Легкий, дешевий і завжди готовий до роботи: і вдень, і вночі, і в спеку, і в люті морози. Запросто розміщується в кишені або навіть за вухом. Без ускладнень стирається гумкою. За його допомогою діти виводять свої перші карлючки, а видатні майстри створюють безсмертні шедеври. Це, звичайно ж, простий олівець – найдоступніший і найвідоміший у світі записувальний інструмент, що навіть на початку ХХІ століття не здає своїх позицій. Звичний і простий для кожного з нас, але який непростий шлях довелося йому здолати для досягнення цієї простоти, надійності й досконалості!
…З XІV століття для малювання використовували так звані «срібні олівці» – палички, виготовлені із суміші свинцю й цинку, темно-сірий слід від яких, окиснюючись, робився коричневим. Стерти м’якушкою або пемзою нарисовану лінію було неможливо. От і доводилося вчитися малювати точно й безпомилково, як це робили такі видатні художники, як німець Альбрехт Дюрер (1471–1528), італійці Сандро Боттичеллі (1445–1510) і Леонардо да Вінчі (1452–1519) та інші.
Для малювання використовували і деревне вугілля. Обстругували вербові палички, підточували їх з обох кінців, складали в горщик, кришку герметично замазували глиною і на ніч ставили в напалену піч. Але вугілля на папері трималося неміцно. Як тільки не боролися з цим недоліком! Заздалегідь покривали папір водним розчином клею, висушували, а після того, як аркуші були списані або розмальовані, – тримали над водяною парою. У результаті клейовий шар зволожувався і скріплював вугілля, після чого висохлий лист або малюнок були добре закріплені.
Дивна же історія олівця у звичному вигляді розпочалася в XVІ столітті в Борроудейлі, красивій полонині Озерного краю на півночі Англії. Там були виявлені поклади невідомої чорної речовини, схожої на вугілля, але не горючої. На різних поверхнях вона залишала чорний з металевим блиском слід, що легко стирався. Цей мінерал стали називати «плумбаго» (лат. «подібний до свинцю»). Щоб не бруднити руки, куски цього матеріалу обертали в пергамент, а також робили з нього короткі стрижні, які обмотували мотузкою. Невідомо, хто перший вирішив помістити цей мінерал у дерев’яну оправу (вперше про дерев’яний олівець з графітовим стрижнем згадується в трактаті про мінерали швейцарського природознавця Конрада Геснера (1516–1565)), але вже на початку другої половини XVІ століття такий невибагливий олівець став відомий і в інших країнах Європи.
У 1779 році шведський хімік Карл-Вільгельм Шееле зробив несподіване відкриття: мінерал, що називали «плумбаго», виявився зовсім не свинцем, а модифікацією вуглецю. Через десять років німецький геолог Абраам Готлоб Вернер назвав цю речовину графітом (від грец. графо – «пишу»).
Довгі роки постачальники англійського графіту – «чорної крейди» – утримували монополію на виробництво олівців, оскільки їхній мінерал був досить чистим і не потребував оброблення. Графіт же, що добували в інших країнах Європи, був нижчої якості. Крім того, більшість розвіданих родовищ дуже швидко були вичерпані. Так сталося в Італії, Німеччині та Іспанії. Тому виробники розпочали інтенсивні пошуки поліпшення властивостей грифеля. Французький учений Ніколя Жак Конте у 1792 році змішав подрібнений графіт із глиною і випалюванням виготовив з цього матеріалу стрижні. Змінюючи пропорції суміші, можна було досягти різних відтінків чорного. Для одержання же кольорових олівців у грифель почали додавати різноманітні барвники й пігменти. У той самий час у Франції було винайдено «паризький олівець» – з білої глини й чорної сажі. Він залишав дуже темний, майже чорний, слід і до того ж був м’яким – майже не дряпав папір. Тоді ж французи винайшли і кольорову крейду – пастель: до звичайної крейди додавали жири й барвні пігменти, після чого розкочували на мармуровій плиті й висушували.
Більш досконалу суміш для виготовлення олівцевих стрижнів винайшов чеський власник фабрики з виготовлення лабораторного посуду Йозеф Гартмут. Розглядаючи одну з чашок-тиглів, виготовану із суміші глини й графіту, він випадково впустив її на стіл, і зацікавився тим, що осколок, що відпав, залишив на папері чіткий чорний слід. Так з’явилися знамениті пишучі стрижні «KОH-І-NООR», назву яким, співзвучну з широковідомим жовтим діамантом, вигадав один з його нащадків – Франц Гартмут. Він же запропонував і відповідний фірмовий – жовтий – колір олівців «KОH-І-NООR», перший з яких було виготовано 1790 року.
У XІX столітті родовища графіту були виявлені в Сибіру, Німеччині та інших частинах світу. У Німеччині, а потім і у США почали відкриватися олівцеві фабрики. Механізація й масове виробництво дозволили знизити ціни на олівці, і до початку XX століття ними могли користуватися навіть школярі.
Як саме виготовляють олівці? Суміш води, глини і дрібних частинок графіту пропускається крізь вузьку металеву трубочку й виходить з неї у вигляді довгої тонкої соломини. Після сушіння, розрізання й випалу грифель занурюють у гаряче масло й віск. З деревини – зазвичай кедрової, оскільки вона легше піддається заточенню, – виготовляють рейки товщиною в піволівця, потім їх обробляють і на них вирізують жолобки. В один жолобок розміщають грифель, потім обидві половинки склеюють і стискають. Коли клей висихає, одержану заготовку розрізають на окремі олівці, яким надається певна форма. Після шліфування, фарбування й маркування, що вказує фірму-виробника, ступінь твердості грифеля та іншу інформацію, тепер уже «безшовний» олівець готовий до роботи. Іноді до одного його кінця прикріплюють стиральну гумку (ластик), яку 1858 року запатентував Хайме Лімпен з Філадельфії.
В усьому світі щорічно випускають мільярди олівців найрізноманітніших конструкцій і форм. Олівці стали універсальним інструментом для малювання й письма. Звичайним олівцем можна провести лінію завдовжки понад 50 кілометрів або написати в середньому майже 50000 слів!
Зрозуміло, що така потрібна в повсякденному житті річ, як традиційний «дерев’яний» олівець, постійно вдосконалюється.
…Помітивши, що олівці круглого перетину часто скочуються зі стола, звичну нам шестигранну форму олівця наприкінці XІX століття запропонував граф Лотар фон Фаберкастл. А у 1869 році американець Алонсо Таунсенд Крос винайшов механічний цанговий олівець, у якому стрижень утримують металеві затискачі (цанги).
У XX столітті випускався так званий «хімічний» олівець, після застосування якого язик надто старанного користувача залишався темно-синім.
Також багато представників старшого й середнього поколінь користувалися і двоколірними червоно-синіми олівцями – або з двостороннім, або з поздовжнім розміщуванням двох грифелів. Напевно, мало хто замислювався, чому саме цією комбінацією кольорів обмежувався досить зручний олівець (як тепер називають, «два в одному»). А все виявляється дуже просто: цими олівцями в першу чергу користувалися військові під час роботи з картами. Адже для нанесення умовних позначок, притаманних своїм військам і військам супротивника, були потрібні саме ці кольори.
У другій половині ХХ століття більшість вітчизняних магазинів канцелярських товарів прикрашали півметрові олівці, викликаючи щире захоплення дітлахів. Але й вони виглядатимуть ліліпутами поруч з найдовшим у світі олівцем, виготовленим англійською компанією Cumberland Pencіl, адже його довжина становить 7 м 91 см і важить він аж 446 кг!
Цікаво, але навіть і в третьому тисячолітті олівцю надаються дедалі нові й нові якості. Так, на заміну шестигранному олівцю пропонується тригранний, на одну з граней якого нанесено вимірювальну шкалу, що надає традиційному записувальному пристрою функції лінійки!
Щоб правильно вибрати олівець, необхідно знати спеціальні символи, які позначають ступінь твердості.
У різних країнах застосовують різні класифікації. На батьківщині олівця прийнято такі позначення.
- Букви «НВ» означають «стандартний», «твердо-м’який».
- Буква «В» означає «м’який». Цифри поруч з буквами, наприклад «2B» або «6B», позначають ступінь м’якості. Чим більша цифра, тим м’якший грифель. При цьому м’які грифелі залишають більш темний слід.
- Буква «Н» означає «твердий». Чим більша цифра, наприклад «2Н», «4Н», «6Н», тим твердіший грифель.
- Буква «F» означає оптимальний ступінь твердості (між «НВ» і «Н»).
- В Україні, Росії та більшості республік колишнього Радянського Союзу використовують букви «Т» (твердий), «М» (м’який) і «ТМ» (твердо-м’який). Цифри перед буквами означають ступінь твердості. Цікаво, що вже 1846 року було налагоджено випуск олівців 17 ступенів твердості!
…Універсальний, простий і надійний олівець – невибагливий трудівник – аж ніяк не застарів і донині, і можна сподіватися, що він допомагатиме нам у повсякденному житті ще тривалий час.