Кажуть, дива трапляються лише в казках. Та життя іноді підкидає такі сюжети, що куди там казкарям. Якось на Закарпатті...
Жив-був собі чоловік. Звався Юрій Клованич. Працював і вчителем, й інструктором з туризму, і будівельником. Добрячих тридцять років віддав журналістиці. Писав нестандартно й цікаво: не про офіціоз і будні, а шукав цікаві долі людей, ілюструючи глобальні процеси тамтешніми новинами. Давав копняка місцевим можновладцям та комунальникам, коли ті геть забували про потреби містян, провадив журналістські розслідування. Потім відійшов від справ і виявив бажання осісти на землі – господарювати. З його слів: якось подивився з балкону своєї квартири на гору Ловачку, яка цвіла навпроти, і запалився думкою купити там землю під дачу. Перейшов через трасу на Ужгород, зустрів діда і запитав: "Чи ніхто не продає тут ділянку?" "Я продаю", – відповів старий. Зразу і вдарили по руках.
Кілька років пішло на зведення будівель, терас, дерева-кущі тощо. Взявся господар вирівнювати подвір'я та й натрапив на кам'яну кладку. Чим глибше копає – тільки азарту додається. Копав не день, не два, і навіть не місяць. Врешті-решт відкрився стародавній 40-метровий підвал, споруджений кілька століть тому, – з камінною підлогою, перегородками, лавками й нішами.
Доки відновлювався після тих земляних вправ – усе гадав, яку ж користь матиме зі своєї знахідки. Аж тут у куточку пробив собі шлях струмочок. Вірніше, струмком він був колись, а тепер тихо жебонів, хоча краплі під старими склепіннями видзвонювали гучно і завзято. Вода на смак – чистий нектар. Отут і прийшло рішення зайнятися гуральництвом. Для душі. А в підвалі облаштувати дегустаційну залу.
На сьогодні пан Юрій з дружиною Галиною продовжують розбудовувати агроетносадибу "Кельтський двір". Це єдина на Закарпатті садиба зеленого туризму, де відтворюється історія, побут, звичаї, страви та напої кельтів, які, на думку вчених, понад дві тисячі років тому створили древнє протомісто на схилах гір Галіш і Ловачка на околиці Мукачева.
Під акомпанемент кельтської музики господар пригощає вареними й стояними медами, настоянками з дикої малини, ожини, кизилу; німецьким шнапсом, іспанським орухо, італійською граппою. Вино тут лише одне – вермут з кількох сортів винограду, настояний на 60 (!) травах. Це не алкоголь, це – мистецтво. Все довершене потребує часу, витримки. Гарні і вишукані напої – наче мудра книга, чудова музика, життєвий і повчальний фільм. Там нема місця попсі та несмаку. Там панує гармонія.
Тільки у "Кельтському дворі" можна поласувати житнім хлібом, вимішаним на бездріжджовій заквасці і випеченим у глинобитній печі, та оригінальними сирами.
І нарешті у "Кельтському дворі" гості потрапляють у справжні субтропіки: у відкритому ґрунті росте ківі, гранат, олива, лаврове дерево, мушмула, інжир, маклюра, піраканта, альбіція, бамбук, церціс (іудине дерево), кипариси та багато-багато інших екзотичних дерев і кущів, навіть ростки чаю висадили. Насіння та паростки рослин звозять з різних кінців світу, селекціонують, адаптують до закарпатського клімату.
Господар довго і охоче розмовляє зі своїми гостями: про історію, культуру, загальнолюдські цінності, створюючи неповторну атмосферу щирості і довіри. Його устами говорить любов: до землі, до саду, до кожної краплі свого продукту. Кожна частинка цього місця пронизана естетикою. І, схоже, справа доволі успішна з підприємницької точки зору. Висновок: усе можливо, а мрії здійснюються, якщо їх здійснювати.
Є в усій цій казці лише одна небезпека: після відвідин "Кельтського двору" і сам мимоволі заражаєшся ідеєю закинути к лихій матері всю метушню й працювати біля землі. Але не всім це дано.