі Пимоненку звання Академіка живопису.
Водночас Микола Пимоненко не припиняв педагогічної діяльності. До початку 1901 року він був викладачем Рисувальної школи, а після її закриття став штатним викладачем малювання Київського політехнічного інституту, в якому пропрацював до самого кінця свого життя. У КПІ він користувався великою повагою: за довголітню службу в актовому залі інституту навіть був вивішений його портрет "у повний зріст". Утім, попри нагороди, звання і славу, він завжди залишався дійсно народним художником, автором сотень картин, які представили світові його рідну Україну та її народ.
Помер Микола Пимоненко 26 березня (8 квітня) 1912 року. Мистецька спадщина, яку залишив по собі цей невтомний трудівник, – величезна. Значна кількість його полотен і малюнків зберігається в Національному музеї мистецтв України – не лише, звісно, в основній експозиції, але й у запасниках. Нині з нагоди стоп'ятдесятирічного ювілею Майстра готується велика виставка цих робіт. Відкриття її заплановане на друге півріччя цього року. Впевнений, що байдужим вона не залишить нікого.
Фото:
- Микола Пимоненко
- Святочне ворожіння
- Київська квіткарка
- Гуси, додому!
- На річці
- Ідилія
