Ви є тут

1945-1961: Підготовка фахівців та науково-педагогічних кадрів у повоєнні роки


КПІ - 1956. Співробітники кафедри вищої математики і теоретичної механіки

Розширення масштабів підготовки фахівців загострювало кадрову проблему, вимагало вдосконалення роботи науково-педагогічних кадрів. На той час в інституті працювали такі видатні вчені: академіки К. К. Хрєнов, М. М. Доброхотов, Ф. П. Бєлянкін, Б. С. Лисін, члени-кореспонденти АН УРСР В. Є. Васильєв, В. О. Ізбеков, С.І. Тетельбаум, А. Д. Коваленко, професори І. Т. Швець, В.І. Толубинський, А.Д. Нестеренко, К.І. Ващенко, С.С. Рудник, Г.С. Писаренко, А.В. Орловський, О.С. Смогоржевський, М.О. Кильчевський, М.А. Кондак та ін. Вони завідували кафедрами, провадили науково-педагогічну роботу, більшість з них були вихованцями інституту.

Однак відчувалась гостра потреба в науково-педагогічних кадрах вищої кваліфікації для заміщення штатних посад завідуючих кафедрами, не вистачало також кандидатів наук для заміщення посад доцентів. За станом на квітень 1946 р. із 52 посад завідуючих кафедрами тільки 18 були зайняті докторами наук, а на 95 посадах доцентів кафедр працював лише 41 кандидат наук. На початку 1950 р. в інституті налічувалося вже 365 викладачів, у тому числі професорів — 32 (8,8 %), доцентів — 85 (23,3), старших викладачів — 55 (15,5), викладачів-асистентів — 193 чоловіки (52,9). Мали вчений ступінь доктора наук — 22 (6 %), кандидата наук— 112 чоловік (30,7 %) [23, с. 22]. Викладацький склад переважно поповнювався особами, які не мали вчених ступенів і знань, і значно менше — кандидатами наук і доцентами. Відчутно скоротилося, щоправда, число сумісників.

Поліпшенню підготовки науково-педагогічних кадрів деякою мірою сприяло розширення аспірантури, зауважимо, що у ній готували також кадри для інших вузів республіки. У 1945—1946 рр. захистили кандидатські дисертації 13 аспірантів, викладачів і співробітників, серед них Б. Є. Патон, який у грудні 1945 р. успішно захистив кандидатську дисертацію з проблем зварювального процесу (нині директор Інституту електрозварювання ім. Є. О. Патона НАН України, президент НАН України) [14, с. 19].

Слід відзначити, що можливості таких форм підготовки науково-педагогічних кадрів як докторантура і аспірантура на той час використовувалися недостатньо. За 1946—1950 рр. захистили докторські дисертації тільки троє, кандидатські — 33 чоловіки. Давався взнаки брак належної лабораторної бази, необхідної для експериментальних досліджень, кафедри недосить активно залучали до аспірантури здібну молодь, особливо ту, яка мала досвід виробничої та інженерної роботи. Більше того, встановлені плани прийому до аспірантури часто не виконувалися. Так, план прийому до аспірантури 1947/48 н. р. було виконано лише на 40 % [24, с. 92]. 1949/50 н. р. на 18 вакантних місць прийнято лише 14, а 1950/51 н. р.— 12 чоловік, на кафедрах радіотехніки, радіотрансляційних приладів, металургії чавуну, металургії сталі, ливарного виробництва, термічної обробки, шахтного будівництва не надійшло жодної заяви [22, с. 144]. Лише 1951   р. план прийому до аспірантури загалом по інституту було виконано, проте проблема докорінного поліпшення роботи аспірантури, як і рівня наукової кваліфікації викладацького складу, й на наступні роки залишалася однією з першочергових.

У повоєнні роки здійснювалися систематичний перегляд навчальних програм, упорядкування програмного матеріалу з окремих споріднених дисциплін. Тільки з жовтня 1947 до січня 1948 р. було переглянуто і складено понад 70 навчальних програм [21, с. 40].

Робота щодо оновлення навчальних програм активізувалася у зв'язку зі створенням у жовтні 1949 р. методичної ради. Протягом 1949/50 н. р. було складено 150 програм з теоретичних курсів і повністю перероблено програми з виробничої практики, 1950/51 н. р. переглянуто і складено понад 200 навчальних програм. Водночас здійснювалась уніфікація навчальних планів, оскільки 1948/49 н. р. студентів першого курсу було переведено на 5,5-річний термін навчання, тоді як треті — п'яті курси навчалися за старими п'ятирічними планами [22, с. 114]. Така розбіжність у навчальних планах негативно позначалась на організації навчального процесу. Велике значення для підвищення ефективності навчання мали заходи щодо зміцнення загального режиму роботи інституту, зокрема, впорядкування обліку відвідувань, змісту і розкладу занять. Було запроваджено залікові книжки, встановлено контроль за перездачами тощо.

Звичайно, наслідки війни, розрухи не могли не позначитися у перші повоєнні роки на загальній підготовці студентів. Як показала практика, підготовче відділення, а потім підготовчі курси не змогли значно поліпшити якості знань слухачів, про що свідчили підсумки екзаменаційних сесій. Майже половина студентів вчилися на «задовільно», а більше 6 % — вкрай незадовільно, що стало причиною великого «відсіву» студентів. Протягом 1946/47 н. р. з інституту з різних причин вибули 743 студенти (з них більше половини — першокурсники), а 1947/48 н. р.— 518. Особливо невтішними були результати екзаменаційних сесій на теплотехнічному, гірничому та металургійному факультетах. На останньому у зв'язку з недобором вчилися й ті, хто не витримав конкурсу в інші вузи й на інші факультети [25, с. 2]. Тому в цей період основну увагу адміністрація інституту приділяла організації роботи і вдосконаленню методики проведення всіх видів занять, наданню допомоги студентам, які мали перерву у навчанні, особливо демобілізованим з лав Радянської Армії. Тільки до середини 1945/46 н. р. таких студентів було прийнято 579 [26, с. 23]. Спеціально для них організовувалася консультативна робота, у вечірні години проводилися додаткові заняття. Велику роботу в цьому напрямку провели кафедри математики, теоретичної механіки, опору матеріалів, іноземних мов.

Негативно позначалася на навчальному процесі обмеженість бібліотечного фонду, особливо — нестача навчальної літератури, посібників. Лише один підручник із загальноосвітніх і суспільних дисциплін припадав на п'ять-шість чоловік, а в окремих випадках їх взагалі не було. Професори та викладачі багато уваги приділяли прищепленню студентам навичок самостійної роботи, правильній її організації. Кафедри встановлювали обсяг домашніх завдань, кількість розрахунків і креслень, а деканати планували рівномірний їх розподіл упродовж семестру. З кожної дисципліни планувалося два колоквіуми. В академічних групах обов'язково один раз на місяць проводилися виробничі наради в присутності представників деканату і кафедр. На них аналізувався хід виконання студентами навчального плану, подавалися пропозиції щодо поліпшення організації самостійної роботи. За успіхи у навчанні, кращі курсові проекти, студенти заохочувались підвищеними стипендіями, преміями, влаштовували виставки студентських робіт [18, с. 16].

Кафедри організували читання лекцій з питань методики самостійної роботи студентів, для чого залучали провідних науковців. 1947 р. на засіданнях кафедр і вчених радах було заслухано доповіді з питань організації навчального процесу: «Методика викладу деяких питань термодинаміки» (проф. М. О. Кичигін), «Методика викладання курсу «Теорія холодильних машин» (проф. Й. І. Чорнобильський), «Методика проведення курсового проектування по міських мережах» (проф. Г. М. Городецький), «Методика проведення виробничої практики з електричних мереж і підсистем» (доц. С. Є. Ходоров) та ін. [27, с. 40]. Підготовка і обговорення доповідей з питань методики організації навчального процесу широко практикувались і в наступні роки.

1947 р. у країні провадилася кампанія по «боротьбі з космополітизмом», яка набувала нерідко спотворених форм. Не обійшла ця галаслива кампанія інституту. Разом з тим, була проведена і корисна робота по пропаганді досягнень вітчизняної науки і техніки: запроваджувалося викладання курсу історії техніки, створена кафедра історії техніки, яку очолив доц. А. Ю. Голян-Нікольський. Кафедра виконувала значну роботу по підготовці до видання праць, присвячених вітчизняним ученим і їхньому вкладу в світову науку. Вже 1950/51 н. р. побачили світ праці М. О. Кільчевського, Т.В. Путяти, Б. М. Фрідмана «Про роль вітчизняних вчених у розвитку механіки», А. Ю. Голян-Нікольського «М. Є. Жуковський», О. І. Астахова «Російські хіміки-новатори науки і промисловості» та «М. В. Ломоносов — батько сучасної хімії», Ш.Г. Горделадзе «К. С. Ціолковський» та ін. [22, с. ПО].

Позитивні зрушення відбувались в організації навчально-виробничої практики. Студенти практикували на 49 підприємствах країни, у тому числі на московському і горьківському авто-, ленінградському і дніпропетровському металургійних заводах, березняківському хімкомбінаті та ін. Більше 65 % студентів завдання з виробничої практики виконали на «відмінно» і «добре» [18, с. 16].

Не послаблювалась увага й до військової підготовки студентів на військовій кафедрі. Тут готували офіцерів запасу зв'язку і автомобільних військ. Тільки 1946 р. на військовій кафедрі налічувалося 1320 студентів, з них понад 70 % мали з військової підготовки високі оцінки. Крім виконання навчальної програми, військова кафедра готувала інструкторів із стрілецької справи, снайперів, що відповідало потребам підтримання обороноздатності країни на високому рівні [18, с. 27].

Таблиця 1

рік З'явилось наекзамени студентів, % Склали всі екзамени. % Склали екзамени, %
«відмінно», «добре» «незадовільно»
1945/46 89 77,5 51,5 6,5
1946/47 96,2 89,5 55,0 3,4
1947/48 96,5 92,0 58,5 1,9
1948/49 98,5 95,0 62,4 0,94
1949/50 98,4 95,2 67,2 1,09

Робота всього колективу інституту виявилася плідною. Помітно піднявся рівень викладання, підвищилась успішність. Про це свідчать підсумки (в %) весняних екзаменаційних сесій, наведені в табл. 1 [22, с. 178].

Наприкінці 1945 р. було відновлено видання інститутської багатотиражної газети «Радянський студент», в якій висвітлювалася діяльність колективу. Від початку 1949 р. ця газета під назвою «За радянського інженера» почала виходити регулярно. Редколегію її очолив колишній фронтовик Л. О. Радченко. З 1 січня 1949 до 29 червня 1950 р. вийшло 37 чисел газети, на сторінках якої друкувалися матеріали про найважливіші політичні події, порушувались питання навчально-виховної роботи, зв'язку науки з виробництвом, висвітлювалось громадське життя факультетів і груп. Тривав випуск радіогазети «Известия КПИ».

Велике значення для підвищення якості підготовки фахівців мали науково-дослідна робота і залучення до неї студентів. У перші повоєнні роки ця робота спрямовувалася головним чином на розв'язання завдань відбудови народного господарства, що знайшло відображення у держбюджетній і госпдоговірній тематиці. Серед проблем, що розроблялися на кошти держбюджету, були: удосконалення технологічних процесів у машинобудуванні (проф. С. С. Рудник), підвищення технічного рівня електроприладобудування (проф. А. Д. Нестеренко), електроуправління металорізальними верстатами (проф. М. М. Васильєв), питання автоматизації (проф. Й. І. Гребень), наукове обгрунтування розвитку місцевих електростанцій УРСР (проф. А. В. Орловський), передача електроенергії без дротів (проф. С. І. Тетельбаум), удосконалення радіоприймального обладнання з метою зменшення радіоперешкод (проф. Н. П. Воллернер), підвищення якісних показників теплотехнічного обладнання (професори М. А. Кондак і М. О. Кичигін), теплові процеси в реактивних двигунах (проф. І. Т. Швець), вивчення місцевої керамічної сировини і використання її як будівельного матеріалу (проф. Б. С. Лисін), удосконалення технології електротехнічного виробництва (проф. М. М. Воронін), підвищення ефективності пічного обладнання промислових підприємств (проф. М. М. Доброхотов) [28, с. 83].

Крім держбюджетних, співробітники інституту виконували і госпдоговірні теми. Це була не лише технічна допомога підприємствам та організаціям у вигляді консультацій, обстежень, експертних оцінок, аналізів тощо, а й розробка методів розв'язання важливих наукових завдань, висунутих виробництвом. Тільки 1946 р. було укладено угоди за госптемами на загальну суму близько 1 млн крб. [1, с. 60]. Із 97 тем, завершених 1947 р., 32 було впроваджено у промисловість, з них 18— держбюджетні, 14 —госпдоговірш [21, с. 93].

Дедалі тіснішим був зв'язок вчених з виробничниками, частіше вони укладали угоди про співробітництво. Ними передбачалось читання лекцій на підприємствах з питань нової техніки, проведення експертиз і консультацій з проблем її впровадження, участь працівників кафедр у заводських виробничо-технічних нарадах, підвищення кваліфікації інженерів, майстрів і робітників шляхом організації спеціальних шкіл, читання циклу лекцій, залучення заводських працівників до виступів у інституті з питань використання нової техніки, спільна розробка і дослідження виробничих питань. Перші такі угоди з'явились у 1948—1949 рр., наприклад, угода декана механічного факультету доц. С. О. Картавова з робітниками Київського верстатобудівного заводу ім. О. М. Горького Кобилянським і Лопаєм про розточування точних отворів у деталях. Вчені робили розрахунки, а робітники використовували їх на практиці, обминаючи довгий шлях адміністративної тяганини. На цьому ж факультеті за угодою з виробничниками співпрацювала кафедра технології машинобудування. Спираючись на розрахункові дані, зроблені проф. С. С. Рудником, токар заводу «Червоний екскаватор» В. К. Семінський удосконалив методи швидкісної обробки металів. Водночас працівники кафедри надавали допомогу підприємствам у впровадженні передових методів праці, сприяли підготовці висококваліфікованих робітників-швидкісників та інструкторів зі швидкісного різання. Кафедра зварювального виробництва співробітничала з Горьківським автозаводом, заводами «Уралмаш», «Червоне Сормово», Новокраматорським машинобудівним. Наукова тематика кафедри грунтувалася на потребах промисловості, що забезпечувало швидке впровадження наукових досліджень у виробництво [29, с. 218]. Інститут 1950 р. надавав широку допомогу промисловості на основі комплексних угод, що охоплювали виробничу діяльність усього підприємства, вдосконалюючи і поліпшуючи його загальні показники. Прикладом цього може служити угода інституту із заводом «Ленінська кузня», до якого приєднались 23 кафедри КПІ.

На загальнонаукових та спеціальних кафедрах до науково-технічної творчості залучали студентів, особливо старших курсів. Основною формою їх участі у дослідницькій роботі в повоєнні роки були наукові гуртки, на базі яких у квітні 1946 р. в інституті утворилося студентське науково-технічне товариство. У момент створення воно мало дев'ять секцій, що об'єднали 30 гуртків за спеціальностями і близько 500 студентів [30, с. 16]. Керували секціями провідні вчені інституту.

1946 р. СНТТ провело першу студентську науково-технічну конференцію. Доповіді студентів Полтавцева («Дослідження кінематики і динаміки ґрунтової фрези»), Геращенко («Тепловіддача при кипінні»), Ковальова («Легковагі вогнетриви із місцевих матеріалів»), Романченко («Радарні відгуки з Місяця») показали досить високу інженерну підготовку, вміння аналізувати явища, провадити самостійні дослідження і привносити елементи новизни в роботу [28, с. 154]. З цього часу загальноінститутські студентські наукові конференції стали традиційними.

СНТТ будувало свою діяльність у напрямку надання конкретної допомоги промисловості. У роботі VIII студентської наукової конференції взяли участь молоді новатори київських підприємств. СНТТ налагодило і підтримувало зв'язки з кращими підприємствами Києва. Так, студенти механічного факультету здійснили паспортизацію гідравлічного зуборізального верстата для заводу ім. О. М. Горького, а студенти зварювального факультету розробили і здійснили відмочування електродів на замовлення заводу «Червоний екскаватор».

1948 р. колектив київських політехніків відзначив свій піввіковий ювілей. За внесок у справу підготовки висококваліфікованих фахівців і в зв'язку з ювілеєм інститут було відзначено вищою державною нагородою — орденом Леніна. Високі нагороди одержала група працівників КПІ, зокрема директор інституту проф. О. С. Плигунов, професори В. Є. Васильєв, К. І. Ващенко, С. С. Рудник.

1950 р. інститут випустив понад 500 інженерів, тоді ж відбувся перший випуск гірничих інженерів. За повоєнне п'ятиріччя інститут підготував для народного господарства майже 2 тис. фахівців.

У 50-х роках підготовка інженерів активізувалася. Швидкому зростанню числа студентів сприяло те, що з окремих спеціальностей було запроваджено прискорену підготовку інженерів з числа осіб, які закінчили технікуми. На початку 1953/54 н. р. у вузі налічувалося 402 таких студенти, 1956/57 н. р.— 789, у тому числі на гірничому факультеті — 142, хіміко-технологічному — 164, радіотехнічному — 433, електротехнічному — 50 [22, с. 261].

Прискореними темпами йшла підготовка фахівців без відриву від виробництва. Це спричинялося підвищеним попитом на фахівців у зв'язку з науково-технічним прогресом, що стимулював бажання молоді оволодівати сучасними знаннями. Для студентів, які навчалися за цією системою, створювалися сприятливі умови на виробництві — вони звільнялися від вечірних змін, отримували відпустки під час сесій, мали практику за місцем роботи, по можливості переходили на роботу за обраним фахом. З 1952 р. для всіх спеціальностей, окрім філологічних, було скасовано вступний іспит з іноземної мови, що полегшувало вступ до вузу.

На базі заочного відділення в КПІ 1953 р. було відкрито заочний факультет, до складу якого увійшли студенти навчально-консультаційного пункту Всесоюзного заочного політехнічного інституту. На початку 1955/56 н. р. на заочному факультеті навчалося 1172 студенти. 1954/55 н. р. в інституті на вечірньому відділенні розпочалась підготовка інженерів, які одержували знання з інженерних спеціальностей у галузі електрифікації промислових підприємств і технології машинобудування [31, с. 6]. На цей час із 9225 студентів денною формою навчання було охоплено 7976, заочною — 1172, вечірньою — 77.

У подальшому відбулися істотні зміни у співвідношенні студентів, які навчалися з відривом і без відриву від виробництва. При відносній стабільності прийому на денну форму навчання випереджаючими темпами зростав прийом на заочну і вечірню форми. Як наслідок, наприкінці 50-х років в інституті навчалося понад 12 тис. студентів, з них 42 % без відриву від виробництва. На базі вечірнього відділення 1958 р. було створено самостійний вечірній факультет, на якому навчалось 590 студентів (сім спеціальностей), 1959/60 н. р.— 1449, у тому числі на першому курсі 667 чоловік [32, с. 127]. У липні 1958 р. 1343 студенти-заочники були переведені до відновленого Українського заочного політехнічного інституту. У КПІ залишилися навчатись заочно 3143 студенти 17 спеціальностей. Вони обслуговувались 52 кафедрами, що входили до семи факультетів стаціонару [33, с. 196].

На подальший розвиток заочної і вечірньої форм навчання негативно вплинули серйозні недоліки усієї системи підготовки фахівців без відриву від виробництва. Закінчували вуз лише 15 — 20 % заочників. Система заочної і вечірньої освіти не була впорядкована, заняття проводились, як правило, позаштатними викладачами, що призводило до зниження якості підготовки фахівців.

З метою поліпшення заочної освіти в Україні 1960 р. було створено загальнотехнічні факультети. Згідно з положенням про ЗТФ вища освіта здобувалась у два етапи: перший — загальнотехнічна підготовка на перших трьох курсах за уніфікованими навчальними планами з усіх технічних спеціальностей, другий — спеціальна підготовка. Уніфікований навчальний план ЗТФ охоплював 15 спеціальностей. На ЗТФ більшість студентів-заочників могли відвідувати лекції, семінари, відпрацьовувати практикуми, виконувати лабораторні роботи.

1960 р. було створено ЗТФ КПІ у Чернігові, Житомирі, Ново-Волинську. На 1 жовтня 1961/62 н. р. налічувалося 4253 студенти-заочники, у тому числі на чернігівському ЗТФ навчалося 760, житомирському — 707, ново-волинському — 332, на ЗТФ при КПІ — близько 1400 студентів. Крім цього, на старших курсах заочного факультету навчалося 1046 чоловік [34, с. 13].

Досвід показав, що ЗТФ виправдали себе лише частково. Розвиток цієї форми навчання стримував брак матеріальної бази, особливо у філіях, нестача кваліфікованих викладачів, слабкий зв'язок з базовими кафедрами.

В інституті у цей період відбулися істотні зміни. Так, у березні 1952 р. інженерно-фізичний факультет було ліквідовано, фізика діелектриків і технічна електроніка стали спеціальностями радіотехнічного факультету, а інженерно-фізична спеціальність — металургійного [35, с. 4]. Ці факультети мали готувати інженерів з технічної електроніки, фізики діелектриків, порошкової металургії, металофізики. 1952/53 н. р. скасовано також інженерно-педагогічний факультет, а його студентів переведено на механічний факультет. 1953/54 н. р. відновлено факультет хімічного машинобудування. У процесі упорядкування мережі вузів до КПІ влилися Київський технологічний інститут силікатів та Інститут кіноінженерів. Підготовка фахівців у галузі машин і апаратів хімічних виробництв зосереджувалася у двох вузах — КПІ і ДХТІ. У вузі розпочалася підготовка з таких нових спеціальностей, як інженери-оператори для телевізійних студій, електронні прилади, промислова електроніка, математичні і лічильні прилади і пристрої, автоматизація металургійних процесів, гідро- і електро-акустика, конструювання і технологія виробництва радіоапаратури, технологія основного органічного синтезу і синтетичного каучуку [12, с. 54].

Відбулися зміни також і в керівництві КПІ: доценту О.С. Плигунову 1952 р. було надано докторантуру, директором призначено проф. В.Н. Гриднєва. 1955 р. після короткочасного перебування на цій посаді проф. І.Т. Швеця директором інституту знову призначено О.С. Плигунова.

Значне зростання кількості студентів зумовило відчутне розширення навчально-виробничої бази інституту. Завдяки зусиллям колективу (його допомозі будівельникам) 1951 р. було здано в експлуатацію 1200 м2 нових навчальних площ. Вступили до ладу котельна хімічного корпусу, газова контрольна розподільна підстанція, газова підстанція низького тиску. У хімічному корпусі розпочалися роботи щодо обладнання витяжної вентиляції і заміни центрального парового опалювання водяним. Почалися будівництво корпусу радіотехнічного факультету, надбудова гуртожитку № 1 і нового студентського гуртожитку на 550 місць. За 1953 р. у головному корпусі було здано в експлуатацію 3852 м2 площі, що дало можливість відкрити на радіофакультеті сім нових лабораторій, металургійному факультеті — дві, теплофаці — одну [37, с. 298].

1954/55 н. р. відбудовчі роботи на всіх об'єктах інституту завершилися. У великій фізичній аудиторії (корисна площа 600 м2) провадилися оздоблювальні роботи. У головному корпусі замінено парове опалювання водяним. Було завершено будівництво гуртожитку на 550 місць, у енергоблоці звільнено 580 м2 площі, раніше зайнятої під гуртожиток робітників «Київвузбуду» [38], завершено будівництво житлового 60-квартирного будинку на вул. Микільсько-Ботанічній, житлового 24-квартирного будинку на території інституту, які призначались для професорів та викладачів. У розпорядження вузу перейшло будівництво навчального корпусу кіноінженерного інституту і студентського гуртожитку на 600 місць. Розширилась лабораторна база інституту, було відкрито лабораторію ізотопів і кіно-лабораторію теоретичних основ електротехніки, вимірювальних приладів і лічильних машин та ін. [39, с. 10]. 1958 р. інституту було передано частину виробничих площ заводу ім. 1.1. Лепсе під новий механічний цех кафедри технології металів, зварювальне відділення, столярну майстерню. Тут повністю розмістилася кафедра обробки металів тиском з лабораторними і навчальними класами. Навчальний процес і особливо науково-дослідна робота вимагали створення нових лабораторій і кабінетів. У 1958—1959 рр. було утворено дві науково-дослідні лабораторії на хіміко-технологічному факультеті, одну на гірничому, чотири — на механічному.

До 1960/61 н. р. загальна площа приміщень інституту складала 108 758 м2, у тому числі навчальних приміщень — 59 636 м2, площа, зайнята під гуртожиток — 124 772 м2. У п'яти гуртожитках проживали 3624 студенти, а на квартирах — 600. Зводились чотири нових об'єкти — навчальний корпус радіотехнічного факультету, проблемна лабораторія теплообміну і газодинаміки, лабораторний корпус і студентський гуртожиток № 6 [34, с. 2]. І все ж капітальне будівництво велося дуже повільно, матеріальна база інституту не задовольняла потреб навчально-виховного і науково-дослідного процесів.

Перед колективом інституту стояли завдання подальшого зміцнення професорсько-викладацького складу, докорінного поліпшення підготовки і підвищення наукової кваліфікації молодих викладачів. Викладацький склад у ці роки поповнився крупними вченими: професорами І. М. Федорченко (металознавство і порошкова металургія), Г. В. Самсоновим (металознавство), І. М. Плотни-ковим (електричні машини), С. В. Свєчниковим (фізика) та ін. З 1953 р. у вузах відновлювалася конкурсна система заміщення вакантних посад (завідуючих кафедрами, професорів, доцентів, викладачів та асистентів), що поліпшувало якість навчального процесу, полегшувало залучення до вузу висококваліфікованих працівників науки та виробництва, здібної молоді. Певні зрушення відбулися у підвищенні наукової кваліфікації викладачів. 1953 р. було завершено роботу над ЗО дисертаціями, близько 100 асистентів і старших викладачів мали плани підготовки дисертацій. їхня робота контролювалась керівниками кафедр і науково-дослідним сектором. Більшість кафедр забезпечувала дисертантів науковими керівниками та експериментальними стендами. Цього року було відзначено найбільший конкурс до аспірантури. Серед випускників аспірантури початку 50-х років були Ю. Ю. Лукач, О. М. Алабовський, В. І. Гнатовський, В. М. Винославський, А. В. Новиков, В. О. Христич [40, с. 205]. 1954 р. 28 чоловік з числа випускників аспірантури залишились працювати в інституті, з них 20 — на викладацькій роботі. На початку 1955 р. в аспірантурі навчалось 75 аспірантів, у тому числі 68 з відривом від виробництва [41, с. 3]. Серед випускників аспірантури цього року був В. І. Трефілов (кафедра термообробки) — згодом академік, віце-президент АН УРСР. І все ж підготовка кадрів в аспірантурі і докторантурі не відповідала вимогам часу, завданням технічного прогресу. Майже не враховувалися потреби у дефіцитних спеціальностях, багато кандидатів наук, які закінчили аспірантуру, були недостатньо підготовлені до самостійної дослідницької і педагогічної роботи. 1956 р. було запроваджено новий порядок комплектування аспірантури — на технічні та технологічні кафедри приймалися особи, які мали не менше двох років стажу практичної роботи за фахом. Припинився прийом до докторантури. Підготовка фахівців вищої кваліфікації повинна була здійснюватись на основі активної участі викладачів у науково-дослідній роботі. Встановлювалися творчі відпустки для завершення кандидатських та докторських дисертацій. Дисертації з цього часу приймалися до захисту тільки після публікації їх у вигляді монографій чи статей. Водночас з урахуванням потреб розвитку науки і техніки розширювалась підготовка вчених за такими спеціальностями, як автоматика і телемеханіка, автоматизація промислових підприємств, напівпровідники.

Наприкінці 50-х років становище з аспірантурою в інституті ускладнилося, плани прийому не виконувались. 1959 р. на 85 місць було подано 78 заяв, а до аспірантури зараховано тільки 63 чоловіки, серед них 38 — з відривом від виробництва. Необхідно було докласти великих зусиль, щоб перебудувати роботу кафедр відповідно до вимог, що ставились до підготовки науково-педагогічних кадрів в аспірантурі. 1961 р. в аспірантурі інституту за 38 спеціальностями навчався 171 аспірант, у тому числі 93 з відривом від виробництва. Більшість аспірантів готувалися на радіо- та електротехнічному, механічному, металургійному і хіміко-технологічному факультетах [42, с. 150].

Успішне навчання в аспірантурі, подальша викладацька робота, докторантура, а після її скасування — творчі відпустки молодим вченим для завершення докторських дисертацій, зумовили істотну зміну якісного складу викладачів. До початку 1960/61 н. р. в інституті працювали 654 штатних викладачі, серед них ЗО професорів (4,8 %), 203 доценти (31 %), 96 старших викладачів (14,6 %), 325 викладачів і асистентів (49,6 %), у тому числі 28 докторів (4,2 %) і 286 кандидатів наук (40,9 %), загалом за останнє десятиріччя професорсько-викладацький склад зріс майже удвічі. Близько половини кафедр (45 %) очолювали викладачі з ученими ступенями докторів і кандидатів наук [32, с. 28].

x

Електронний кампус

Інформаційні ресурси

Викладачі КПІ

GitHub репозиторій