Марину Пічугіну, доцента кафедри менеджменту, завжди вабили подорожі. Питання щодо способу відпочинку взагалі не виникало – звичайно, туризм. Мова йшла лише про зміну способу пересування – власних ніг на байк. За останні два роки мандрівниця об’їздила Україну, подорожувала Йорданією, Грузією тощо. У дорозі їй відкривалися мальовничі пейзажі, підкорювалися гірські підйоми, радо зустрічали морські узбережжя. Викладач збагатила знання власної історії, культури інших народів.
«Перша перевага велопересування, – ділиться досвідчена туристка, – значно зростає відстань, яку можна подолати за день. Правда, є місця, до яких з велом не доберешся, однак ніхто не забороняє під’їхати до цікавинки, спішитися і для різноманітності видертися на залом чи запхатися в ущелину. А кататися можна практично скрізь: у горах, пустелі, на будь-яких ґрунтах, уздовж моря. По-друге, пхати вгору 20-кілограмовий велосипед з 15 кг поклажі – задоволення ще те, однак потім дуже весело гнати вниз наввипередки з вітром, адже за кожним підйомом обов’язково буде спуск. А пішечки як угору, так і вниз тягнеш того рюкзака на собі».
Суто по-жіночому Марина розмірковує й про інші переваги велотуризму. Приміром, харчування. Як правило, піший туризм передбачає доволі обмежений асортимент: каші й консерви. Адже кожний кілограм – це додаткова вага рюкзака. З велом усе простіше. Наскільки б великим не був баул на багажнику, він завжди повний. «Боротьба за кілограми» відбувається лише тоді, коли велоподорож розпочинається з авіаперельоту, й авіакомпанії встановлюють обмеження на кількість вантажу.
«Цікаво спостерігати за реакцією оточуючих під час подорожей, – розповідає далі Марина. – В Йорданії, коли під’їздили на велосипедах до аеропорту, хлопці з військової охорони навіть спеціальне начальство викликали, ніяк не могли повірити, що ми просто їдемо на свій рейс. Ще пригадую бабцю в електричці, яка була твердо переконана, що велосипеди у вагон занесли виключно для того, щоб нашкодити її здоров’ю. Хоча, в основному, люди реагують дуже позитивно. Зізнаюся, це приємно».
Та найважливіше для подорожей, розмірковує туристка, – це команда. Насправді, важливо не куди їдеш, а з ким. У велоподорожі люди підбираються дуже цікаві, з різнобічними інтересами: є чому повчитися. «Крім того, – підсумовує Марина Анатоліївна, – для мене як викладача надзвичайно корисно побувати на таких собі комунікативно-психологічних тренінгах, коли за кілька днів вибудовуються людські стосунки та розподіляються соціальні ролі в колективі. Причому неважливим є місце роботи, посада, зарплатня тощо – «вага» в групі визначається лише особистісними якостями та вміннями. Можливо, саме тому практично в кожній подорожі зустрічаю наших КПІшників – і сьогоднішніх студентів, і колишніх».