Наш університет підтримує давні дружні зв'язки із західними науковими, культурними та громадськими установами, зокрема й тими, що працюють у Франції. Неабиякого розголосу набула виставка "Майдани і КПІ", що експонувалася в Культурно-інформаційному центрі при українській амбасаді в Парижі в 2014 році.
Згодом ми приймали групу молодих політологів Університету Дідро на чолі з месьє Контаном, які були спостерігачами на виборчій дільниці Політеху. За програмами академічного обміну у французьких вишах, зокрема в Еколь Політехнік, вчаться десятки наших студентів, які входять в Асоціацію українських студентів Франції. А нещодавно до університету завітав екс-президент цієї асоціації Володимир Когутяк – громадський активіст, економіст, бакалавр Сорбони. Хлопець повертався із "гарячої точки" нашої країни, зі Сходу.
Чому молоді українці з-за кордону вважають за потрібне з ризиком для життя відвідувати наших бійців, що шокує на київському вокзалі, у чому всі студенти однакові, і як можна об'єднати молодь та світ заради допомоги Україні – про це та про інше читайте в інтерв'ю, яке узяла в активіста д.філос.н, доцент кафедри філософії та журналіст М.П. Препотенська.
– Володимире, що Вас привело в Україну і що заохотило їхати на Донбас? Адже Ви, завдяки переїзду батьків, давно стали громадянином Франції і могли б улітку мандрувати більш спокійними місцями планети?
– Дуже мало залишилося спокійних місць на планеті... Усі добре знають, які трагедії спіткали французький народ внаслідок терактів. А ваша країна вже не перший рік потерпає від жахливих подій на Сході, та й усередині держави не все гаразд. Моя душа з Україною, і так було завжди. Але до якогось часу я просто любив Україну здалеку. Так сталося, що у 2013 році, буквально за тиждень до Майдану, я розговорився із священиком церкви Св. Володимира, і він мені сказав: "Мало когось або щось любити – треба заради любові діяти!" Тож коли почався Майдан, я із друзями активно включився в допомогу: інформаційну, благодійну – всіляку. Вже не можна було залишатися байдужим.
– Що вдалося зробити за ці два роки? Адже саме протягом цього часу Ви були президентом Асоціації українських студентів.
У 2014 р. ми розгорнули страйк проти продажу Росії французьких "Містралів", згодом було проведено десятки інформаційних акцій та виступів на вулицях і площах міст, на центральному телебаченні Франції, аби місцеве населення і влада не від російських лобістів отримували викривлену інформацію, а дізнавалися правду від нас. Зібрано десятки тисяч підписів під петиціями: зверненням до європейців "За Україну!", петицією у Європейський суд щодо термінового розслідування розстрілів на Майдані, петицією до ОБСЄ про необхідність цілодобової неперервної діяльності спостерігачів на Сході України. У червні та серпні з нашої ініціативи у багатьох містах світу відбулася акція "StopPutinsWarInUkraine". Слід сказати, що у Європі петиції є дієвим засобом комунікації із владою. Тому відповіді на них не забарилися, і я знаю, що у скерованих на підтримку України рішеннях європейських лідерів є й наш внесок.
Окрім того, цього року група українських студентів змогла відвідати Париж та поспілкуватися із своїми однолітками у французьких вишах, спланувати подальшу освіту. У Культурно-інформаційному центрі при нашій амбасаді, яким керує Наталка Кочубей, майже тричі на тиждень виступають творчі колективи з України. Відзначу, що глядацький загал все більше поповнюється не тільки членами діаспори, а й простими французами, які співчувають нашій країні та цінують її самобутню культуру.
– Повернемося до першого питання – Вашої поїздки на Схід.
– Я б не хотів про це багато казати. Адже то була моя суто приватна справа: просто зібрав власні кошти, купив продуктів, амуніції та повіз до солдатів. Лунали постріли, і, чесно кажучи, було страшно. Проте я зустрів там настільки непересічних людей, що й досі ходжу, переповнений емоціями. Не очікував, що хлопці та дівчата на фронті, принаймні у цьому добровольчому батальйоні із символічною назвою "Дія", є культурними та освіченими особистостями. Я побачив бійців, серед яких є студенти, випускники університетів, інженери, художники, вчителі – кращі люди України. Вони воюють за ідею, проте без фанатизму і переважно – безкорисливо. Мабуть, я й не міг не поїхати після загибелі відомого українського співака, соліста Паризької опери, Василя Сліпака, з яким ми були добре знайомі. Він у важкі для України часи повернувся на Батьківшщину, пішов добровольцем на фронт і героїчно загинув 29 червня 2016 року.
Проте, коли я прибув до Києва, – зустрів інші реалії. На вокзалі – купа п'яних молодиків, звідусіль чутно мат, лайку. На вулицях повно бруду. Якась агресивна суєта навкруги, зовсім далека від того духу, який я відчув у добровольців. Наче нічого й не відбувається у країні, ніякої війни. Я ще помітив, спілкуючись у містах і селах, що багато людей безперервно скаржаться на життя, але при цьому сидять на місці й нічого не роблять. Але ж навіть у складних умовах є багато можливостей для розвитку, наприклад, для малого бізнесу, стартапів.
– Щодо креативності та стартапів – з цим якраз у нас усе в порядку, особливо серед молоді. Скажімо, лише київські політехніки за два останні роки представили декілька розробок світового рівня. Загалом – відчутно, що частина населення змінилася. Багато громадських ініціатив. Хоча, дійсно, приводів для загального оптимізму замало. Бракує консолідації здорових сил.
– Зізнаюся, що й за кордоном відчувається дефіцит організованих об'єднань. Хоча студенти зазвичай схвалюють громадські пропозиції, мені буває не просто їх зібрати до купи: заважають необов'язковість, ненадійність. У цих речах, мені здається, усі студенти однакові: молодість, навколо багато спокус для дозвілля. На мій погляд, і в нас, і тут – будь-де серед українців існує упереджене ставлення до лідерів. Не люблять у нас лідерів будь-якого ґатунку та завжди готові їх критикувати, глузувати з будь-яких їхніх дій. Я не про тих, хто є лідерами лише номінально й цілком заслуговує на осуд, а маю на увазі людей, які навіть неформально підіймаються над натовпом, бо щиро хочуть і вміють щось зробити для загалу. Проте перше, з чим стикаються – із ...заздрістю.
– Вочевидь, лідерству треба вчитися, зокрема й для того, аби тримати удар. У нас є багато управлінських факультетів. Один з них – факультет соціології і права НТУУ "КПІ ім. Ігоря Сікорського". Хочеться вірити, що завдяки ефективній освіті, майбутні менеджери в різних сферах життя стануть більш професійними ніж ті, хто прийшов у керівництво заради грошей. А, до слова, які існують принципові відмінності між освітнім процесом у Сорбоні та в нас?
– Якщо коротко, я бачу три основні відмінності. У європейських університетах навіть мови немає про те, що можна вкрасти текст з Інтернету та видати його за свій "реферат", а викладач на це заплющить очі. По-друге, студенти не мають права пропускати заняття через підробіток. Так, усі підробляють де можуть, але тільки у вечірній час та вихідними. Я, наприклад, працюю в уїк-енди в готелі, і щовечора допомагаю батькам в їхній підприємницькій діяльності. Давно звик сам заробляти гроші. Третя відмінність – це престиж університетської освіти й самого університету. Якщо у Парижі диплом Сорбони сприймається як щось більш-менш звичне, то за межами країни – це чинник великої поваги, статусу і професійності.
– Враховуючи те, що Ви здобуваєте освіту в одному з найкращих університетів світу та маєте вже чималий досвід лідерства, – якими будуть Ваші подальші кроки заради міжнародної підтримки та розвитку України?
– Щойно я передав управління Асоціацією українських студентів у Франції своїй наступниці – Ользі Івановій, яка навчається в Університеті міста Ліль. Адже керівництво в Асоціації змінне. Проте я продовжую громадську діяльність у фундації "Cosmopolitan Project Foundation". Вона покликана підтримувати розвиток демократії та лідерства в європейських країнах. У цій організації я головний "відповідальний" за співробітництво з Україною. А керує нею із французької сторони – месьє Контан, у недавньому минулому професор Університету Дідро.
Насправді я мрію, аби Україна стала настільки сильною, щоб не потребувати постійної зовнішньої підтримки. І я вірю в таку перспективу, бо навіть всупереч обставинам, поряд із вище згаданими негативними фактами бачу зміни в країні на краще. Знаю, що КПІ – один із брендових вишів України із потужними традиціями в науці, освіті та соціальних ініціативах; такий університет є сам по собі суб'єктом державної політики. Я бажаю студентам усвідомлювати, що саме від їхнього навчання та громадянської позиції безпосередньо залежить майбутня доля країни.
Загалом, за декілька років, поки я не приїздив сюди, мені здається, змінилося щось головне. Це – загальна атмосфера. Україна вже не схожа на провінцію Європи. Багато що стало більш цивілізованим – навіть імідж міст, зовнішній вигляд людей, робота дикторів в ефірі, творчі заходи. Та й пригніченість часто-густо змінюється гідністю, бажанням дій. Дій – заради Любові!