Прийшов. Побачив. Переміг.

Саме такі слова зринають в думках після спілкування з цією людиною. Талановитий вчений та вмілий адміністратор, здавалося б – несумісні характеристики, втім, наш співрозмовник на власному прикладі демонструє як гармонійно їх поєднати. Найліпшим свідченням є його досягнення: автор 35 монографій та підручників, 50 винаходів, близько 300 наукових праць, він очолював Міністерство освіти України майже 5 років і вже 19 років очолює Національний технічний університет України "Київський політехнічний інститут". З ректором НТУУ "КПІ", академіком НАН України, професором Михайлом Захаровичем Згуровським розмовляв редактор студентської газети "ЦеГлина" (ФТІ) Максим Краков'ян.

 –  Давайте зразу ж торкнемося питання, на якому часто спекулюють різні люди, аби заробити собі ті чи інші бонуси: питання Болонського процесу.

– Перш за все, ми маємо чітко зрозуміти, що це за явище, абстрагуючись від стереотипів, як деякі чиновники його трактують. Болонський процес  – це дуже розумна річ, створена європейцями для себе. В певний момент вони зрозуміли, що програють США в науковій та освітянській конкуренції, бо країни Європи до свого об'єднання мали не лише політичні, а й освітянські кордони. В кожній з них були свої правила, стандарти, системи оцінювання, вимоги, що створювало суттєві перепони для мобільності інтелектуального і трудового капіталу в межах континенту. Через ці особливості Європа програвала Новому світу, адже навчатися і працювати в Європі велика частина її студентів вважала неперспективним заняттям, і, як наслідок,  – був колосальний відтік "мізків" до США. Тоді європейці прийняли дуже розумне рішення зняти освітянські та наукові кордони на континенті, аби могла відбуватися вільна міграція людського потенціалу в пошуках кращих знань та кращого місця роботи. Це і є основна ідея болонських перетворень. Для її втілення потрібно було здійснити певну модернізацію національних систем освіти в напрямку їх уніфікації і полегшення взаємного визнання, аби можна було починати навчатися в одному університеті, продовжувати в другому, а захистити дипломну роботу в третьому. Суттєвою особливістю цієї системи є те, що вона встановлює стандарт освіти лише до нижнього рівня знань, а згори жодних обмежень не існує: вдосконалюйтесь хоч до нескінченності. Деякі ж наші чиновники, які цього не розуміють, вважають, що копіювання моделі навчання деяких університетів Європи і є рух до болонської системи. Наприклад, відомою "новацією" міністерських реформаторів була спроба обмежити обсяги вивчення математики чи фізики, встановлюючи таким чином обмеження згори. Це була помилка, бо Україна має давні традиції хорошої освіти в галузі природничих фундаментальних наук. Що ж до об'єднаної Європи, то ми маємо констатувати, що вона вирішила своє стратегічне завдання за допомогою чудового винаходу, яким є Болонська система. Європа припинила відтік "мізків" зі свого континенту, адже молодь Європи і вдома може отримати конкурентоспроможні знання, і тим самим забезпечити собі чудові перспективи, не гірші, ніж за океаном.

 – Нам далеко до такого?

 – Ще дуже далеко, на превеликий жаль. Це вже тільки в силах вашого покоління, ви інакше мислите, у вас нема того психологічного спадку, що є в нас, нема тих шор, що ви чогось не можете чи вам забороняється мислити "інакше". Ви – люди з відкритим мисленням. Думаю, що тільки таке покоління може зробити країну іншою.

 – Поговорімо про Ваше життя, з часів закінчення школи.

 – Закінчив школу я в 1969 році, отримав атестат з відзнакою, перемагав у районних і обласних олімпіадах Київщини з фізики. І тому вирішив вступати до КПІ.

 – А чому обрали саме Політех?

 – На відміну від сьогодення, в ті часи домінувало відчуття романтики, пов'язане з великою технікою, з точними науками, з масштабними проектами, надпотужними підприємствами. Всі молоді люди, які в школі "тягнули" на відмінно математику та фізику, хотіли неодмінно працювати там, де виробництво було пов'язане зі складними системами. Стати в цій сфері професіоналом було престижно, цікаво, романтично. Тоді було менше споживацького прагматизму, був поклик серця – ось цим, певно, різняться наші епохи.

 – Доки навчалися в університеті працювали десь?

 – Так, я вийшов з незаможної сім'ї, тому щоб навчатися в КПІ, мав ще й працювати. Тоді була поширена система студентських будівельних загонів, коли на 2 літні місяці студенти їхали групами в Тюмень, у Сибір чи в інші куточки Радянського Союзу. Таким шляхом можна було заробити гроші, яких при заощадливому використанні вистачало аж на рік, і це давало можливість навчатися. Тому більшу частину своїх літніх канікул я проводив у студентських будівельних загонах. Будував житло для нафтовиків у Тюмені, працював монтажником-висотником на будівництві першої черги Волзького автомобільного заводу.

 – Під час навчання проживали в гуртожитку?

 – Так, навчаючись в КПІ, я проживав у 8-му гуртожитку на 5-му поверсі, здається, в 41-й кімнаті, але тут я не певен, пройшло вже 35 років. Нас проживало 4, інколи 5 студентів у кімнаті. Тому ліжка влаштовували у 2 яруси. Мені, безумовно, зрозумілі всі ті проблеми та побажання студентів, які нині живуть у гуртожитках, побутові складнощі, з якими вони стикаються в повсякденному житті, бо все це мені довелося проходити й самому.

 – А якою на ті часи була стипендія і якими були середні витрати студента?

 – Я отримував підвищену стипендію. Вона складала десь близько 50 радянських карбованців, а реальні витрати на місяць для молодої людини, яка і побачити щось хотіла, і в театр піти, були десь втричі більшими.

 – А під час власне семестру Ви не працювали?

 – Ні, перевагу я віддавав навчанню, бо для мене було дуже важливо добре навчатися.

 – Отримали диплом спеціаліста і що вирішили робити далі?

 – Ще студентом я працював у науковій групі професора Віталія Васильовича Ажогіна на кафедрі технічної кібернетики. Тому відразу після захисту диплома в 1975 році отримав запрошення залишитися на цій кафедрі для продовження наукових досліджень. Працював інженером, молодшим науковим співробітником, старшим інженером, старшим науковим співробітником. Вступив до заочної аспірантури. В 1979 році захистив кандидатську дисертацію, в 1984  – докторську.

 – Так сподобалася перспектива наукової діяльності?

 – Так, адже кібернетика в ті часи набула серйозного розвитку, Київ і загалом СРСР були одними зі світових лідерів у цій сфері. Ми працювали над створенням і впровадженням автоматизованих систем управління великими технологічними процесами. Всі величезні підприємства будувалися значно раніше, коли кібернетики ще не було як такої, тому оптимізація технологічних процесів приносила колосальний виграш не тільки в економічному сенсі, але й в якості продукції, яка вироблялася, що й було нашим основним завданням.

 – Над якими проектами доводилося працювати?

 – Замовлення були від найрізноманітніших підприємств Радянського Союзу. Це металургійні, нафтогазові, об'єкти атомної енергетики, авіаційні, ракетобудівні. Довелося впроваджувати системи в Сибіру на підприємстві "Ангарськнафтооргсинтез", в м. Казані (підприємство "Татнафта"), на нафтопереробному комплексі в м. Грозному, на Котлаському целюлозо-паперовому комбінаті, що на березі Білого моря, у КБ "Південне" (м. Дніпропетровськ) та інших.

 – Якими науковими дослідженнями Ви займалися на етапах підготовки кандидатської і докторської дисертацій?

 – Кандидатська робота була присвячена оптимізації нестаціонарних розподілених процесів теплообміну, в основі якої лежала математична фізика, теорія оптимального керування, програмування.  На етапі підготовки докторської я узагальнив різноманітні методи оптимізації і управління широким класом процесів нестаціонарного теплообміну і дифузії. Після захисту докторської дисертації мав тривалі поїздки до США, де займався науковою роботою в університетах Колорадо та Орегона.

 – А як потрапили до США?

 – Тоді між США та Союзом існував науковий обмін на основі програм Irex i Fulbright, який тривав до початку 90-х, до наших "буремних часів". У рамках цих програм я і мав наукові відрядження.

 – Чому вирішили залишитися в Україні?

 – Причин декілька. Бо тут уже мав своїх учнів, які становили потужну школу. Потрібно було підтримувати маму, яка залишилася сама. Ну й ностальгія за своїм ментальним середовищем, рідними, друзями. Хоча за стільки проведеного часу в їхній системі я й почав доволі вільно орієнтуватися, але вдома почував себе комфортніше і затишніше.

 – А що було вдома, що з проектами?

 – З приходом великих змін на терені Радянського Союзу традиційні проекти припинилися. Почалося переформатування відносин. Згодом, з міждержавних відносин у сфері науки все перейшло на рівень міжуніверситетських і міжособистісних. Важко сказати, що є ефективнішим, мабуть, то просто природна зміна форм.

 – Чим Ви займалися в ці часи?

 – Ще під час Горбачовської перебудови, коли вперше в Україні відбулися вільні, демократичні вибори ректора КПІ і було обрано Петра Михайловича Таланчука, я вперше зіткнувся з управлінською роботою. Він запросив мене на посаду проректора з навчальної роботи, і я несподівано для себе опинився на адміністративній посаді. Це був 1988 рік, я тоді був професором на кафедрі технічної кібернетики, читав лекції, втім перевагу віддавав науці.

 – Чому ж вирішили взятися за цю нову роботу?

 – Після тих вільних виборів була велика надія, що вони дадуть університету новий ковток повітря, новий поштовх, тому мені не було байдуже до тих сподівань, що люди покладали на ректора і на його нову команду. У людей загалом були великі надії на майбутнє, бо в державі спостерігалася потужна хвиля демократизації, а в нас в КПІ вона була особливо бурхливою. На цій посаді я пропрацював до 1992 року, також продовжував наукову діяльність і співпрацю з партнерами зі США та Європи, поїздки були компактнішими в сенсі часу, але переривати ті наукові зв'язки не хотілося.

 – А як перейшли до ректорської посади?

 – У 1992 році Петро Михайлович був призначений міністром освіти України, були оголошені вибори ректора КПІ, на яких я і був обраний. Перед нашою командою стояла непроста мета перетворення політехнічного інституту радянського типу, який на 90% мав держзамовлення від військово-промислового комплексу і з науки, і з підготовки кадрів, до технічного університету демократичного, європейського зразка. Першим кроком була децентралізація: нині у нас є 29 факультетів та інститутів, ще є 13 науково-дослідних інститутів, і всі вони мають дуже високий рівень автономії. Потрібно ще брати до уваги, що хоча КПІ підпорядковується Міністерству освіти і науки, молоді та  спорту України, проте двома указами Президента встановлено значну автономію університету, тому ми фінансуємося окремим рядком з бюджету України, КПІ значною мірою сам визначає зміст підготовки та наукових досліджень у своїй сфері діяльності.

 – Далі Ви працювали на міністерській посаді.

 – У 1994 році я був запрошений на посаду міністра освіти України, на якій пропрацював до 1999 року. Був міністром при чотирьох різних урядах, очолюваних Віталієм Андрійовичем Масолом, Євгеном Кириловичем Марчуком, Павлом Івановичем Лазаренком, Валерієм Павловичем Пустовойтенком. Зміна в завданнях, звісно ж, була кардинальною, на рівні відмінності між системами: університет  – це одна система, і КПІ в цьому сенсі був одним з найліпших, а коли ти працюєш уже з країною, де 22 тис. шкіл, близько 1 тис. ВНЗ та ПТУ, декілька тисяч інших закладів – це вже зовсім інша система, інші методи та принципи роботи. Був дуже різкий перехід. Нагальна потреба в перебудові системи освіти полягала в тім, що Україна на той час не мала власного законодавства у сфері освіти, не мала власної гуманітарної політики, власного покоління підручників, державної системи акредитації навчальних закладів і багато чого іншого. Тому на нашу команду випало створення цієї системи.

 – Відчули себе юристом?

 – Так, довелося значною мірою вивчати юриспруденцію, але написання закону  – то є синтез багатьох знань.

 – А хто тоді став ректором в КПІ?

 – Тоді була така унікальна ситуація, що коли мене запрошували на посаду міністра, я Президенту України Л.Д. Кучмі сказав, що не можу залишити КПІ, на що він запропонував зробити виняток: залишайся ректором і працюй міністром. Опоненти піддавали це серйозній критиці в газетах, проте потрібно було працювати і тут, і там.

 – Чому ж не могли залишити КПІ?

 – Це знову ж відбувалося на рівні відчуттів. Я прийшов сюди молодим, зеленим хлопчаком, мало що тямлячи в житті, а КПІ зробив мене людиною, це як другий дім, це назавжди.

 – Після завершення роботи в Міністерстві знову зосередилися тільки на науковій та ректорській діяльності?

 – Звичайно, повернувся, і з того часу працюю тут. Продовжую нашу спільну справу зі студентами, викладачами. Я радий, що з самого початку моєї роботи і до сьогоднішнього дня, як я відчуваю, ми є однодумцями. Багато справ нам доводиться осмислювати разом, вирішувати певні проблеми, що є питаннями повсякденного життя і стратегічного розвитку.

 – Що можна назвати основними досягненнями на вже пройденому етапі?

 – Можемо казати, що ми створили технічний університет за європейською моделлю. Для цього було створено 10 нових факультетів, з них 5 гуманітарних, близько 50 нових кафедр, відкрито десятки нових спеціальностей і спеціалізацій. Ми наростили студентський контингент університету відповідно до потреб ринку праці, ми досягнули балансу між обсягами підготовки наших випускників та потребами нашого суспільства. Вагомим фактором, як показав час, було створення вільної атмосфери, коли людина себе комфортно почуває в університеті. Наші принципи ґрунтуються на повазі до людської праці, толерантності до різноманітних думок і вибору людини, і унеможливлюють будь-які переслідування за це. За межами КПІ ви сьогодні можете побачити інші випадки, а в межах університету ми свято бережемо наші принципи, наш дух демократизму, свободи мислення та свободи слова.

 – Які нові цілі можна окреслити?

 – Це, звісно ж, прорив до світової університетської спільноти по всіх складових нашої роботи. Ми все більше змінюємо свій інформаційний імідж, зараз усі факультети поступово розробляють свої веб-сайти англійською мовою, адже нас повинні бачити ззовні, ми поступово будемо переходити до викладання англійською мовою, але для цього потрібно підготувати ціле покоління викладачів, що ми вже робимо. Ми все більше долучаємося до світових наукових проектів та програм.

 – Одним із Ваших захоплень є спорт, розкажіть який саме його вид.

 – Я б сказав, що спорт у широкому сенсі цього слова. В студентські роки займався різними видами спорту: поруч з 8-м гуртожитком є спортивний майданчик, ми там часто грали у футбол, бігали в парку КПІ, а ще займався волейболом та боксом. А вже в більш зрілому віці випала нагода допомагати спорту. З 1993 року я став президентом Національної федерації рукопашного бою України. На початку 90-х різні види силових одноборств були нелегальними, вони ховалися в підвалах і це не приносило нічого хорошого ні їх учасникам, ні організаторам. Тому відповідними уповноваженими установами країни було прийнято рішення про виведення таких видів спорту з тіні, відпрацювання правил змагань, методик, підготовка тренерського складу, тобто очищення від усього зайвого, що на цих одноборствах нашарувалося. Найголовніше, що таким чином ми зацікавили дітей, забрали їх з вулиці, і коли вони потрапляли до рук досвідчених педагогів-тренерів, то вони змінювалися: краще навчалися в школі, поводили себе більш виважено і коректно. Таким чином, нам вдалося врятувати від поганого майбутнього тисячі, можливо, й десятки тисяч дітей. Такою є місія Федерації. Також вважаю за честь очолювати Асоціацію студентського баскетболу України. Він відіграє роль значно більшу, ніж просто спорт: це захоплення молоді, захоплення університету, консолідуючий фактор.

 – Іншим Вашим великим захопленням є література.

 – Так, література супроводжувала мене на різних етапах мого свідомого життя. В шкільні роки я захоплювався світовою класикою. Наприклад, перед спортивними змаганнями я налаштовував себе Джеком Лондоном. Його романтика, його дух, прагнення до перемоги допомагали бути бійцем на майданчику. Захоплювався Ремарком, Дюма, Сомерсетом Моемом, Тургенєвим, Чеховим, Достоєвським і багатьма іншими. Жуль Верн полонив своїм баченням майбутнього, Олександр Бєляєв  – витонченою елегантністю фантастики. В студентські роки мене більше цікавила біографічна література: чому видатні люди ставали такими. Мене цікавили їхні долі, адже за кожною такою людиною особливий, нестандартний шлях. Нині не доводиться багато читати, на жаль, бракує часу фізично, втім, увечері вдається перечитати десяток-півтора сторінок. Сьогодні мене захоплюють книги, що торкаються глобальних викликів нашого часу. Така література вже більше належить перу вчених, ніж письменників. Уважно читаю Сергія Петровича Капицю про демографічний вибух та про його бачення світу в цьому столітті. Твори японських учених Френсіса Фукуями і Дейсако Ікеди, американського дослідника Самуеля Гантінгтона, британського історика Арнольда Тойнбі та інших учених про сценарії розвитку людства. Вся ця література дає мені змогу зрозуміти сутність сучасного світу, зазирнути в майбутнє, зорієнтуватися в тому, якою може бути найоптимальніша стратегія розвитку нашої університетської спільноти, моєї локальної наукової групи, з якою я працюю, і особисто моя стратегія, моїх рідних та друзів.

 – І, на завершення нашої розмови, давайте звернемося до ще одного питання, яке останнім часом стало предметом гострих дискусій: чому немає українських ВНЗ у міжнародних рейтингових списках?

 – Спочатку потрібно чітко зрозуміти, що до рейтингів університетів нині ставляться дуже уважно уряди різних країн та міжнародні організації. Нині сформувалася група елітних університетів, так званих університетів світового класу. Якщо розглянути рейтинг 500 найкращих, що складає Шанхайский університет Jiao Tong (він так і називається  – Шанхайський рейтинг), то ми побачимо, що всі вони відіграють вирішальну роль у розвитку своїх держав. Кожен підготував плеяду вчених зі світовими іменами. Кожен має бюджет порівнянний з бюджетом української вищої освіти загалом. Лабораторії цих університетів оснащені за останніми світовими вимогами. Ці університети стають центрами незалежної думки, на яку орієнтуються країни під час прийняття важливих рішень щодо свого розвитку. Уряди цих країн зацікавлені в наявності таких центрів напрацювання істини. Іноді ця істина може не подобатися урядовцям, але вона є зваженою та об'єктивною, а тому веде до правди та прогресу. Тому урядами демократичних держав створюються умови для розвитку таких центрів незалежної думки. Сам по собі університет у державі, яка не хотіла б мати незалежний центр напрацювання істини, не з’явиться. Він також не може з'явитися в країні, що має дрібні цілі і не амбітні стратегії свого розвитку. Тому незважаючи на те, що академічні спільноти, і зокрема наша університетська спільнота КПІ, роблять усе, аби бути якомога кращими за нинішніх умов, наша країна ще не готова до того, щоб мати університет світового класу. Все це є дуже взаємопов'язаними факторами. Наприклад, якщо ви почитаєте цьогорічну доповідь перед Сенатом США Президента Барака Обами, то побачите, що його країна ставить собі за мету створення альтернативної енергетики, що не буде потребувати спалювання вуглеводнів, створення матеріалів з новими властивостями, наближення до розшифровки геному людини, і на цій основі створення нової медицини, генетики, фармації, розробку нових космічних технологій, включаючи політ на Марс найближчим часом, і це означає, що наука, освіта, влада, фінанси будуть сконцентровані на подоланні нових викликів, а це в свою чергу простимулює колосальні нові дослідження, які народять нових Нобелівських лауреатів, що є також необхідною умовою для університету світового класу. Тому саме передові університети таких країн і формують лігу 500. І я сподіваюся, що ці проблеми будуть подолані вже вашим, новим поколінням. тож орієнтуйтеся на великі цілі, озброюйтеся хорошими амбіціями і не гайте часу!