Вище неба у клубі дельтапланерного спорту КПІ “Альтаїр”

“...Апарат занесли на вершину схилу. Я й досі не усвідомила, що почувала в той момент, коли стояла й готувалася до розбігу. Можливо, щастя й радість, можливо, страх. Знала тільки, що мені цього дуже хотілося, і розуміла, що зараз повинно відбутися щось дуже важливе для мене.

Я поклала апарат на плечі й розігналася щосили. У голові була лише одна думка: бігти, тільки бігти, не зупинятися. І я не встигла озирнутися, як здійнялася над землею. Ця мить, яку я провела в повітрі, здалася мені вічністю. Таке відчуття, що мене несли не крила апарата, а власні крила. Навколо начебто все завмерло. Я чула лише биття свого серця, що от-от би й вирвалося в мене із грудей, і не могла відірвати свій погляд від білосніжної рівнини, що розкинулася переді мною. Крізь роздуми до мене донісся лемент: “Видавай!” Як я потім зрозуміла, це кричав Олег (інструктор – прим. автора). Руки самі потягнулися вгору. Хоч ноги відчували вже під собою землю – мої думки були ще десь там, у польоті, у моєму першому польоті... Це було прекрасно й незабутньо.

Здавалося б, я не один раз уявляла свій перший політ у думках, часто бачила його в снах, сьогодні зробила це в дійсності, а емоції й враження настільки переплелися, що боюся, мені не зовсім точно вдалося описати те, що я відчула. Адже іноді слів виявляється так мало...”. Ці враження від першого старту, першої повітряної спроби залишаються на все життя. Відчувши всевладність “небесних сил”, вони із захопленням повертаються “на небо” знову і знову, наче нас – земних людей – лише інколи відвідують своїми поверненнями.

Вони – пілоти клубу дельтапланерного спорту КПІ “Альтаїр”. Його історія почалася ще в далекому 1975 році – коли дерева були великими, а матеріали для власноручного будування дельтапланів доводилося “діставати”. За весь цей час були і злети, і падіння, і безліч перемог, і скрутні становища, коли, володіючи небесним простором, члени гуртка не мали даху над головою для проведення теоретичних занять. Проте, весь цей час з ними було дещо більше – жага безмежних польотів, перемог, власних відкриттів та просто задоволення.

“Розімлілі від ледачого життя учльоти ще тільки знімали чохли зі своїх апаратів, коли ми з Калашниковим були вже на старті. Марчук відірвався на хвилинку від збирання свого “Стелса”, щоб випустити нас, і за десять хвилин я мав у своєму розпорядженні 150 метрів над схилом і блискавку, що не застібається. Ще хвилин десять я запекло намагався її застібнути однією рукою, кілька разів у спокійних місцях навіть кидав ручку керування й пробував двома. Коли я зовсім перестав відчувати свої ноги нижче лямок, довелося йти на посадку зверху. На землі я пробув рівно стільки, щоб полагодити блискавку, й знову поліз у повітря. На той час у динаміку вже крутилось трохи пілотів, а метрах на двохстах крутився параплан. Майже відразу після старту на півдорозі до північних кущів я піймав повітря висхідний потік і стрімко пішов нагору, зрідка поглядаючи на парапланериста” (Із щоденника Павла Кренца).

Ці уривки наведені з оповідань пілотів, що регулярно публікуються на сайті клубу, який знаходиться за адресою www.hangglider.kiev.ua.

У наш час в Україні існують лише два осередки дельтапланерного спорту – клуб Харківського авіаційного університету та київський дельтапланерний клуб КПІ “Альтаїр”. В історію останнього увійшло багато викладачів нашого університету (перший офіційний керівник клубу – Віктор Іванович Зубчик – викладач факультету електронної техніки), безліч студентів, які пов’язали своє життя з цим видом спорту і працюють та тренуються не лише в Україні, а й за кордоном, а зараз клуб очолює випускник нашого університету (ФАКС) Володимир Марчук. Під його керівництвом проводяться й заняття. Мені довелося побувати лише на теоретичному,

оскільки робити перші спроби справжніх польотів дозволяється вже добре підготовленим спортсменам. Проте, в такому цікавому колективі, за яким я спостерігала на занятті, думаю, не тільки легко, а й приємно підкорювати небесний простір. “Колектив у нас дружній, – розповідає Володимир, – допомагаємо одне одному, всі радіємо першим вдалим дистанціям новачків, підтримуємо їх. Незважаючи на відсутніть фінансування, застаріле обладнання, – не засмучуємось, навчальний процес підтримується за рахунок коштів членів клубу, а спортивні досягнення пілоти демонструють уже на власній техніці. Варто відмітити благодійні внески вихованців клубу, які іноді дарували навіть свої дельтаплани, знаючи, як важко перспективному пілоту-студенту придбати свій перший спортивний апарат. Та й на тій, що є в розпорядженні клубу, хоча й застарілій техніці, ми добиваємося значних досягнень на змаганнях масштабу країни, проходячи маршрути довжиною в десятки(50–90) кілометрів і поступаючись лідерам хіба що в часі подолання змагальної дистанції. Крім того, за рахунок спільної праці, команди КПІ часто посідають призові місця. Досвідчені пілоти розвивають на маршруті швидкість близько 100–140 км/год.” – ви лише уявіть собі – шалена швидкість, необмежений простір, зір охоплює безмежні “приземлені” відстані, а ти спілкуєшся лише з вітром, вітаєшся з птахами... – хіба це не чудово?” Звичайно, після того, як опанував таку стихію, земне життя здається не таким яскравим і насиченим, весь сенс існування залишається в небі. А на моє запитання: “Володимире, то де ж, все-таки, краще, де зручніше Ви себе почуваєте?” – співрозмовник одразу й впевнено відповів: “Звичайно, в небі”.

Хоча в Україні дельтапланерний спорт не відноситься до популярних і масових, але наша країна дала світу не тільки сильних спортсменів, але й чемпіона світу. У січні 2005 р. українець Олег Бондарчук у напруженій боротьбі заволодів титулом чемпіона світу. А студенти нашого університету за останні п’ять років показали чимало значних результатів:

  • 1 командне місце на відкритому чемпіонаті України 2001 р.,
  • 1 командне місце на відкритому чемпіонаті України 2002 р.,
  • 2 командне місце на відкритому чемпіонаті України 2003 р.,
  • 3 командне місце на відкритому чемпіонаті України 2004 р.,
  • 1 командне місце на аеробуксувальному Кубку України 2004 р.,
  • 2 командне місце на відкритому Чемпіонаті України 2005 р.,
  • 1 командне місце на аеробуксувальному Кубку України 2005 р.,
  • 3 командне місце на відкритому Кубку Гриненко 2005 р.,

Справжньою гордістю клубу є:

Сергій Семенов – випускник РТФ. Тричі чемпіон України на змаганнях 2000 – 2002 рр., посів VIII місце на Відкритому чемпіонаті Англії 2000 р., срібний призер Відкритого чемпіонату Хорватії 2003 р.

Павло Якимчук – IV і V місця на чемпіонатах України 2001, 2002 рр. відповідно.

Володимир Марчук – II місце на Кубку України 2004 р.

Юлія Бурлаченко – випускниця ФЕЛ. Бронзова нагорода змагань у Словаччині (2004 р.)

Віталій Жолонко – випускник ФЕА. V місце на Кубку Підберезова в Словаччині (2002 р.), VII сходинка на Відкритому чемпіонаті України 2004 р.

Олександр Лікоть (ФЕЛ), Євген Бублик – чемпіони Другої ліги чемпіонату України 2005 р. у загальному та юніорському заліках.

Тарас Кондратюк (ФЕЛ), Олександр Ярощук (ФІОТ) – ІІІ та ІІ місця відповідно в особистому заліку Другої ліги чемпіонату України 2005 р.

У цьому році відбувся XXVІ відкритий чемпіонат України, в якому брала участь команда “Ветеранів КПІ” та випускник КПІ – досвідчений пілот, у минулому чемпіон СРСР, випускник ЕТФ Олексій Судак. Нашому клубу вони принесли срібні нагороди. А на VII відкритому аеробуксувальному Кубку України команда КПІ-1 посіла перше командне місце.

Високих злетів і м’якої посадки нашим підкорювачам небесних стихій!