Східні мудреці кажуть: “Якщо трапилась біда, спробуй оцінити ситуацію з позиції вічності...”. Дійсно, з позиції вічності багато що в нашому житті здається незначним. Тільки от з втратою близьких і дорогих людей змиритися дуже важко, і думки про те, що людина “пішла у вічність”, на жаль, не втішають...
30 березня – рівно рік, як не стало Олексія Івановича Некрашевича. Талановита, добра, щира людина з багатою душею, прекрасний педагог, інтелігент. Весь його життєвий шлях – приклад того, як достойно, благородно й чесно можна його пройти, залишивши після себе добру пам’ять.
Олексій Іванович народився 22 липня 1929 року в м.Семипалатинську, де в той час інженером працював його батько. Мама свого часу закінчила Фундуклєєвську гімназію й була медпрацівником. Коли почалась війна, родина вже переїхала до Києва. Батько пішов на фронт, а сім’я – Олексій, мама, бабуся й двоюрідна сестра – залишилися в окупованому німцями місті. Олексій був єдиним чоловіком в сім’ї і став, фактично, годувальником. Він покинув школу й вступив до ФЗУ (фабрично-заводське училище), одночасно працюючи на хлібозаводі – це була єдина можливість вижити. Однак не лише голод загрожував сім’ї. У дні, коли в нашій столиці німці знищували євреїв, а за їх переховування в себе вдома киянам загрожувала смерть, сім’я Олексія Івановича ховала в себе вдома єврейську дівчинку аж до звільнення міста радянськими військами. За це на початку 90-х рр. минулого сторіччя Олексію Івановичу і його матері (посмертно) було присвоєно звання “Праведників Бабиного Яру”. В найближчому майбутньому планується створення “Алеї праведників Бабиного Яру”, і там буде увічнено й ім’я Олексія Івановича Некрашевича.
Після закінчення війни він вирішив вступати до Інституту фізичної культури. Спортом Олексій Іванович захоплювався з дитинства, адже природа наділила його чудовими фізичними даними – у нього була прекрасна атлетична будова тіла. За спогадами покійного Григорія Каневського – друга Олексія Івановича: “Коли Олексій займався в спортзалі інституту, на нього приходили подивитися всі дівчата-студентки”. Однак Олексій Іванович приділяв увагу не лише вдосконаленню свого тіла, а й постійно “тренував” власний інтелект. Оскільки в родині з дореволюційних часів збереглася прекрасна бібліотека, він ще в юності перечитав 90 томів знаменитої енциклопедії Блокгауза й Ефрона. Все життя він займався самоосвітою, проводив напружену інтелектуальну роботу, намагався бути в курсі новинок літератури й мистецтва – його душа “трудилась” постійно...
У 1961 році Олексій Іванович почав працювати в КПІ на кафедрі фізичного виховання. Треба зазначити, що фізичній культурі він надавав великого значення, ставив її навіть вище медицини. На користь останнього доводу він часто наводив за приклад рівень фізичного виховання в Давній Греції. До того ж Олексій Іванович завжди відслідковував останні розробки й відкриття у своїй професійній галузі, застосовуючи їх у викладацькій практиці.
Зі своїми студентами в нього складалися стосунки значно ширші звичайної моделі “викладач – учень”. Для багатьох своїх студентів Олексій Іванович протягом навчання й після закінчення вузу був другом, батьком, порадником. Зі своїми колишніми студентами він підтримував спілкування до кінця днів. Не дарма колеги й студенти називали його “в кулуарах” “signore” (синьйор).
У силу своєї інтелігентності, вродженої порядності й тактовності Олексій Іванович не прагнув посісти керівну посаду й здобути матеріальні блага – він просто чесно й сумлінно виконував свою роботу. Та саме завдяки цим якостям у 1977 році колектив кафедри одноголосно обрав його своїм керівником. І Олексій Іванович вірою й правдою прослужив на посаді завідувача кафедри 13 років. За цей час було зведено новий спортивний корпус КПІ – найбільший в Україні на той час. Олексій Іванович брав безпосередню участь у будівництві будови спорткомплексу – його особистої гордості!
Роки його роботи завідувача кафедри залишились у пам’яті викладачів і студентів, сповнені теплотою, талантом, оптимізмом його особистості. Олексій Іванович був людиною неконфліктною, доброзичливою, яка створювала навколо себе атмосферу взаєморозуміння й відкритості. А яким іскрометним у нього було почуття гумору! Його незгасимий оптимізм завжди підтримував колег, друзів і близьких у важкі хвилини. У 1989 році Олексій Іванович пішов з посади завідувача кафедри, але не полишив викладацької роботи. І лише за кілька років до смерті він покинув рідні стіни КПІ.
Тепло й піклування він дарував, звичайно, близьким рідним людям – саме так він розумів свою роль справжнього чоловіка. Чуйність та уважність Олексія Івановича одразу привертали до нього людей, ось чому в нього було так багато друзів.
...Його любили, бо він умів дарувати свою любов. Його пам’ятатимуть, тому що він своїм життям зумів залишити слід... у вічності.