Добре слово про професора М.О. Кільчевського (Зі спогадів про студентські роки)

15 червня видатному українському вченому в галузі теоретичної механіки і педагогу, двічі лауреату Державної премії України і Премії ім. О.М.Динника, академіку Академії наук УРСР, професору Миколі Олександровичу Кільчевському (1909 – 1979) виповнилося б 112 років. На його підручниках і посібниках виросло кілька поколінь науковців та інженерів України та усіх республік колишнього Радянського Союзу. Не втратили актуальності вони й дотепер. Багато років він працював у КПІ. Викладачем він був не тільки блискучим, але й дуже вимогливим, отож вчитися в нього було зовсім не легко. Та вимогливість ця сприяла наполегливості в навчанні  і, як наслідок, оволодінню справжніми знаннями. Недарма ж його учні та учні учнів із вдячністю згадують це ім'я і нині. Одним із його студентів був і професор Леонід Костянтинович Голишев, дуже цікаві спогади якого про Миколу Кільчевського та про навчання в КПІ в п'ятдесяті роки ХХ століття ми пропонуємо увазі читачів.

У 1953 р. після закінчення школи я приїхав з Кишинева вступати на інженерно-фізичний факультет КПІ. У Приймальній комісії мені пояснили, що спеціальності, що мене цікавили, переведено на радіотехнічний факультет. Декан цього факультету професор В.В.Огіевский запропонував обрати спеціальність "Електронні прилади", яка готувала інженерів-фізиків відповідного профілю.

Яким же важким виявилося навчання! По-перше – велика кількість навчальних предметів фізико-математичного циклу. По-друге – предмети з теоретичних основ і методології інженерної справи. По-третє – спеціальні предмети з фаху! І ще, десь збоку: історія партії, основи марксизму-ленінізму з опрацюванням першоджерел, політекономія тощо. Підручників практично не було, тому ми ретельно вели конспекти.

Серед наших викладачів були легендарні професори, яких ми глибоко шанували: учні академіка М.Ф.Кравчука – Олександр Степанович Смогоржевський (аналітична геометрія, методи математичної фізики) і Валентин Анатолійович Зморович (математичний аналіз), академік Адріан Анатолійович Смирнов (атомна фізика), завідувач нашої профільної кафедри академік Сергій Васильович Свєчніков (тоді ще доцент) та інші.

Однак передусім я хочу розповісти про професора, згодом академіка Миколу Олександровича Кільчевського (далі – М.О.). Попри певну  суперечливість його образу в очах студентів, на той час і в моїх, він залишився для мене недосяжним ідеалом викладача. Він читав нам із 3-го семестру курси "Теоретична механіка", "Аналітична механіка". Крім того, в курсі "Загальної фізики" він читав свій розділ "Механіка".

Уперше ми побачили його у великій аудиторії на 1-му поверсі головного корпусу, де зібралися дві групи 2-го курсу – ФД-6 і ТЕ-6. До аудиторії ввійшов нестарий ще (молодше 50 років), підтягнутий, суворий чоловік з сивиною у хвилястому волоссі, в кітелі льотчика (він завідував кафедрою теоретичної механіки в Київському інституті цивільного повітряного флоту і мав право на носіння форми). Невдовзі він став ходити в габардиновому двобортному костюмі темно-синього кольору. Впадали в очі окуляри в золотій оправі, непроникний, а часом і недобрий погляд.

Старші студенти нам не заздрили. Отримати у нього на іспиті хоча б "задовільно" вже вважалося успіхом, "добре" – великим успіхом, а про "відмінно" можна було тільки мріяти. Деяку пільгу мали тільки старости груп, які вели і давали на підпис журнали відвідуваності і, ймовірно, особливо сумлінні, на думку професора, "штатні" студенти-відмінники.

М.О. оголосив нам дисциплінарні вимоги, суворі й категоричні:

– не входити в аудиторію після того, коли він уже туди зайшов;

– старости зобов'язані заносити до журналу всіх, кого немає в аудиторії, позначкою "н", причини відсутності студент мусить пояснити в деканаті і отримати допуск до подальших занять;

– в аудиторії має бути повна тиша, оскільки будь-які розмови між студентами, навіть пошепки, заважають навчальному процесу;

– якщо під час лекції у студента виникло запитання, він повинен повідомити про це підняттям руки, а відповідь отримає від професора, коли той закінчить свою думку або викладення;

– якщо студент чогось не зрозумів на лекції або у нього виникли інші запитання, він може прийти на консультацію на кафедру (по вівторках і п'ятницях), попередньо записавшись у асистентки (у нас це була Л.В. Кірса).

Інші шановні професори нам таких умов не ставили, але навчальна дисципліна забезпечувалася нами завдяки глибокій до них повазі. Якщо ми їх і побоювалися, то ледь-ледь. А професора Кільчевського ми, звичайно, поважали, але й боялися.

М.О. мав звичку перед початком викладу нового матеріалу опитувати студентів за матеріалом попередньої лекції (2-3 студенти з одного питання з оцінкою в журналі відвідуваності). При цьому професор відшукував у журналі чергову жертву і, хижо блимнувши окулярами, голосно викликав: "Студент Іванов!" Той вставав по стійці "струнко" і тремтячим голосом видавлював: "Я".

Професор хижим поглядом оглядав імовірного штрафника і швидко формулював запитання. Якщо слідувала пауза, М.О. констатував: "Відповіді немає. Очевидно, вам ніколи було підготуватися. Якщо вірити журналу, ви були на минулій лекції. Сідайте, "два". Приходьте на консультацію в п'ятницю, попередньо записавшись у асистента".

Потім піднімалися ще 1-2 студенти, які судомно стискали свої конспекти.

На консультації ходили багато хто. Кафедра теоретичної механіки містилася в двох суміжних кімнатах: перша – викладацька, друга – кабінет завідувача кафедри. Біля дверей до кабінету завкафедри стояла тумбочка, над якою висіла табличка з таким текстом: "Завкафедри – доктор фізико-математичних наук, професор Кільчевський Микола Олександрович просить співробітників кафедри в його присутності не користуватися телефоном, оскільки телефонні розмови заважають роботі".

На кафедрі М.О. був Цар і Бог. Усі її співробітники, як виявилося, в минулому також були його студентами, крім хіба що доцента (згодом професора) Т.В.Путяти, яка закінчила аспірантуру в академіка Д.О.Граве.

М.О.Кільчевский читав лекції з теоретичної механіки не лише в КПІ та Авіаційному інституті, а й у Київському державному університеті. Згодом опублікував чудові підручники, у тому числі українською мовою, благо над відповідною фізико-математичною термінологією до нього плідно попрацював академік Михайло Пилипович Кравчук, видатний учень академіка Д.О.Граве. До речі, чиїм учнем по аспірантурі в КДУ був сам М.О., мені з'ясувати не вдалося. Знайшов лише  свідчення, що його науковим консультантом у докторантурі Інституту математики АН УРСР був також учень академіка Д.О.Граве член-кореспондент АН УРСР, проф. І.Я.Штаєрман.

Організація викладання курсу у М.О. була досить своєрідною. Вона ґрунтувалася на раціональному поєднанні глибокого знання предмета, суворого і ясного стилю викладу, що підкріплювався скупими жестами і скрипом крейди (наявність крейди і вологої ганчірки мали забезпечувати старости). Все було дуже академічно і суворо. Він ідеально використовував дошку, чітко артикулював матеріал. Усі важливі формули і викладки залишалися на дошці до кінця лекції (коли я й сам став викладати, у мене, як я не намагався, так ніколи не виходило). По ходу лекції робив невеликі паузи для фіксації викладок у конспектах. При цьому оглядав аудиторію і кидав грізні погляди в бік тих, хто недостатньо старанно працював над конспектом (рекомендованих підручників з дисципліни у той час ще не було).

Дуже нервово він реагував на будь-яке порушення тиші в аудиторії. Мало хто зі студентів розумів, що така тиша в аудиторії йому була абсолютно необхідною тому, що він не викладав завченого матеріалу, підглядаючи в конспект, а перебував у процесі творчих роздумів на тему лекції. Зрозуміло, він не був налаштований на поблажливість до наших слабкостей.

Жодних жартів на лекції не допускалося. Та й чи мала ця, надзвичайно закрита людина почуття гумору, мені залишилося невідомим. Наведу один характерний випадок. Одного разу, проводячи на дошці складний висновок, М.О. зупинився, повернувся до аудиторії і, буквально угвинтивши погляд у стелю, з деякою урочистістю, підкріпленою скромним театральним жестом сказав: "... Зараз я застосую метод ... (пауза), який ... (аудиторія завмерла в очікуванні сенсації) ... сто років тому ... застосував великий Лаплас!" В аудиторії пролунав чийсь сміх. Що тут сталося! Розлючений професор буквально вибухнув гнівом: "Що-о-о, сміятися над наукою ?!", жбурнув крейду об підлогу і демонстративно залишив аудиторію. У перерві до аудиторії зайшов заступник декана (якщо не помиляюся, Ю. В. Михацький), покартав нас і порадив вибачитися. Але ж не було ні у кого з нас злого наміру й близько! Як я значно пізніше зрозумів, це був просто нервовий зрив перевтомленої творчої людини.

У мене тоді виникла думка, що, ймовірно, для М.О. особистість Лапласа була чимось знаковою. Якось він сказав, що академік М. В. Остроградський (до речі, полтавчанин) був учнем Лапласа і, нібито, у своїх спогадах розповів, що Лаплас був лютим професором і він (Остроградський) був свідком того, як з кабінету, де Лаплас приймав іспит, службовці виносили на ношах чергового екзаменованого. Сам іспит зазвичай, нібито, починався з того, що студент повинен був написати з пам'яті всі основні формули його (Лапласа) "Небесної механіки". І тільки після цього великий учений починав подальшу екзекуцію.

Ймовірно, властиві М.О. вимогливість до студентів, скупість, а часто і упередженість в оцінках їхніх знань були, на його думку, аналогічними якостям легендарного Лапласа. І, напевно, це можна вибачити, бо й сам М.О. вже тоді мав усі підстави вважати себе найбільшим математиком-механіком країни. Ми, студенти, цього звичайно зрозуміти не могли, тим більше, що його наукові публікації були нам недоступні. Це тепер з інформації, розміщеної на сайті Інституту механіки імені С. П. Тимошенка (в ньому М.О. працював останні 18 років життя), ми знаємо, що виданий 1977 року московським видавництвом "Наука" двотомний підручник М.О.Кільчевского був визнаний кращим у світі підручником теоретичної механіки російською мовою.

Як педагог він домагався, щоб абсолютно всі студенти засвоїли курс, тобто, щонайменше, визубрили основні терміни, визначення, теореми і закони. Бували випадки, коли студент, будучи незадоволеним оцінкою на іспиті, мав сміливість спробувати його перескласти. Деканат такий дозвіл давав. Студент записувався для цього на кафедрі і мав "по-новій" складати іспит у кабінеті професора. М.О. у цьому випадку брав заліковку, закреслював екзаменаційну оцінку і дуже ретельно ганяв по всьому курсу. Найчастіше оцінка залишалася такою самою або й ставала нижчою, але перипетії поєдинку, я думаю, назавжди  залишалися у пам'яті студента, а ставлення до нього професора кращим не ставало.

Багатьом М.О. запам'ятався людиною вельми зарозумілою і злопам'ятною. Запитання, часто досить прості, він ставив студентам таким сердитим тоном, що багато хто, навіть з дуже успішних, губилися і не могли відповісти, тоді як, наприклад, у "найтихішого" професора А.А.Смирнова навіть слабкі студенти відповідали на запитання доволі складні.

Скажу відверто, тільки з часом я зрозумів, якою величиною в науці був наш викладач. І що його вимога дотримуватися абсолютної тиші під час лекцій, коли він був глибоко занурений у творчий процес, була абсолютно справедливою. А ми були абсолютно несправедливими, коли дозволяли собі позаочі кепкувати з його вимог, інколи навіть ядучими зауваженнями. Він завжди напружено працював, мав тонку, вразливу нервову систему, намагався сумлінно виконувати свої професорські обов'язки, часто працюючи з не дуже математично обдарованими студентами.

М.О. практикував проведення контрольних робіт на останніх 20 хвилинах лекції. На наступній лекції він оголошував результати. Нерідко це було "всім 2" з відповідним коментарем. Насправді старости груп і "номенклатурні відмінники" отримували позитивні оцінки. Одного разу, після стандартного "всім 2", я, що сидів тихо й сумирно, на свій подив раптом почув: "студент Г ..." (схоже, було назване моє прізвище). Я підвівся. Професор оглянув мене через свої "золоті" окуляри і, повернувшись до аудиторії, з торжеством у голосі й погляді промовив: "Як ви думаєте, що я міг поставити студенту, який у слові "еліпсоїд" припустився двох граматичних помилок? Він написав "еляпсоід, е-ляп-со-ід!" Він гірко посміхнувся і, різко знизивши голос, сказав майже пошепки: "Я поставив йому 3". Аудиторія стримано відреагувала дружним смішком. Я, було, хотів якось виправдатися, мовляв, почерк ..., але вчасно зупинив себе, і слава Богу! Але він мене, на жаль, запам'ятав.

На Володимирській вулиці, у будинку поряд з Оперним театром, був букіністичний магазин. Інколи я купував там цікаві для мене книжки. Якось я придбав там книгу Гаспара Коріоліса "Теорія більярда" і зразу став її переглядати. Раптом до неї простяглася чиясь рука. Це була пещена, біла рука професора Кільчевського. Він подивився назву і невизначено хмикнув, щось на кшталт "ну-ну". Не було сказано жодного слова. Але пам'ять у М.О. була чудовою. Ймовірно, в ній я був позначений як який-небудь "шибеник". На іспиті він щось пригадав і з помітним задоволенням, абсолютно несподівано для мене, поставив "3"…

З М.О. у мене були і деякі громадські відносини. У нашій групі (ТЕ-6) з 25 студентів троє були старшими за нас приблизно на 10 років: двоє чоловіків – учасників війни, і одна жінка з виробництва. Фізико-математичний цикл предметів був дуже складним, особливо для них. Існувала практика, відповідно до якої кожен комсомолець мав постійне громадське навантаження. Я мусив допомагати в навчанні віковому Івану Пахомовичу Павлову, ввічливому, добропорядному чоловікові, токарю  вищого розряду, який мав погану звичку вживати нецензурні вирази – автоматично й абсолютно беззлобно. З цією звичкою він боровся своєрідно і довго. Вимовляючи якусь смислову фразу, він раптом миттєво переходив на шепіт, вимовляв майже беззвучно матірну вставку, і продовжував перервану фразу голосом як ні в чому не бувало. Так що дівчата групи, і, швидше за все, викладачі нічого не помічали.

Приблизно раз на тиждень я приходив у гуртожиток, давав Івану Пахомовичу переписувати конспекти і допомагав виконувати позакласні завдання. Але коли наближалася сесія, він занепадав духом, ставав сумним і говорив: "Льоня, ну його все до йо ... матері, кину все, поїду в Карелію на лісозаготівлі та ягоди збирати". Кожного разу я його вмовляв готуватися до іспитів, складати їх і перескладати, втрачати на деякий час стипендію (він це компенсував нічним розвантаженням вугілля на залізниці), і потім все починати спочатку.

Після трьох невдалих спроб Павлова мені доводилося звертатися до професора Кільчевського з проханням ще раз прийняти у нього іспит і виявити поблажливість, оскільки людині дуже важко. На це М.О. відповідав, що якщо Павлов не тягне, нехай обере собі інший фах. Але якимось чином Іван Пахомович свої справи залагоджував і, врешті-решт, зміг благополучно закінчити інститут. Згодом він успішно працював, був начальником лабораторії на великому оборонному приладобудівному підприємстві – типовим "майстром золоті руки".

Але мене М.О. теж не забував. На факультетських партійних зборах, як мені передали,  безпартійний тоді М.О. в своєму виступі поскаржився, що на нього тиснуть деякі працівники деканату та студенти. Наприклад, розповів він, є такий студент Голишев, який неодноразово приходив просити, щоб він поставив позитивну оцінку його підшефному студенту Павлову. "Скільки, думаєте, у мене на іспиті отримав сам Голишев? – запитав М.О. – Трійку!", і це викликало шум у залі.

На завершення скажу, що з нашої групи вийшли гідні фахівці, в тому числі два доктори фізико-математичних наук – Ірина Борисівна Єрмолович і Георгій Євгенович Чайка, та два доктори технічних наук – Володимир  Іванович Осинський та автор цих рядків…

Л.К.Голишев, професор, колишній студент групи ТЕ-6 (1953-1958 рр.)