Навчання має бути прекрасним часом в житті. Час, коли ти шукаєш себе, робиш плани на майбутнє, зав’язуєш дружбу, можливо, утнеш якусь дурницю. Проте ця легкість зникає вже на вході до Національного університету України Київського політехнічного інституту (КПІ), одного з найпрестижніших ЗВО країни. На меморіальній дошці - чорно-білі фотографії студентів, викладачів і випускників університету, які загинули з 24.02.2022; так тут вшановують пам’ять про них. Згідно з інформацією з КПІ, це - щонайменше 33 людини, один студент вважається зниклим безвісти, десь на фронті, від якого Київ зараз відділяють сотні кілометрів.
«Ми всі були наївні», каже Андрій Мітрошин, який отримує в КПІ освіту інженера, є здобувачем другого рівня вищої освіти. «Більшість тут не вірила, що Росія нападе». 23-річний студент сидить з напоєм-енергетиком і рюкзаком на лавці на території університетського кампусу, де якраз в ці дні травня цвіте бузок. В парку неподалік сидять студенти під високими каштанами.
Вранці, коли почалася війна, Андрій Мітрошин був тут, в кампусі, де він живе поруч із ще 6000 студентів. Тоді, через коронавірусні обмеження, навчання ще було в онлайн-режимі. Зараз, майже півтора року потому, життя Мітрошина - інше. Хлопець каже, що він звертає більше уваги на здоров’я, скинув вагу, більше займається спортом. «Я тримаю себе у формі. Але я не боєць. Я хочу зосереджуватися на навчанні». Наскільки це зараз взагалі можливо.
Навчання як лайфгак
За останні кілька місяців рідне місто Андрія – Миколаїв, що на Півдні України, зазнало численних жорстоких атак з боку Росії, воєнні дії там не вщухають і досі. Коли у квітні минулого року ракета впала біля будинку його родини, були пошкоджені вікно і балкон квартири. Пізніше Мітрошин усунув збитки за гроші, які він відкладав на своє майбутнє. Його брат і батько зараз на фронті і зв’язатися з ними не завжди вдається. «Я пишаюся ними», каже він. Але сам воювати він не хоче. «Я не зможу цього зробити, взяти та вбити когось». Таких, як Андрій, в країні немало. Але говорити про це багатьом важко. У більшості випадків журналісти отримують відповідь: «Якщо мушу, то буду боротися». Мітрошин поки що не мусить. Адже в Україні не мобілізують студентів та викладацький склад. Ще до російського вторгнення 24 лютого 2022 року ці категорії громадян були звільнені від призову.
«Саме тому для багатьох чоловіків навчання стало лайфгаком», – каже журналістка Катерина Родак з львівського видання «Наші гроші», яке спеціалізується на розслідуваннях. У ході нещодавно опублікованого розслідування команда зібрала загальнонаціональні дані щодо кількості та статі студентів і несподівано виявила, що в 2022/23 навчальному році в Україні на 82 відсотки більше студентів-чоловіків, ніж у попередньому. Середній вік тих, хто нещодавно вступили до вишів, становить близько тридцяти років. «Звичайно, ми запитували себе, чому це так», каже Родак. «Відповідь є очевидною: більшість намагається таким чином законно уникнути мобілізації».
Непередбачуваний час
Пошук учасників інтерв’ю став для Родак дійсно непростим завданням. Якщо і знаходились чоловіки, що погоджувались відповісти на її запитання, то лише за умови повної анонімності, без зазначення імен та зйомки. «Багато визнали, що вони не мають інтересу до навчання, а лише виконують мінімум, щоб не «вилетіти» з універу», пояснює журналістка. Обставина, про яку в мирні часи, напевне, б і не вели мови. Проте Україна перебуває в режимі воєнного стану. «Опитані чоловіки хочуть жити так само, як і жінки», каже Родак. «Вони бояться померти та бояться йти на фронт. А також вони бояться бути засудженими за це».
Для інтерв’ю газеті WOZ один студент, що не захотів публікувати свої справжні прізвище та ім’я, обрав ім’я Михайло. Йому двадцять п’ять років, він вивчає літературознавство і хотів би колись працювати, можливо, перекладачем. «Ми живемо у непередбачуваний час. Представники військової адміністрації відповідальні за мобілізацію та вручають повістки у багатьох місцях. Тому багато хто проявляє обережність та боїться, що про висловлену ними думку, можливо, дізнаються», таку відповідь надав студент на запитання, чому він не бажає називати своє справжнє ім’я.
Михайло вирішив піти до магістратури з двох причин: по-перше, він вірить і хоче, щоб російським загарбникам не вдалося остаточно зіпсувати життя та спотворити стиль життя в його країні; щоб навіть у такі часи насильства і агресії студенти все ще мали можливість продовжувати навчання та люди не переховувалися у підвалах. Друга причина – мобілізація. Михайло боїться, що колись вона його зачепить. «Я загалом не відчуваю посиленого тиску з боку суспільства, що чоловіки, як я, мають воювати», каже він. «Але є такі, що вважають, що всі чоловіки мають стати на захист держави та обороняти її від росіян». Особливо активно ці думки, образи і звинувачення лунають в інтернеті.
Пожива для пропаганди?
Катерині Родак від початку було зрозуміло, що опублікований матеріал викличе гнівні коментарі і заклики. «Багато хто скаржився і запитував, чому ми зробили цей репортаж, адже у людей є така думка, що потрібно писати лише про позитивне в нашій країні. Про мораль, велику готовність до боротьби». Аргумент, який часто доводиться чути від критиків журналістам, котрі, як Родак, спеціалізуються на розслідуваннях: матеріали про корупцію, внутрішньополітичні скандали грають на руку російській пропаганді, чи те, що зараз ці питання і розслідування не на часі, цим треба займатися вже після війни. «Але в демократичному суспільстві це працює не так», каже Родак. «На жаль, багато чиновників використовують війну, щоб приховати інформацію, коли ми надсилаємо запити».
За словами Родак, важливо робити такі репортажі, щоб знати стан справ, розуміти, в якій ситуації перебувають люди і які настрої панують. Вже вкотре опитування показують, що підтримка влади суспільством все ще висока. Більша частина населення не хоче мати нічого спільного з Росією. Проте оголошений контрнаступ ставить країну перед великими викликами: знову очікуються значні втрати, як це вже було під Харковом і Херсоном. Для тих, хто воює з початку війни, якоїсь перерви і досі не видно. А для чоловіків, які не мають привілею чи засобів, вступити до ЗВО, зростає ризик бути мобілізованим до армії – з кожним днем, доки триває війна.
«Зараз до нас приходять 5-10 відсотків добровольцями», каже керівник Броварського військкомату полковник Юрій Бурляй. Перед входом у будівлю стоїть озброєний солдат за маскувальною сіткою і мішками з піском, які можна бачити на більшості блок-постів. Бурляй запрошує до кабінету, де лежать рішення щодо призову. Полковник розподіляє чоловіче населення України на три категорії: до першої належать ті, хто в перші дні та тижні війни добровільно прийшли до військкоматів і взяли зброю в руки; у другій категорії - ті, хто не хотіли йти воювати, але пішли на фронт після того, як були мобілізовані. До третьої категорії належать ті, які не хочуть йти на війну і шукають усілякі можливості, щоб уникнути мобілізації.
Додаткові вступні випробування
Полковник Бурляй знає, що багато хто шукає способи обійти мобілізацію, також і легальними шляхами. «Можливо, це і впливає на рівень освіченості населення позитивно, але ми також знаємо, що не всі вчаться лише заради знань», каже він. «Це факт, що ті, хто день у день ризикує своїм життям на передовій, не такої доброї думки про тих, хто переховується від мобілізації. Очевидно, що після війни буде напруга між цими двома категоріями».
«Проте боротьба проти вторгнення Росії відбувається не лише на полі бою», каже проректор КПІ (м. Київ) Олексій Жученко. 39-річний, акуратно поголений, у синьому костюмі, Олексій Жученко підкреслює, що його студенти роблять важливий внесок у боротьбу під час війни. «Наші інженери і науковці в університеті беруть активну участь у розробці різних оборонних технологій», каже він. «Яких саме - буде оприлюднено після закінчення війни».
У Жученка на письмовому столі лежить аркуш паперу зі стовпчастими діаграмами. Всього в КПІ навчається 25 тисяч студентів, дванадцять відсотків з яких через війну живуть за кордоном і навчаються онлайн. Майже сімдесят відсотків студентів – юнаки; ця кількість відповідає попереднім рокам. Це також пов’язано з тим, що основна увага КПІ зосереджена на інженерії та IT – двох ключових галузях, які в Україні традиційно більше приваблюють чоловіків. «Ми навіть запровадили додаткові тести, щоб відсіяти тих, хто хоче вчитися лише через ризик мобілізації», каже проректор. «Я не засуджую це, проте я також цього і не схвалюю».
Щастя в нещасті
«Сьогодні університет має інші проблеми», каже проректор Жученко. Він веде нас крізь освітлені сонцем коридори повз вахтерів і меморіальну дошку до парку, де обвуглений газон і кілька обгорілих гілок свідчать про те, що сталося в ніч перед розмовою, коли Київ вкотре був атакований Росією із застосуванням безпілотників/дронів і ракет. За даними української армії, протягом останніх тижнів протиповітряній обороні вдалося перехопити більшість ракет і безпілотників над містом. Але уламки регулярно падають на будинки, автомобілі або - як у цьому випадку - на територію кампусу КПІ.
«Нам ще хоч якось пощастило в усьому нещасті», каже Жученко. Він має на увазі багато інших навчальних закладів у країні. Згідно з дослідженням Міністерства освіти і науки України та Організації Об'єднаних Націй, війна завдала шкоди навчальним закладам по всій країні щонайменше на 4,4 млрд доларів США. Станом на 24 лютого 2023 року щонайменше 2772 заклади були частково пошкоджені, а 454 - зруйновані, тобто близько десяти відсотків.
«Останні кілька тижнів я мало сплю», розповідає студент Андрій Мітрошин, який, як і більшість мешканців столиці, протягом останнього місяця майже щодня прокидається від вибухів. «У нас в Києві давно такого не було». Хоча фронт зараз далеко, але війни не уникнути навіть у столиці, каже він, і кожен має зробити свій внесок. «Є частина населення, яка має вести боротьбу», каже Мітрошин. «Решта з нас повинні підтримувати таких людей у цьому».
Кожні два тижні він здає кров для поранених військових. Андрій Мітрошин каже, що не відчуває соціального тиску йти воювати - навпаки, батьки хочуть, щоб він закінчив навчання. Андрій мріє викладати в КПІ. Саме тому після магістратури він хоче захистити дисертацію. І, якщо доведеться, він піде воювати, каже Мітрошин, як і більшість людей, яких про це питають.