Останнім часом багато містян потяглися до дачних наділів: спробувати себе в новій справі – садівництві-городництві – та отримати від того зиск і, можливо, задоволення. З часом останнє стало переважати і тепер академіки-викладачі-службовці, і політехніки не виняток, стали фахівцями з дачного дизайну та ландшафту. Вони чудово орієнтуються в заковиристих назвах рослин, їх характеристиках та перевагах. Можуть сходу порадити з десяток екзотів, які різнобарвлять земельну ділянку впродовж усього року. "КП" теж вирішив долучитися до повального захоплення і розповісти про "смачну" рослину, відому з дитинства, яка ще не знайшла широкого застосування як декоративна. Отже, є тюльпанове, коркове, мильне, хлібне дерево та ін. А цукеркове? Так, говенія. А карамельне?
А карамельне в НТУУ "КПІ" милує око праворуч від ректорського крила. Смак його плодів ні з чим не сплутаєш: це кислувато-солодкі червоні ягідки – карамельки-барбариски. Тому й дерево називають барбарис, берберис, кислянка, кислий терен. Барбариси належать до сімейства Borberidaceae, яке налічує понад 170 видів, що різняться розмірами, забарвленням листя, квітів і плодів. Своєю яскравістю барбариси вирізняються серед інших дерев і кущів, тому садівники люблять використовувати їх як живу загорожу – ошатно й практично. У висоту він сягає 2,5-3 м, добре переносить обрізку, за 6-7 років рослині можна надати будь-якої декоративної форми.
Росте барбарис на затінених узліссях, піщаних пагорбах, уздовж річок. Не переносить вологих місць із застійною вологою. Він стійкий до морозів, невибагливий до ґрунтів. Зустрічається на всіх континентах, крім Австралії та Антарктиди, але поширений переважно в північній півкулі, де його називають "північним лимоном". Найчастіше в озелененні й медицині використовують барбарис звичайний (Berberis vulgaris L.) – листопадний розгалужений кущ, батьківщиною якого є Крим та Кавказ. "Барбарис" з арабської означає "з пелюстками, подібними до морської мушлі".
Зацвітає він наприкінці травня, милуючи погляд ароматними квітами-дзвіночками. З них збирають запашний мед. У вересні-жовтні достигають рубіново-червоні плоди, що звисають розкішним намистом і надають рослині особливо декоративного вигляду. Ягоди зберігаються на гілках практично до весни. І мороз їм не страшний, і відлиги не бояться – як ювелірні витвори, вплетені в чорне сплетіння гілочок.
"Карамельне дерево" крім привабливого зовнішнього вигляду відоме й цілющою силою. Це добре знали ще в прадавній Індії. Там ягоди барбарису використовували як засіб, що очищає кров. У Давній Греції та Римі барбарис ріс у кожному саду, бо вірили: ця рослина приносить щастя й удачу. У тибетських монастирях його вважали рослиною, що продовжує молодість. На Русі теж добре знали й використовували цілющі властивості барбарису: настоянку з кори, стебел і коренів застосовували для вгамування кровотеч, зняття запальних процесів, лікування простудних захворювань.
Учені дослідили, що ягоди барбарису містять велику кількість яблучної, лимонної, винної й аскорбінової кислоти. Ягідний сік здатний виводити з організму токсини, сповільнювати процеси старіння. Свіжі плоди рекомендується вживати при захворюваннях печінки, запаленні нирок, сечового міхура, ревматизмі. Усі частини барбарису містять алкалоїд берберин, що має жовчогінну властивість.
Плоди барбарису широко використовують у кулінарії. З них готують джеми, компоти, желе, цукеркові начинки, соки й сиропи, вина й лікери, їх маринують і солять. Висушені ягоди використовують як приправу до м'ясних страв.
З його коренів та кори подекуди й досі виготовляють жовту фарбу для шерсті, льону, паперу, шкіри. Він найкращий фарбник для арабських килимів.