Сьогодні для розвитку економік країн СНД надзвичайно великого значення набуває розвиток інноваційної сфери. Підтвердженням цього став Міжнародний інноваційний форум країн СНД, який пройшов з 27 по 30 вересня 2011 року в Києві.
Участь у роботі форуму взяли керівники виконавчих органів Співдружності Незалежних Держав, керівники міністерств і відомств країн СНД, відповідальних за реалізацію науково-технічної та інноваційної політики.
Метою проведення форуму був розвиток співпраці між країнами СНД в інноваційній та науково-технічній сфері, залучення інвестицій в проривні наукомісткі сектори економіки, розширення ринків збуту високотехнологічної продукції.
У перший день роботи форуму участь у ньому взяв ректор НТУУ “КПІ”, виступивши з доповіддю "Університетська наука та інноваційний розвиток економіки":
Вельмишановний
Борисе Євгеновичу,
учасники форуму!
Дискусія навколо інноваційного розвитку національної економіки ведеться в Україні вже більше десяти років. При цьому університети як серйозні учасники інноваційного процесу поки не сприймаються. І на це є вагомі підстави, адже переважна кількість масштабних наукових досліджень виконується в системі Академії наук. Традиційно вважалося, що для класичної освіти тісна взаємодія з високотехнологічним виробництвом не є природною, і не кожному студенту, який здобуде базову освіту, будуть потрібні підприємницькі знання і навички.
Але чи є правильним відсторонення студентської молоді від інноваційного виховання та інноваційної діяльності? Чому найбільш успішні інноваційні системи світу сформовані навколо університетів: Силіконова долина – навколо Стенфордського університету, Бостонський інноваційний мегаполіс – навколо Mаcсачусетського технологічного інституту, Шведське наукове місто Кіста Сіті – навколо Королівського технічного університету і т.д. Відповідь полягає в тому, що університет – це місце, через яке проходять тисячі і десятки тисяч студентів з новими ідеями, а ці ідеї за сприятливих умов можуть бути успішно комерціалізовані і виведені на ринки.
Крім того, всі успішні інноваційні системи світу об'єднані загальним принципом. В них університет є не лише учасником інноваційного процесу, а й виступає його ядром. Він стає головним центром докладання державних зусиль і ресурсів для розвитку інновацій. Університети такого типу прийнято називати дослідницькими, або підприємницькими. Звичайно, дослідницький університет зберігає академічну складову, але при цьому працює одночасно по трьох взаємозалежних напрямах: навчання, наукові дослідження, інноваційне впровадження високих технологій та виведення їх на ринки чи технологічний трансфер.
У нашій країні за такою моделлю вже п'ятий рік працює науковий парк "Київська політехніка", створений законом України у грудні 2006 року. За юридичною формою це корпорація, яка на основі спільних інтересів учасників об'єднала сьогодні 55 іноземних та українських високотехнологічних компаній, близько сотні наукових груп і лабораторій, що створюють для компаній потік конкурентоспроможних ноу-хау, понад 20 інженерних факультетів, що готують для них високоякісний персонал, кілька венчурних та інвестиційних фондів, які виступають інвесторами окремих стартап-проектів. Велика кількість студентів працює в компаніях парку і створює в його структурі власні маленькі компанії для виведення на ринок своїх винаходів і проектів.
Діяльність парку ґрунтується не на податкових і митних пільгах, а на об'єднанні інтересів його учасників. Компанії зацікавлені в постійному підживленні новими винаходами з метою модернізації та підвищення конкурентоспроможності своєї продукції; вчені – у практичному впровадженні своїх винаходів та отриманні роялті від цієї діяльності; факультети та кафедри університету – в отриманні місць практики для студентів, нових робочих місць для випускників, в оновленні своєї навчально-наукової бази; венчурні та інвестиційні фонди – в пошуку нових інноваційних проектів, які дали б їм можливість отримувати нові прибутки.
За п'ять років науковому парку вдалося вивести на ринок понад 150 інноваційних продуктів із значним соціальним та економічним ефектом. Як показала практика, таке інноваційне середовище є надзвичайно чутливим до швидкого сприйняття кращого світового досвіду. Студенти та науковці знаходяться в постійному напруженому пошуку всього нового, що з'являється у світі за напрямами їх співробітництва з компаніями.
У цій моделі головними учасниками інноваційного процесу повинні бути держава, яка ресурсно, політично і законодавчо підтримує такі острівці прориву, університети й наукові установи, які стають системоутворюючими елементами інноваційного процесу, і бізнес, який є головним замовником і провідником високих технологій на ринки.
Що ж стосується Наукового парку "Київська політехніка", то в ньому активно працюють поки два учасники: університет і виробничий сектор. Ми сподіваємося, що і держава з часом стане відігравати важливу роль. Вона могла б робити замовлення на створення високих технологій для критично важливих сфер: ресурсоенергозбереження, біотехнології для харчового і аграрного секторів промисловості, інформаційних систем і т. ін. Така політика забезпечила б зниження високотехнологічного імпорту за цими напрямками.
Досвід нашої роботи виявляє низку стримуючих чинників для прискореного інноваційного розвитку України. На наш погляд, вони такі:
Вилучення з числа основних чинників розвитку економіки передової освіти, науки та інновацій. Натомість відбувається орієнтація України на зовнішні запозичення, які, на жаль, не використовуються для інвестицій у нові технології і засоби виробництва. За роки незалежності України її зовнішні запозичення зросли в 17 разів і наближаються вже до критичних значень.
Неодноразові спроби реформувати національну науку і освіту залишалися і залишатимуться "косметичними", оскільки ніколи не мали цілісного міжгалузевого характеру і не спрямовувалися на інноваційний розвиток держави. Вони жодним чином не об'єднували в єдиному комплексі виробничу сферу і її кадрове та наукове супроводження. У країні відсутня концентрація інтелектуальних ресурсів на стратегічно важливих напрямках розвитку. В цілому у нас більше 30 розпорядників бюджетних коштів, які спрямовуються на науку. Діють вони за своїми локальними програмами, без загальної координації і спільних цілей.
Актуальна проблема України – незбалансованість структури та обсягів державного замовлення на підготовку кадрів з потребами ринку праці та з перспективними напрямками розвитку країни. Має місце неузгодженість професійних та освітніх кваліфікацій, що призводить до невизначеності освітньо-кваліфікаційних рівнів, зокрема, "бакалавра". А тим часом зазначений рівень у європейських країнах визначений гранично чітко.
Захист своєї інтелектуальної власності та вміння ефективно управляти нею – слабка ланка України. Чинне законодавство виключає з інноваційного циклу саму державу і наукові інститути та університети, оскільки авторами українських патентів є лише вчені, які власними силами не можуть організувати виведення на ринок своїх винаходів, на відміну, наприклад, від американського досвіду, де законом Бея-Доула від 1980 р. чітко визначено порядок отримання університетами та науковими установами прав на патенти і переходу цих прав до держави в разі їх неефективного використання.
В Україні також немає досвіду написання патентів патентними повіреними, які, будучи юристами, вміють захистити суть винаходу. Переважну більшість українських патентів пишуть самі вчені, які легко розкривають головну ідею винаходу, проте не вміють захистити її юридично.
Крім того, між патентом і впровадженням в Україні існує величезний розрив. Це пов'язано з тим, що наукові установи або університети вимагають від учених тільки підготовки та реєстрації патентів, а не кількості проданих ліцензій, створених стартап-компаній або обсягів зароблених грошей за рахунок комерціалізації винаходів. Українські інститути та університети не засновують високотехнологічні компанії, оскільки це не прийнято, та й не мають на це права.
Крім того, у нас відсутні механізми стимулювання і заохочення інноваційної діяльності. Навпаки, комерціалізації винаходів в Україні чиниться опір через неорієнтовану на інноваційний розвиток податкову систему, суперечливе законодавство, рейдерство і т.ін.
І, нарешті, в Україні мало зарубіжних і національних інвесторів високотехнологічного бізнесу. Вони не йдуть у цей сектор через відсутність механізмів інноваційної діяльності, відповідного законодавства і стабільності.
Що ж потрібно змінити в країні, щоб вона почала рухатися шляхом інноваційного розвитку? На нашу думку, необхідні такі кроки.
Перший. Розробити дієву державну політику, спрямовану на пріоритетний науково-технологічний розвиток (досі така політика тільки декларувалася). Очевидно, що така політика має бути одним з головних програмних принципів найбільших політичних партій України, стати пріоритетною в реальних діях керівників держави і всіх рівнів державного управління.
Другий. Створити керовану інноваційну модель розвитку держави за напрямами, що відповідають природним і людським ресурсам країни, геополітичному стану і географічному положенню України. На основі цих пріоритетів необхідно створити стратегічні програми розвитку або національні програми, які об'єднають власні наукові розробки, власний кадровий супровід, виробничий сектор і бізнес.
Третій. Доцільно вжити комплекс заходів, спрямованих на підвищення конкурентоспроможності національної науки та освіти. З широкого спектра наукових досліджень і підготовки кадрів, які традиційно здійснюються в Україні, необхідно виділити ті, де існують відповідні умови для створення так званих островів прориву (потужні наукові школи, матеріальна база, лідерські позиції тощо). На цих напрямах (їх для України не більше десяти) необхідно сконцентрувати кращі людські та фінансові ресурси, забезпечити адміністративну підтримку, інтеграцію суто дослідницького та університетського сегментів для кадрового супроводу наукових програм. Численні розпорядники виділених для науки коштів мають бути скоординовані єдиним державним органом з метою концентрації цих ресурсів на важливих для держави напрямах розвитку.
Для зменшення розриву між академічною та університетською наукою доцільно створити такі спільні освітньо-наукові середовища, в яких наука передає освіті останні досягнення, формуючи її передовий зміст, а освітня компонента наповнює наукову сферу талановитою молоддю, з якої виростуть майбутні вчені, які володіють сучасною методологією науки. У таких середовищах практично зникне межа між дослідженням і дипломною чи курсовою роботою, між викладачем і вченим.
Четвертий. Необхідно привести "до спільного знаменника" вимоги, що висуваються до фахівців різних рівнів кваліфікації з боку як працедавців, так і освіти. Головними інструментами, покликаними сприяти процесу ефективної взаємодії сфер праці та освіти, є узгоджена з Європейською загальною кваліфікаційною рамкою Національна рамка кваліфікацій України та збалансоване з потребами країни державне замовлення на підготовку кадрів.
П'ятий. Необхідно завершити формування єдиного законодавчого поля інноваційної діяльності шляхом внесення доповнень до кількох десятків прийнятих раніше законів і різних відомчих документів та їх взаємного узгодження. А в цілому вже настав час для підготовки та прийняття Інноваційного кодексу України.
Дуже важливою складовою законодавчого поля інноваційної діяльності мають стати закон і нормативні акти, які врегулювали б питання про надання податкових і митних пільг технологічним паркам. Вважаємо, що такі преференції необхідно залишити лише для невеликої кількості проектів національного масштабу. При цьому механізми державної підтримки інноваційної діяльності технопарків мають бути суттєво спрощені у формальній частині – з обов'язковим залученням до процедури представників ринку високих технологій.
Другий, поки недостатньо відпрацьований вид інноваційної діяльності, відноситься до так званих масових інновацій, що охоплює в розвинених країнах до 90-100% загальних обсягів високотехнологічного бізнесу. Цей вид діяльності в Україні регулюється двома законами про наукові парки. Він не вимагає надання будь-яких пільг з боку держави і базується лише на взаємних інтересах і мотиваціях учасників інноваційного процесу.
Важливо забезпечити інноваційний розвиток одночасно в основних індустріально і науково розвинених регіонах України. Інтерес місцевої влади у підтримці та розвитку своїх інноваційних середовищ полягає в тому, що останні дають регіону додаткові, інтелектуально-орієнтовані робочі місця, залучають зовнішній інвестиційний капітал. Зарубіжний досвід показує, що місцева влада надає своїм інно-
ваційним середовищам території для розвитку, приміщення, іноді володіє частиною пакетів акцій для участі в управлінні інноваційною структурою.
Кілька слів про можливість втілення в Україні інноваційного проекту за зразком російського "Сколково". Безсумнівно, для Росії це чудовий проект, оскільки він відкриває перед нею колосальні перспективи. Що стосується України, то, на наш погляд, спроба повторити цей проект у себе буде невдалою. Насамперед тому, що при нинішньому стані економіки країни їй дуже складно сконцентрувати кошти в розмірі 4-6 млрд дол. на будівництво нового інноваційного міста, як це планується в "Сколково". По-друге, за нинішнього рівня інноваційної політики України, несприятливого податкового законодавства до нас не підуть авторитетні міжнародні компанії з "хай-теку". По-третє, на новому місці неможливо навіть за кілька десятиліть створити дослідницький університет високого рівня, з визнаними науковими школами, традиціями, стандартами. А саме університет має бути ключовою ланкою такого науково-технологічного комплексу. Крім того, ефективне функціонування подібних інноваційних міст можливо тільки за наявності у них необхідних соціальних умов і культурного середовища, що нереально створити на новому місці. По-четверте, я не дуже вірю в успіх інноваційних проектів, коли держава бере участь в управлінні ними, у бюджетному фінансуванні і т. ін. Головна роль держави повинна полягати у створенні сприятливих умов і правил розвитку інновації. Наприклад, найбільші інноваційні проекти світу створені молодими винахідниками без безпосередньої участі держави. Це "Майкрософт", "Еппл", "Фейсбук", "Х’юлет Паккард" та інші. Спільним для них є те, що молоді винахідники скористалися створеними державою сприятливими інноваційними умовами, і далі, вже без її участі, втілили в життя глобальні інноваційні проекти.
Якщо ж повернутися до можливості створення інноваційних середовищ в Україні, то ми вважаємо, що такі середовища могли б успішно створюватися на базі вже існуючих університетських та наукових центрів індустріально і науково розвинених регіонів України, де збереглися наукові та інженерні школи, де в нових умовах відродилися високотехнологічні виробництва, де є розуміння владою безальтернативності інноваційного розвитку свого регіону. Дякую за увагу.