Європейці по праву вважають себе високоосвіченими, культурними та обізнаними людьми. Однак ще зовсім недавно політичні лідери країн Західної Європи тільки між іншим згадували науку й освіту у своїх програмних і передвиборних виступах. За інерцією, вони дотримувалися поглядів, характерних для другої половини минулого століття, про другорядність зазначених сфер людської діяльності. Найбільш образно ці погляди висловив президент Франції початку 70-х років минулого століття Жорж Помпіду: «Найпростіший спосіб втратити гроші – вкласти їх у скриню, жінок або в наукові дослідження».
На думку відомого польського вченого і політика Єжи М. Ленгера (Jerzy M. Langer), така філософія минулого вплинула на прийняття ряду помилкових рішень у сучасній Європі. Зокрема, майже половина бюджету Євросоюзу протягом тривалого часу спрямовувалася на субсидії аграрному сектору. Це вп’ятеро перевищувало інвестиції в дослідження та розвиток. Тим часом у країнах Європи тільки 3–5% ВВП створювалося за рахунок зазначеного сектора.
Неправильно вибрані пріоритети розвитку, помножені на традиційні європейські бюрократизм і перманентні корупційні скандали, загальмували темпи поступу об’єднаної Європи. Почали даватися взнаки й інші проблеми – демографія, фрагментація, базована на національному протекціонізмі, погане виконання соціальних програм, зниження якості освіти та охорони здоров’я. Ці та інші проблеми спричинили дедалі більше відставання Європи від США та Південно-Східної Азії.
Стратегія розвитку об’єднаної Європи
До честі Європи, вона прийняла виклик і вже на початку ХХІ століття запропонувала нову стратегію розвитку. Її суть зводиться до підвищення конкурентоспроможності європейського ринку товарів та послуг, істотного збільшення кількості інтелектуальнонаповнених робочих місць за рахунок гармонізованого розвитку трьох вершин так званого «трикутника знань», а саме – освіти, досліджень та інновацій. Можна виділити декілька складових цієї стратегії:
- На початку 2000 року член Єврокомісії Філіп Бускін (Philippe Busquin) закликає до істотного підвищення дієвості Європейського наукового простору (European Research Area – ERA), започаткованого ще в 1984 році. Для цього було запропоновано підвищити мобільність людей інтелектуальної праці й поглибити багатосторонню кооперацію між університетами та дослідницькими центрами на просторі Євросоюзу за прикладом Північної Америки і Японії.
- Рада Європи у 2000 році в м. Лісабоні (Португалія) прийняла так звану Лісабонську стратегію (Lisbon Strategy) розвитку Євросоюзу, а в 2003-му в м. Барселона (Іспанія) цю стратегію було доповнено важливим рішенням, яке отримало назву «Барселонська мрія», про необхідність спрямування до 2010 року не менше 3% від ВВП на дослідження та інновації. Головною метою зазначеної стратегії стало забезпечення до 2010 року трансформації об’єднаної Європи в найбільшу у світі економіку, засновану на знаннях.
- Паралельно напрацьовувалася нова концепція взаємодії європейських університетів (Болонья, Італія, 1997 рік; Прага, Чехія, 2001 рік; Берлін, Німеччина, 2003 рік; Берген, Норвегія, 2005 рік). У результаті 45 країн Європи приєдналися до Болонського процесу, метою якого є формування до 2010 року спільного освітньо-наукового простору. Вже сьогодні дедалі більше студентів мають змогу подорожувати і навчатися за підтримки європейських програм мобільності Tempus, Socrates, Marie-Curie.
- Заклики до здійснення науково-технологічного прориву Європи знайшли широку підтримку на початку 2005 року після заяви голови Європейської комісії Дурау Баррозу щодо доцільності створення Європейського інституту технологій (European Institute of Technology). Причому цей інститут має бути не окремою новою установою, а певним чином організованою мережею передових (дослідницьких) університетів Європи. Він повинен відіграти роль «острова прориву» для Європи на зразок Массачусетського технологічного інституту технологій у США.
- Суттєво було переглянуто стратегію наукових досліджень в об’єднаній Європі, яка вилилася у формування 7-ї рамкової програми (FP7) на 2007 – 2013 роки. Вперше було досягнуто величезного зростання спільних європейських ресурсів (на 40%) на дослідження й інновації та розширено часову шкалу цієї програми до 7 років. ЇЇ загальний бюджет становив 50,5 мільярда євро. Нова якість FP7 полягає в тому, що вона коригує ринкові невдачі Європи в галузі досліджень та доповнює і підсилює національні й регіональні дії на європейському рівні. Вона також зменшує фрагментацію наукових досліджень, стимулює міжнаціональну співпрацю та поєднує ресурси для здійснення проривів.
Однак, як відзначають європейські експерти, послідовні кроки мають бути зроблені і за межами трикутника знань. Це означає, що без рішучої державної політики та суспільної підтримки, без стимулювання людської активності традиційне виробництво знань та конкурентоспроможної продукції всіма партнерами по трикутнику є недостатнім.
Роль координаторів наукових досліджень відповідно до стратегії розвитку об’єднаної Європи відіграють Європейська дослідницька рада (European Research Council) та Європейський науковий фонд (European Science Foundation). Це організації з дуже солідними бюджетами, сформованими на основі спільних європейських ресурсів. Важливо, що європейські гроші, на додачу до національних, інвестуються не лише в наукові дослідження, як було раніше, а переважно у трикутник знань: освіта, дослідження, інновації на жорсткій конкурсній основі.
Ключовим консультативним комітетом із наукових досліджень при Європейській комісії є European Union Research Advisory Board (EURAB). До складу цього авторитетного органу входять 50% представників традиційної академічної науки, а решту представляють дослідницькі організації промисловості та великих компаній.
Дослідницькі університети
Понад 1000 університетів Європи володіють колосальним інтелектуальним потенціалом. Вони – головні джерела нових знань, а знання стають дедалі вирішальнішим фактором розвитку європейської економіки. Цей факт був взятий на озброєння європейськими політиками з метою втілення вищенаведеної стратегії. У листопаді 2005 року Рада Європи прийняла комюніке, спрямоване на модернізацію європейських університетів для підвищення їхньої ролі у проведенні наукових досліджень, що має дати потужний поштовх розвиткові економіки та створенню інтелектуальнонаповнених робочих місць.
Активізувався бурхливий процес обговорення нової ролі передових університетів Європи. Університети, які поставили собі за мету готувати якісний людський капітал із використанням у навчанні передових наукових досліджень, стали називатися дослідницькими. Ці університети, на відміну від більшості традиційних, прискорено розвиваються відповідно до трикутника знань, роблячи процес навчання, досліджень та інновацій цілісним і гармонійним.
Таким чином, об’єднана Європа, приділяючи величезну увагу масовій освіті, у подоланні науково-технологічного відставання від інших регіонів світу найбільше покладається саме на дослідницькі університети. Вчені й інженери мають створити нові наноструктури, штучні тканини, надтверді матеріали, біологічно активні речовини, медикаменти і, нарешті, інформаційні технології, яких раніше не існувало у природі.
Змінюється роль дослідницьких університетів.
- По-перше, їм, як ніколи доведеться підсилити фундаментальну складову як у навчанні, так і в наукових дослідженнях. Критичні технології не можуть створюватися без глибинного розуміння властивих їм фізичних, хімічних, біологічних процесів на молекулярному рівні та в наномасштабі. Нарешті, успішна ринкова реалізація наукоємної продукції потребує глибоких знань соціології, психології та економіки як фундаментальних дисциплін. Для створення таких знань належить побудувати принципово нові навчальні плани і програми наукових досліджень.
- По-друге, дослідницькі університети мають бути міждисциплінарними з менш вузькою спеціалізацією навчальних планів та з більш відкритою й мобільною системою навчання для студентів і викладачів. Але при цьому всі традиційні цінності університетської освіти та наукової методології повинні залишатися недоторканними.
- По-третє, дослідницькі університети мають готувати не тільки творців нової техніки, а й фахівців, які пробуджують, мотивують і стимулюють підприємництво та комерціалізацію науки соціально сумлінним шляхом.
Вважається, що дослідницькі університети можуть виконувати свою місію, якщо їхній сукупний бюджет формуватиметься з розрахунку не менше 1 млн євро в рік на одного професора-дослідника.
Європейський інститут технологій – новий проект об’єднаної Європи
Створенням Європейського інституту технологій (ЄІТ) переважно опікується Консультативний комітет із наукових досліджень при Європейській комісії (EURAB). Зокрема, його рекомендацією є: «Ми, представники EURAB, бачимо створення Європейського інституту технологій як можливість надати поштовх як вищій освіті, так і інноваційній діяльності в Європі. Цього можливо досягти шляхом створення платформи для спільної діяльності провідних освітян, дослідників та інноваційного бізнесу за участю найталановитішої європейської молоді. Місією інституту є сприяння зростанню інновацій у трикутнику знань – освіта, дослідження та інновації – і розвитку на цій основі відповідної підготовки та духу підприємництва у вищій освіті країн ЄС».
На думку EURAB, створення ЄІТ жодним чином не повинно послабити діяльність більшості університетів Європи, які на початковому етапі не зможуть досягти статусу дослідницьких. Навпаки, такі університети мають стати основними партнерами мережі ЄІТ та ключовими гравцями у цій грі, принаймні стосовно освіти, побудованої на дослідженнях. Вважається, що важко досягти статусу дослідницького університету, навіть за умови вкладення величезних ресурсів. Конкурентоспроможні наукові школи і сучасний управлінський персонал формуються протягом життя декількох поколінь педагогів та вчених.
Таким чином, більшість закладів, які дають масову вищу освіту, мають розглядатися як оператори і посередники у формуванні нових університетських мереж. Робота з їх створення має складатися із започаткування більш глибоких зв’язків між університетами на основі багатосторонніх контрактів, які дозволять створити структуру типу парасолі під егідою ЄІТ, у першу чергу для запобігання відпливу високоякісного людського капіталу із закладів-партнерів.
Щоб досягти успіху, ЄІТ має забезпечити гармонійну співпрацю двох груп учасників. До першої належать промисловість, бізнес та сфера послуг, до другої – академічні кола. Експерти вважають, що оптимальним співвідношенням між цими групами є: 50% – перша група, 50% – друга. Зазначене співвідношення має мобілізувати нові джерела для фінансування ЄІТ – приватні, національні та регіональні. Жодні фонди не повинні відволікатися із 7-ї рамкової програми та Європейської дослідницької ради.
Незважаючи на гостру дискусію, яка виникла навколо ЄІТ, європейські політики налаштовані на дійові кроки одразу після прийняття офіційних рішень. Головна мета полягає в тому, щоб ЄІТ якомога швидше став потужним «трендом». Він має активізувати університети на перетворення Євросоюзу в наймогутніший регіон світу за рахунок блискучої освіти, проведення передових наукових досліджень та інноваційного розвитку економіки.
Проекція на Україну
Започаткована Євросоюзом стратегія є як орієнтиром, так і викликом для України. З одного боку, вичерпавши можливості подальшого сировиннопереробного та низькотехнологічного розвитку, Україна могла б скористатися досвідом Євросоюзу й розпочати рух до економіки, побудованої на знаннях. За необхідності можуть бути швидко відроджені «острівці» конкурентоспроможної науки і освіти. Перейшовши у приватні руки, головні сектори промисловості вже відчувають необхідність взаємодії з передовою наукою та освітою. Без швидкої переорієнтації на інноваційний і високотехнологічний характер розвитку вони можуть бути швидко витіснені з зовнішніх та внутрішніх ринків агресивними конкурентами, переважно з Китаю, Індії, країн Південно-Східної Азії.
З іншого боку, сприятливе інноваційне середовище не можна створити без чіткої і послідовної політики держави (започаткування власної стратегії), яку в Україні поки що здійснювати нікому. Неготовність усіх гілок влади пояснюється відсутністю відповідної європейської освіченості у переважної більшості її представників. Мовні та ментальні бар’єри ускладнюють розуміння ними тенденцій розвитку цивілізованого світу. Заанґажованість більшості політиків на вузькопартійні, вузькогрупові й комерційні інтереси не дозволяє їм піднятися на рівень державних діячів.
За таких умов складові трикутника знань – освіта, наука й інновації – в Україні залишаються принципово розділеними між собою. Вони функціонують незалежно одна від одної, без будь-якої координації і спільних цілей. Вищим навчальним закладам відводиться другорядна роль у проведенні передових наукових досліджень, які є основою елітної університетської підготовки. Відповідно до цього вибудувалися система державних пріоритетів і ставлення до університетської освіти як до просвітянської, допоміжної сфери, а не як до продуктивної та інноваційної. Такий стан справ шкодить і науці, і освіті. По-перше, тому, що підготовка якісного людського капіталу неможлива без розвиненої науки і без його занурення в реальні процеси розбудови економіки. По-друге, сама академічна наука, ізолювавшись від освіти, економіки та бізнесу, приречена на подальшу стагнацію, насамперед через відмежування від студентської молоді.
Багаторазові спроби реформувати вищу освіту залишалися і залишатимуться «косметичними», оскільки вони ніколи не мали цілісного міжгалузевого характеру. Вони жодним чином не пов’язували в єдиному комплексі сектори, які виробляють суспільні блага, товари та послуги, і які готують для цього фахівців та проводять наукові дослідження, тобто ринок праці та зміст і методи навчання. Неможливо примусити сучасного студента ефективно засвоювати складні знання, не відкриваючи перед ним можливостей їх використання у його професійній діяльності. Щоб мотивувати студента до якісної освіти, необхідно створити високотехнологічну економіку (економіку знань), яка робитиме запит на кваліфіковані кадри задля своєї конкурентоспроможності, переважно – на зовнішніх ринках. А це завдання виходить за рамки власне системи освіти.
Сьогодні українські ВНЗ на порівняно низькому рівні забезпечують надання масової вищої освіти. Це, звичайно, є важливою соціальною функцією. Але вона не має жодного стосунку до інноваційного, проривного розвитку вітчизняної економіки.
Щоб змінити стан речей, можна було б виділити з масової вищої освіти мережу провідних університетів, надавши їм статус дослідницьких (для України їх об’єктивно існує не більше десяти). Перед ними потрібно поставити завдання готувати кадри й проводити наукові дослідження для «проривного» розвитку економіки України за групою пріоритетних напрямів. Держава повинна висувати до таких університетів підвищені вимоги, але й має закріпити за ними відповідний статус на інституціональному рівні. Цим статусом мали б гарантуватися відповідні графіки роботи викладачів, які б дозволяли їм проводити наукові дослідження, адекватна оплата праці, необхідний соціальний пакет, можливо – підвищена стипендія студентам і т.п. Фінансове забезпечення цих університетів мало б бути достатнім, щоб уникнути платного навчання, яке призводить до зниження якості підготовки та застосування подвійних стандартів у оцінюванні знань студентів.
Навколо дослідницьких університетів у різних регіонах України могли б формуватися інтелектуально наповнені інноваційні середовища у формі наукових парків чи технополісів. У цих середовищах, на основі поєднання інтересів, співпрацювали б високотехнологічні компанії, що успішно конкурують зі своєю продукцією на внутрішніх і зовнішніх ринках, наукові колективи, що створюють конкурентоспроможні ноу-хау, факультети й кафедри університетів, що готують якісний людський капітал для роботи у конкурентному середовищі, інвестиційні та венчурні фонди, що фінансово підживлюють інноваційний процес. Синергетичний ефект від взаємодії зазначених учасників приводив би до створення якісно нової високотехнологічної продукції, трансферу технологій і прискореного економічного розвитку відповідного регіону та країни в цілому. Такі інноваційні середовища дуже чутливі до швидкого сприйняття кращого світового досвіду. Вони були б «проривними острівцями» для піднесення економіки України та її входження в міжнародну систему освіти, науки та інновацій.
На жаль, для України така стратегія може бути досяжною лише у віддаленому майбутньому. Нинішнє покоління українських політиків та управлінців ще не готове до сприйняття кращого європейського і світового досвіду. Навпаки, його практичні дії спрямовані на подальше роз’єднання трикутника знань – освіти, науки та інновацій – навіть порівняно з радянськими часами. На державному рівні відбуваються нехтування передовою університетською освітою, послаблення університетської науки, протидія створенню єдиного освітньо-наукового інформаційного простору та інтегруванню його в європейський, звуження університетської автономії та академічних свобод тощо. Низькою якістю державного управління, відмовою від дійового використання вищої освіти і професійної підготовки кадрів, уповільненням інноваційного розвитку бізнесу та власне інновацій можна пояснити «сповзання» України у 2006 році з 68-го на 78-ме місце в рейтингу глобальної конкурентоспроможності [www.weforum.org].
Залишається покладати надію на наступне покоління політиків, учених, державотворців, тобто на сьогоднішніх університетських і академічних молодих дослідників та педагогів, на нову генерацію бізнесменів, на всіх тих, хто прагне достойного втілення своїх талантів і енергії в цивілізованій державі. Великі сподівання – на молодь, яка була змушена залишити Україну і своєю тяжкою працею й талантами інтегруватися в жорсткий західний світ. Більшість їх мріють застосувати набуті досвід і знання для розбудови своєї країни. Вселяє надію поява паростків нової української інтелігенції, яка є носієм європейської культури, ментальності і демократичних цінностей у науці, мистецтві, журналістиці, бізнесі. Усім їм належить виводити Україну з минулого. Жаль, що це відбудеться не скоро.