Згадують Коля Миронов, Володя Теряєв, Сашко Ковалюк і Сергій Пасічний (це для тих, хто ніколи не знав їх по батькові).
Екзамен з курсу «Підсилювальні пристрої». Студент, що називається, «пливе» і несе якусь нісенітницю. Якуб уважно його слухає. Нарешті студент замовкає. Після деякої паузи Якуб, погладжуючи свою лису, як більярдна куля голову, задумливо, ніби міркуючи вголос, говорить: «Усе це може бути..., але навряд».
***
Іншому студенту, що ніс велику нісенітницю, Якуб з обуренням заявив: «Що ви таке говорите, у мене волосся сторчма встає!»
***
Гаранін виводить складну формулу на дошці. Дописує її в самому низу дошки, але місця все одно не вистачає. Він, підстрибуючи, продовжує писати вже на самому верху дошки. Потім різко зупиняється і говорить, розвівши руками, з деяким обуренням: «Взагалі, академік Харкевич формулу не дописав, а сам... помер».
***
Гаткін в аеропорту Пулково сідає в автобус біля вікна і кладе поруч із собою свій капелюх. Автобус заповнюється, підходить час відправлення, водій збирається закривати двері, але хтось з пасажирів зупиняє його: «Пасажир зайняв місце, а сам вийшов!» Час йде, усі хвилюються, виходять з автобуса, опитують тих, що стоять на зупинці, починають обурюватися. Нарешті хтось пропонує залишити капелюх нахаби і їхати без нього. Гаткін звертає увагу на шум, перестає дивитися у вікно, надягає капелюх і запитує в сусідів: «А чому ми не їдемо?»
***
В обідню перерву молодь – а в той час на кафедрі навіть «старики» були молодими – ганяла м’яч на хокейній площадці. Природно, хвилин на 15-20 після перерви гравці регулярно спізнювалися і винувато, утиснувши голову в плечі, прослизали повз секретарку завідувача кафедри М.І. Карновського Ніну Олексіївну, яка ставала при вході і спопеляла всіх нещадним поглядом. Так повторювалося неодноразово. Нарешті вона зрозуміла, що на цю публіку погляд (навіть нищівний!) не діє, зібрала тих, хто регулярно запізнювався, і завела в кабінет Карновського: «От, Марко Ілліч, помилуйтеся!» Марко Ілліч помилувався, походив по кабінеті і запитує в Ніни Олексіївни: «А що я маю їм сказати?» «Як це «що»?! Вони знову в перерву ганяли свій футбол!» «Так?» Карновський знову походив по кабінеті, напружено розмірковуючи, що ж він мав би такого сказати, потім рішуче підійшов до футболістів і запитав: «Ну, і який рахунок?»
***
Піввіку тому практикувалися одноденні виїзди студентів в підшефні колгоспи на збирання картоплі й іншої сільгосппродукції. Якось акустиків на трьох автобусах завезли в якусь лісову глухомань. На зворотному шляху водії повернули не туди, довго їздили лісом, нарешті виїхали на пристойну асфальтовану дорогу, але незабаром уперлися в шлагбаум. З будиночку при шлагбаумі вийшли військові на чолі із сержантом і підійшли до головного автобуса. Мабуть, ситуація була для них знайомою, тому що вони не дуже здивувалися, а було видно, бажали відправити автобуси в потрібному напрямку якомога швидше.
Як кажуть, «для порядку», сержант попросив підійти старших від кожного автобуса. «Вольф» – представився старший першого автобуса. Сержант насторожився. «Лауфер» – представився старший другого автобуса. Сержант стривожився і послав кудись одного із солдатів. Старший третього автобуса й офіцер з пов’язкою на рукаві підійшли одночасно, і коли третій представився: «Векслер», офіцер відразу запросив усіх старших у приміщення і наказав нікого з автобусів не випускати. Що відбувалося у «вартівні» і головах тих, кому черговий офіцер доповідав про подію «по команді», Пасічний (він був тоді одним зі студентів, затриманих в автобусі) не знає. Але він добре пам’ятає, що відпустили їх вже затемна, години через дві.