Ці відчуття святого місця навіяні мені перебуванням у кімнаті-музеї Тараса Шевченка в Академії мистецтв у Санкт-Петербурзі, де нещодавно побував у відрядженні – брав участь у роботі однієї з науково-практичних конференцій.
Ще відразу, як тільки ступив на землю Північної Пальміри, вирішив для себе, що навряд чи писатиму про шевченківський Санкт-Петербург, бо про нього написано вже чимало, розлого й краще за мене. Крім того, сумнівався, що мені дійсно поталанить більш-менш адекватно виразити те, що побачу на власні очі майже через сорок років потому, як уперше побував у цьому місті. Так, місто змінилося, але й я не залишився тим юнаком, який колись блукав його вулицями, зазираючи в подвір’я та проїзди, сходжені ногами славетних українців. Нічого не поробиш – усе тече, все змінюється, і в одну й ту саму річку не можна ввійти двічі, як застерігав ще Геракліт. Проте, виявляється, можна зазирнути в той душевний стан (достеменно – екзистенційне буття), в якому опиняєшся, доторкнувшись до чогось святого й вічного.
Таким дорогоцінним і заповітним для мене стало те місце, з якого відійшов у вічність Тарас. Не геній, не символ світового українства – великий Кобзар. А проста земна людина, що жила і працювала ось тут, у цій кімнаті, в котрій їй було так холодно й незатишно довгими зимовими ночами…
Сльози самі накочуються на очі, змушують стрибати написані рядки, бо неможливо спокійно, без трепету згадувати те, що відчуваєш, коли стоїш на сходжених босими Тарасовими ногами сходах. Але тепер і я знаю, чому сльози наверталися на очі моєму великому навчителеві життя – класному керівникові та вчителеві української мови і літератури Михайлові Дралюку, коли він розповідав нам під час шкільного уроку про Кобзареві шляхи. А ми, затамувавши подих, слухали його і не могли збагнути, чому він плаче. Може й наш учитель в ті часи, коли жив у Ленінграді й працював на Літейному заводі, стояв ось так, як я біля цих стрімких дерев’яних сходів, як тепер кажуть, на антресолі, і йому марилося важке Тарасове життя?
Тарасові сходи? Тільки вони й залишилися недоторканними в цій невеличкій кімнаті з того часу, як жив у ній Тарас Шевченко. Все решта – розтягнуте по музеях – розійшлося світом, як і його думи. Після ремонту змінилося все: вхідні двері до помешкання-майстерні, велике двометрове вікно, застелена новим паркетом підлога. Проте стіни й досі віють холодом, хоча в самій кімнаті досить тепло. Але відчуваєш себе якось ніяково. І не затишно тут не тому, що в кімнаті-музеї ніхто не живе. Просто вона стоїть довгий час зачиненою для відвідувачів і не відчувається того духу, мало того, – тієї намоленості, котра має панувати в храмі. Так, у храмі, бо для кожного українця Тарасова кімната – це те святилище, в якому кожен з нас повинен молитися за Україну. Молитися, несучи в серці поетові рядки, хоча вони й написані не тут, у цій кімнаті, а в казематі:
… “Молись.
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись”.
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні...
Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять...
Ох, не однаково мені.
Молода, гарненька архіваріус-“червонодипломник” Марія Назарова – Марічка, як ми її з-поміж себе охрестили – добрий янгол-охоронець Шевченкової кімнати-музею. І хоча опікується нею усього півроку, багато знає про життя великого українського поета й маляра. На жаль, української ще не вивчила, але мріє заглибитися в його творчість. Отож, і українську доведеться опанувати. І в Україні дуже хоче побувати, щоб відвідати шевченківські місця.
…А я знову й знову поглядом – наліво, до дерев’яних сходів. Бо то – святе: ними ходив Тарас, на них і помер, спускаючись згори додолу.
Рука сама тягнеться до сходів, щоб доторкнутися. Хоча розум підказує, що не можна, бо це ж музей. Але мені дозволено цими сходами навіть піднятися нагору – туди, де мешкав Кобзар, де в кутку стояло його ліжко, а нині – лише стелажі з фотографіями та експонатами. Серце чомусь щемить у грудях. “Від урочистості моменту?” – розмірковую сам з собою. “Та ні, – заспокоюю себе. – Швидше за все зринули спогади”. А втім, оце, мабуть, і є оте просте й таке земне відчуття щастя, від якого, дійсно, перехоплює подих.
Поволі спускаюся крутими сходами донизу. “А ще раз піднятися вгору можна?” – запитую вродливого янгола-охоронця кімнати-музею. “Можно”, – ледь усміхається й лагідно відповідає російською Марічка.
І я схоплююся й хочу злетіти сходами наверх, у височінь!
Та не можу, і повільно й обережно ступаю щаблинами, щоб не спіткнутися. Нагорі оглядаюся довкола, і мене немовби струмом б’є прохолода осучасненої кімнати. Трохи ніяковіючи, сходжу донизу. Кожною клітиною власного тіла відчуваю, як моєму єству хочеться, як колись отут Тарас, впасти на цих сходах і вмерти. Мимоволі хапаюся за поручень. І мене ще раз пронизує думка про те, що доторкнувся до вічного.