Якщо б у СРСР визначали, як сьогодні, найпопулярніших, найпривабливіших і, взагалі, най-най-най… людей, то впродовж багатьох років поза конкурсом серед них був би, безумовно, перший космонавт планети Юрій Гагарін. Він і сьогодні залишається знаковою фігурою для жителів країн – колишніх радянських республік. Понад те, не просто видатною особистістю, але вже й певним символом своєї епохи. Нинішній молоді важко навіть уявити ступінь тієї любові, ба, навіть обожнювання, яке супроводжувало всі його візити по містах, містечках і селах величезної тоді країни. А їздив він дуже і дуже багато, його завжди і повсюди чекали, радо зустрічали, а після спілкування переповідали знайомим і знайомим знайомих про всі обставини щасливої події. А ще гордовито демонстрували фотографії, якщо вони, звісно, були. Мені пощастило, я теж став учасником однієї з таких зустрічей і у мене навіть залишилося на згадку про неї фото …
…Добре пам’ятаю той день. Я навчався у київській школі №94 (тепер це гімназія «Елада»). Розташована вона на вулиці Ольгинській (тоді Маяковського), в самому центрі Києва. Завдяки вдалому розташуванню і тому, що наша директор Тамара Федорівна Клименюк була людиною заслуженою й у системі освіти відомою, до нас періодично водили усілякі делегації, іноді навіть із дружніх нашій країні держав – показати, яке воно, щасливе радянське дитинство.
Гагаріна ми зустрічали наприкінці квітня 1966 року. Попередили про приїзд чергових гостей лише вранці, тому перевдягтися в стандартну піонерсько-жовтенятську форму – білий верх, темний низ – ніхто не встиг. Після першого уроку всіх вишикували на шкільному подвір’ї живим коридором. Ми стояли і раділи сонцю, свіжому ранку, навколишньому гомону і тому, що все це – замість сидіння в набридлих класах.
Раптом біля нашої вчительки Маргарити Володимирівни Іванової з’явився старший піонервожатий Юра Корольов, висмикнув мене з рядів однокласників і повів до вчительської. Це був дуже добрий вожатий: діти йому довіряли беззастережно. І всі, від несміливих першокласників до директора школи називали його просто – Юра. По дорозі він тицьнув мені в руку папірця з написаними якимось шкільним поетом з цієї нагоди віршами і сказав, щоб я їх терміново вивчив. Що мені, мовляв, доручено вітати Гагаріна, Пахмутову, Добронравова і ще когось від імені всієї нашої школи.
Як і усі мої однокласники, я з трепетом очікував Гагаріна, але навіть уявити не міг, що побачу його зблизька.
Хто така Пахмутова, я приблизно знав. Але особливого враження, каюся, на мене майбутня зустріч з нею не справила. Прізвище Добронравова і, тим більше, комсомольських функціонерів, які супроводжували високих московських гостей, до цього ніколи не чув і вони мене не хвилювали (пишу як було, і своє слабке знайомство з прізвищами нашого уславленого авторського дуету піснярів, і, тим більше, з тодішніми ідеологічними керманичами молоді можу пояснити тим, що я тоді навчався лише у другому класі). Та й досвід подібних привітань у мене вже був неабиякий.
Річ у тім, що разом із ще двома моїми однокласниками я був тоді «відомим у районі та місті» читцем-декламатором. Більше того, ми втрьох – я, Владик Гальперин і Боря Феник – стали лауреатами республіканського конкурсу художньої самодіяльності як виконавці хвилюючого душі (щоправда, не так юні, як батьківські) вірша Агнії Барто «Ведмежа – нечема» («Был сынок у маменьки, медвежонок маленький//В маму был фигурою, в медведицу бурую…»). З огляду на те, що всі ми троє були хлопчиками вельми вгодованими, і при цьому мали дзвінкі й чисті голоси, наші виступи користувалися неабияким успіхом у глядачів і слухачів. Навіть по радіо, в передачі «Піонер України» його транслювали. Наші таланти не залишилися непоміченими, і нас часто запрошували для привітання усіляких комсомольсько-партійних з’їздів і пленумів, які проводилися тоді ще в Жовтневому палаці культури, чи, рідше, в театрі імені Франка. Певна річ, вірші про дурнуватого ведмежа там не проходили. Читали ми ідеологічно витримані монтажі – була така форма привітання учасників важливих заходів: кілька дітей по черзі виразно декламували придатні до випадку вірші радянських поетів. Потім ми бігли до президії і вручали її членам квіти, а навзамін отримували від обдарованих смачні поцілунки. Відвертатися від таких слинявих виявів вдячності, а тим більше витиратися, нам було суворо заборонено, тому великої радості такі привітання нам не приносили.
…Отже, я судомно намагався запам’ятати кілька рядків, накарябаних на вирваному зі шкільного зошиту аркуші. Й наче вивчив, навіть повторив уголос для Юри та ще для когось із учителів.
У цей час галас на дворі почав посилюватися. Зрозуміло було, що гості вже на підході.
Далі пам’ятаю невиразно, уривками. Люди, квіти, метушня. Потім мене виштовхали наперед, і я побачив Юрія Гагаріна. Він виявився невисоким, на вигляд дуже міцним, з такою само, як на численних портретах, широкою усмішкою. Вразив величезний шрам на його лобі – такого на фотографіях я не помічав. Подумав: напевно, це слід від якоїсь страшної аварії. І зразу став поважати його ще більше (значно пізніше я почув і прочитав кілька версій про походження цього шраму, але повністю достовірної так і не зустрів). Його вже, як тоді було заведено, прийняли в почесні піонери і на шиї красувався піонерський галстук. Біля Гагаріна я побачив дуже маленьку, майже з мене тодішнього, жінку – композитора Олександру Пахмутову. Далі – ще й ще люди, які також усміхались і з очікуванням дивилися на мене.
Я набрав повні груди повітря і почав декламувати. Наступної секунди мне засліпили кілька фотоспалахів, я почув стрекіт кінокамери й за мить я з жахом зрозумів, що раптом забув, як там далі. Спробував згадати, як мене вчили, «з розбігу», але не вийшло. Я ганебно зупинився, потім зовсім замовк. Мені з усіх боків стали підказувати. Через гамір я майже нічого не чув. Гагарін знов усміхнувся, щось, чого я також не розчув, промовив, і заспокійливо трохи притиснув мене до себе.
Запам’яталося відчуття дружнього заспокійливого тепла. Це, дійсно, була не зовсім звичайна людина – з надпотужною енергетикою добра. Якось зразу повернулися спокій та впевненість у собі, я трохи відсторонився і побачив прямо перед носом зім’ятого папірця з текстом вірша. Це намагався допомогти Юра. Але забуті було рядки вже спливли у пам’яті, тож я їх швиденько відбарабанив, хоча, звісно, зовсім не так упевнено, як спочатку. Всі, сміючись, дружно зааплодували. Гагарін цілуватися, як дядьки з президій, не став, а просто знов усміхнувся і підбадьорливо кивнув мені головою.
Його, Пахмутову, Добронравова і комсомольське начальство знову почали вітати, потім підносили якісь сувеніри, але я цього вже не бачив. Мене потихеньку відтерли на другий план, я вибрався з натовпу і присоромлений, але все ж таки щасливий від своєї зустрічі з великою людиною, побіг до свого класу…