Ви є тут

1925-1941: Внесок КПІ в індустріалізацію народного господарства СРСР


1925. Виготовлення студентами КПІ деталей планерів у столярній майстерні інституту

Народне господарство України відбудовувалося загалом на старій технічній базі. Для його реконструкції необхідно було створити і відновити ряд галузей промисловості: машинобудівну, верстатобудівну, автомобільну, хімічну, оборонну, тракторну, металургійну та ін., реконструювати старі і збудувати нові підприємства, технічно переозброїти їх.

1926 р. успішно пройшли всеукраїнські і окружні наради представників навчальних закладів, на яких визначалися завдання вузів у зв'язку з індустріалізацією країни та шляхи їх розв'язання. Особливо гостро постало питання про висококваліфіковані кадри, здатні очолити господарське будівництво, керівництво виробничими процесами, робітничими колективами.

Для виконання народногосподарських планів треба було за короткий час виховати технічну інтелігенцію. Це важливе завдання покладалося на вузи країни.

У КПІ 1925 р. на чотирьох факультетах (хімічному, механічному, електротехнічному і шляхів сполучення) навчалося 1983, а 1929 р.— 2800 студентів. Зауважимо, що за цей час зросла кількість студенток-жінок: якщо 1925/26 н. р. вона становила не більше 4% загальної кількості студентів, то до кінця 20-х — початку 30-х років досягла 20% [3, с. 87].

1925/26 н. р. у вузі працювали 170 викладачів, у тому числі 36 професорів першої і другої категорій, 31 штатний і понад 100 позаштатних викладачів, з них 163 мали вищу освіту, 126 — інженерну. Адміністративний персонал складав 7 чоловік, технічний — 149 [29, с. 25].

1925 р. інститут очолювало правління, до складу якого увійшли В. Ф. Бобров (голова, ректор), К. К. Симінський (проректор по навчальній частині), Б. А. Шведов (викладач, декан робфаку), а також представники студентства і профспілок. У роботі правління активну участь брали декани П. В. Рабцевич (факультет інженерів шляхів сполучення), Г. Й. Сухомел (механічний), О. О. Скоморохов 129, с. 23] (електротехнічний). При інституті працювали навчальні майстерні, хімічний завод, автомайстерня та інші дрібні ремонтні майстерні, що утворювали спеціальний виробничий відділ. При правлінні функціонував також постійний технічний відділ [30, с. 23].

Поступова розбудова народного господарства дала змогу збільшити асигнування на народну освіту. Так, якщо 1923/24 н. р. вузам і науково-дослідним установам було виділено менше 9,4 млн крб., то 1924/25 н. р.— тільки вузи одержали близько 14, а 1925/26 н. р.— 18,6 млн крб. Проте й ці асигнування були недостатніми для задоволення потреб системи вищої освіти. Державні органи були змушені тимчасово скоротити кількість вузів. Якщо 1923/24 н. р. в Україні функціонували 42 вузи, то 1924/25 — 38, а 1925/26 н. р.— 35. З 1927 р. кількість вузів у республіці знову почала зростати [13, с. 78]. В них 1928 р. навчалося 22 417 студентів [18, с. 39].

При відборі студентів здійснювався класовий підхід. Так, 1929/30 н. р. у КПІ навчалося: робітників — 44%, селян — 18%, інтелігенції і службовців — 35%, інших — 3% [2, с. 57]. 1925/26 н. р. на робфаці налічувалося 324 студенти, у тому числі на факультеті інженерів шляхів сполучення — 62, хімічному — 69, електротехнічному — 86, механічному — 107 [29, с. 28]. 1924/25 н. р. робфак закінчили 85 чоловік, 1925/26 — 119, 1926/27 н. р.— 131 [18, с. 47].

Студенти робфаку вивчали математику, фізику, хімію, російську та українську мови, зоологію, географію, історію, історію господарських форм, німецьку мову, креслення, малювання та інші предмети. На робфаці працювали близько 60 викладачів. Тут функціонували фізико-математична, мовознавча і літературознавча, соціально-економічна і природнича предметно-методичні комісії. Чимало вихованців робфаку стали згодом професорами, відомими ученими, серед них — К. І. Ващенко, М. Л. Калніболотський, Ю. П. Гізіла та ін.

Робфаківці і студенти одержували стипендію, для них було відкрито студентські їдальні і поліклініки, комбінати поліпшення побуту учнів вищих шкіл. У вузах створювали каси взаємодопомоги, студентам надавали тимчасову роботу. Допомога студентам з боку держави ставала дедалі відчутнішою. Так, якщо 1928 р. одержували стипендії 45% студентів інституту, то через десятиріччя понад 80% [2, с. 62].

У середині 20-х років підвищилась зарплата професорів та викладачів вищої школи. У 1925/26 н. р. в Україні замість раніше існуючої погодинної оплати було запроваджено штатну систему оплати праці 133, с. 277]. Кожний викладач зараховувався до штату вузу, ставав членом колективу, виконував усі види навчальної роботи і відповідав за свою педагогічну діяльність перед державою. Штатна оплата праці гарантувала викладачеві тверду ставку.

Однією-з найважливіших проблем розбудови вищої школи було забезпечення вузів достатньою кількістю кваліфікованих професорсько-викладацьких кадрів. Більшість фахівців старої школи активно включилася в роботу. За висловом проф. Є. О. Патона, він відчув «зв'язок сотні ниток, що протягувались від нього до народу і від народу до нього, знайшов врешті-решт своє справжнє місце у житті» [31, с. 103]. Ясна річ, кардинально розв'язати проблему перебудови вузів тільки їхніми зусиллями було неможливо, тому розгорнулась підготовка молодих педагогів у аспірантурах, що створювались на науково-дослідних кафедрах вузів і в наукових установах. До складу науково-дослідних кафедр входили завідуючі кафедр, керівники секцій, наукові співробітники і аспіранти. На 1 січня 1926 р. науково-дослідні кафедри функціонували в 17 вузах республіки. Зокрема, у КПІ існувало вісім кафедр [18, с. 12]: будівельного мистецтва (керівник проф. К. К. Симінський), механічної технології (проф. К. О. Зворикін), фізики (проф. О. Г. Гольдман), гідрології (проф. Є. В. Опоков), електротехніки (проф. О. П. Котельников), хімії (проф. В. П. Іжевський), технології і сільськогосподарського виробництва (проф. І. А. Кухаренко) [32, с. 23].

Досвід показав, що науково-дослідні кафедри не виправдали себе, вони мало сприяли науковій роботі безпосередньо у вузах. Значна частина вчених критикувала організацію науково-дослідної роботи на кафедрах за її відірваність від навчального процесу. Критика на адресу науково-дослідних кафедр і Наркомату освіти, за рішенням якого вони були створені, пролунала з трибун першого (1925) і другого (1927) всеукраїнських з'їздів учених. На початку 1930 р. науково-дослідні кафедри були ліквідовані, поступившись місцем звичайним кафедрам, працівники яких займалися не тільки навчально-методичною, а й науково-дослідною роботою [З, с. 128]. Це сприяло підвищенню наукового рівня підготовки фахівців у вузах.

В інституті провадилась робота щодо висування і відбору до аспірантури найбільш підготовлених студентів. На початку першої п'ятирічки в КПІ навчалось 68 аспірантів [34, с. 86], з яких виросли відомі учені, педагоги. Наприклад, д-р техн. наук С. С. Рудник підготував 45 кандидатів наук [35, с. 375] (ім'я С. С. Рудника носить одна з аудиторій головного корпусу). Відомими діячами науки стали вихованці КПІ академік АН УРСР проф. М. В. Корноухов, д-р техн. наук Й. І. Чорнобильський. З іменем професора С. В. Се-ренсена (закінчив КПІ 1926 р. і працював директором інституту будівельної механіки АН УРСР) пов'язані сміливі дослідження і визначні наукові праці. Зі стін КПІ вийшли професори: В. Є. Васильєв, І. Я. Штаєрман, Ф. П. Бєлянкін, Ю. Д. Соколов, Г. Й. Сухомел, В. О. Ізбеков, С. С. Рудник, Г. М. Городецький, І. Т. Швець, обдаровані вчені В. Г. Холмський, Ю. П. Гізіла, Г. А. Прейс, С. І. Тетельбаум, багато інших педагогів та вчених, керівників нукової, навчальної діяльності інституту. Фахівці, які закінчили КПІ, працювали на відповідальних ділянках господарського будівництва в усіх куточках країни.

У підготовці нових викладацьких кадрів велике значення мало залучення до педагогічної роботи досвідчених інженерів-практиків і здібних студентів, які поглиблювали свої знання у наукових гуртках. У КПІ на всіх факультетах було створено студентські гуртки з секціями за факультетськими спеціальностями. Крім цього, існував факультетський гурток НОП і термінологічний перекладацький гурток. На всіх факультетах влаштовувались виставки студентських робіт [32, с. 23].

Якщо 1923/24 н. р. у наукових гуртках і семінарах набували досвіду науково-педагогічної роботи 101 чоловік, то 1924/25 н. р. — 1198. Після закінчення вузу здібні гуртківці зараховувались на викладацькі посади.

1925/26 н. р. в інституті функціонували предметні комісії, спільні для всіх або декількох факультетів: соціально-економічна, фізико-математична, іноземних мов, будівельної механіки, теплотехніки, електромеханіки [32, с. 23]. Наприклад, на механічному факультеті відповідно до спеціалізації працювали предметні комісії з теплотехніки, загальнотехнічних дисциплін, механіки, технології, загального машинобудування, автобудівництва, теплосилових установок; на хімічному факультеті — з неорганічного, органічного, інженерно-механічного і хімічного циклів; на факультеті інженерів шляхів сполучення — з сухопутних і водних шляхів, інженерних споруд, сантехніки, природничо-математичних наук; на електротехнічному факультеті — із загальнотехнічних і теоретичних дисциплін, техніки потужних струмів і зв'язку.

Становлення нової інженерно-технічної вищої школи вимагало змін усього змісту навчально-методичного процесу, розроблення нових навчальних планів, програм, курсів лекцій і практичних занять, які б безпосередньо відповідали назрілим завданням. Відповідна робота провадилась в КПІ. Тут активно розроблялись нові навчальні програми, створювались підручники. Так, 1927 р. проф. К. К. Симінський склав і видав підручник з будівельної механіки. 1930 р. вийшов у світ підручник з «нерозрізних балок». У цих підручниках висвітлювались новітні методи розрахунку при проектуванні. На основі матеріалів студентських дипломних робіт Є. О. Патон склав тритомний посібник з проблем відновлення і реконструкції мостів [31, с. 99].

Важливу роль у раціональному використанні навчально-методичної літератури відігравали вузівські бібліотеки. 1927 р. книжковий фонд бібліотеки КПІ налічував 27 516 назв, з них значна кількість іноземними мовами. 21 квітня 1927 р. вийшов перший номер багатотиражної газети «Київський політехнік», редактором якої був студент Іван Ле — згодом відомий український письменник.

Поліпшенню навчально-методичної роботи в КПІ сприяли його зв'язки з АН УСРР, вузами Москви, Ленінграда, Баку, Харкова та інших міст. Представники інституту брали активну участь у методичних наукових нарадах і з'їздах. Матеріали таких форумів всебічно обговорювалися у вузі. Великий інтерес становили, зокрема, матеріали методичної наради з індустріально-технічної освіти, що відбулася 1926 р. у Москві. На нараді розглядалися питання про типи підручників для вищої школи, методи викладання і перевірки знань, постійну виробничу практику, найближчі завдання у справі встановлення зв'язків вузів з виробництвом, літню практику студентів, наукову організацію праці та ін. [36, с. 29]. Нарада прийняла резолюції щодо поліпшення педагогічної та навчально-методичної роботи у вузах. Підкреслювалось, що сучасні методи викладання повинні збуджувати активність студентів при вивченні предметів навчального плану, давати простір для самостійного опрацювання навчального матеріалу [36, с. 29].

Постійно зміцнювалися зв'язки вищої школи з виробництвом. Починаючи з січня 1925 р., виробнича практика стала обов'язковим компонентом усіх навчальних планів. Під час практики студенти мали глибше ознайомитися з економікою виробництва, господарським станом підприємства, розробити проекти, які б дозволили підвищити продуктивність праці. Загальному поліпшенню організації виробничої практики сприяло зростання кількості робочих місць, необхідних для студентів. 1925/26 н. р. практику мали 65% студентів вузів України [3, с. 123]. Разом з виробничою практикою у вузах запроваджувався інститут стажування, термін навчання в якому, залежно від спеціальності, складав один-два роки.

Критерієм ефективності роботи вузів щодо поліпшення навчального процесу, якості підготовки майбутніх інженерів був рівень професійної кваліфікації випускників. Обстеження якості знань випускників вищих інженерно-технічних вузів України 1927/28 н. р. показало, що понад 75% з них працювали інженерами на виробництві і зарекомендували себе добрими фахівцями й вмілими керівниками виробничих колективів.

1925/26 н.р. випуск фахівців у КПІ становив 62% [18, с. 41] максимального дореволюційного, а 1930 р. зріс проти 1928 р. більш ніж утроє.

З метою підвищення рівня науково-теоретичної підготовки фахівців систему комплектування вузів України за рознарядкою 1926 р. було замінено прийомом за результатами конкурсних іспитів, що проводились по куріях (робітники, селяни, інтелігенція і службовці). Кількість місць для кожної курії встановлювалась завчасно, що дозволяло запланувати соціальний склад студентів. Перші прийоми за новою системою відбулися 1926/27 і 1927/28 н.р.

Наприкінці 20-х років одним із важливих завдань на шляху забезпечення народного господарства кадрами стала перебудова всієї системи вищої школи, пристосування її до потреб і темпів розвитку народного господарства. Це означало уніфікацію вищої освіти і реорганізацію її за галузевими ознаками. Річ у тім, що системи підготовки фахівців у вузах Росії і України були різними. В Україні існувало два типи вищих навчальних закладів — інститути (готували фахівців-організаторів з широкою теоретичною підготовкою) і технікуми (випускали фахівців-прак-тиків вузької кваліфікації). У Росії існував один тип вузів — інститути, технікуми були середніми навчальними 1 закладами. Оскільки всі республіки колишнього СРСР мали єдині господарські плани, то вважалось, що вони повинні були мати й однакову систему освіти. Тому 1929/30 н. р. таку уніфікацію вищої освіти було проведено. З цього часу технікуми України почали готувати фахівців середньої квалі- м п Єфімов ректор кш у фікації, інститути — вищої. Найбільш забезпечені навчально-матеріальною базою технікуми реорганізувалися в інститути. Наприклад, Київський і Волинський механічні технікуми увійшли до складу механічного факультету КПІ. Нові галузеві вузи утворювались шляхом об'єднання споріднених факультетів і відділень різних навчальних закладів [3, с. 144]. На базі інституту було створено нові самостійні вузи: інженерно-будівельний; технологічний легкої промисловості; технологічний харчової промисловості; сільськогосподарський і лісовий (останні, згодом об'єднавшись, перетворилися на Українську сільськогосподарську академію). На базі КПІ утворився також Київський інститут інженерів цивільної авіації. Механічна майстерня інституту стала базою створення заводу ім. І. І. Лепсе, електротехнічна — заводу «Точелектроприлад» (сучасна назва «Росток»).

У лютому 1930 р. ВРНГ схвалила рішення про створення низки галузевих інститутів на базі факультетів, що існували у вузах політехнічного типу. З факультетів КПІ утворилися ще такі самостійні вузи: енергетичний, машинобудівний, хіміко-технологічний, інженерів залізничного і водного транспорту. Проте в процесі подальшої реорганізації у червні 1934 р. машинобудівний, енергетичний і хіміко-технологічний інститути об'єдналися в один вуз, який дістав назву Київський індустріальний інститут (таку назву КПІ мав до липня 1944 р.). Виконуючим обов'язки директора було призначено М. Є. Бабіна, а з вересня 1934 р.— М. П. Єфімова.

Професори-викладачі, співробітники і студенти КІІ провели в ці роки значну роботу по зміцненню матеріально-технічної бази інституту. Зокрема, були збудовані «енергокрило» головного корпусу, частина хімічного корпусу, що значно зміцнило матеріальну базу інституту. Стали до ладу новий гуртожиток і стадіон [37, с. 12]. При інституті почали функціонувати електростанція, радіовузол, фабрика-кухня, швейна і шевська майстерні, перукарня, кінотеатр, спортивні майданчики. З 1934 р. інститут став одним з найбільших втузів країни, його бюджет у цей час значно перевищував дореволюційний. Якщо бюджет КПІ 1913 р. складав 637, 7 тис. крб., 1934 р.— 6,2 млн крб., 1937 — 11,4, то 1939 р.— 13,9 млн крб. [2, с. 60].

Значно зросли стипендіальний фонд і асигнування держави на навчання студентів. Якщо 1928 р. стипендіальний фонд складав 345,2 тис. крб., а вартість навчання одного студента на рік — близько 1 тис. крб., то 1939 р.— відповідно 4,5.млн крб. і 32 тис. крб., тобто державні видатки зросли більш ніж у 10 разів [2, с. 64]. Це дало можливість забезпечити стипендіями переважну більшість студентів. Якщо 1927/28 н. р. одержували стипендію лише 45 % студентів в інституті, то 1938/39 н. р.— 83%. Розмір стипендії зріс з 23 крб. 1927/28 н. р. до 130—200 крб. 1938/39 н. р. [2, с. 58]. Значне поліпшення матеріального становища сприяло помітному збільшенню чисельності студентів і, відповідно, випускників (з 276 чоловік 1929 р. до 685 — 1940 р.) [2, с. 67], що мало неабияке значення для народного господарства країни.

Дані про динаміку зростання числа студентів інституту в 30-ті роки [2, с. 57] наведено нижче:

Навчальний рік 1931/32 1932/33 1933/34 1935/36 1936/37 1938/39 1939/40 1940/41
Чисельність студентів 2471 2777 3334 3152 3683 3495 3500 3685

Змінювався соціальний склад студентів. Якщо 1929/30 н. р. серед них було робітників 44%, селян 18%, трудової інтелігенції і службовців 35%, інших 3%, то 1934/35 н. р. відповідно 68,8%, 8,6, 21,1 і 1,5% [2, с. 57].

Із зростанням числа студентів зростала й потреба в педагогічних кадрах, оскільки інтенсивні форми занять, переважно групові, вимагали збільшення чисельності викладачів високої кваліфікації. Дирекція інституту провадила інтенсивну роботу по добору та зміцненню кадрів. 1940/41 н. р. професорсько-викладацький склад вже налічував 342 чоловіки, у тому числі 53 професори, 95 доцентів, 42 старших викладачі, 162 викладачі та асистенти [38, с. 298]. Серед них — академіки АН УРСР Є. О. Патон, М. П. Кравчук, В. О. Плотников, Б. С. Лисін, члени-кореспонденти АН України Ф. П. Бєлянкін, В. Ю. Васильєв, С. В. Серенсен, І. Я. Штаєрман, професори В. Ф. Бобров, М. М. Воронін, Г. М. Городецький, М. С. Кичигін, О. В. Кобелєв, В. В. Огієвський, П. В. Окулов, С. С. Рудник, І. Т. Швець, доценти Я. І. Бовсуновський, О. І. Бутузов, О. С. Плигунов, Т. В. Путята, А. П. Орнатський та багато інших. Зауважимо, що з 342 викладачів 203 — вихованці інституту, які успішно закінчили аспірантуру. Так, якщо 1936 р. в інституті навчалися 26 аспірантів, то 1940 р.— 71 [2, с. 24]. Зросла й чисельність адміністративно-технічного і навчально-допоміжного персоналу. Якщо на 1 січня 1935 р. він налічував 621 чоловіка, то на цей час 1941 р.— вже 931 [39, с. 196].

На початку 30-х років у вузах і технікумах країни було запроваджено лабораторно-бригадну систему. Заняття проводились у невеличких студентських бригадах. Викладачі давали завдання і контролювали їх виконання. Оскільки завдання виконувались колективно і часто не всі члени бригади брали активну участь у цьому, а перевірка відбувалась на підставі доповіді або повідомлення одного з членів бригади, то засвоєння навчального матеріалу значно погіршилось.

Аналогічно здійснювалось курсове проектування: проекти виконувались переважно одним-двома студентами із бригади, а інші її члени копіювали його, інколи завдання з проектування поділялось на частини за кількістю членів бригади так, що кожний студент виконував лише невелику частину роботи, тому проекти загалом були розроблені недостатньо. Поділу на факультети не існувало. На першому курсі усі студенти навчалися за загальним навчальним планом, на другому — поділялись за обраним фахом.

Для студентів усіх спеціальностей було встановлено єдиний термін навчання— чотири роки і 50 днів. Кожний навчальний рік поділявся на три триместри по десять декад. Третій, шостий, восьмий і перша половина дванадцятого триместру відводились для виробничої практики на підприємствах. В останній (додатковий) триместр студенти працювали вже не як практиканти, а на посадах виконуючих обов'язки інженерів з обраних спеціальностей.

Лабораторно-бригадний метод навчання передбачав прискорене забезпечення промисловості фахівцями. Дипломні проекти — заключний етап підготовки інженерів — було скасовано в зв'язку з тривалим перебуванням студентів на практиці, що мало закріпити набуті в інституті знання і досвід роботи. Згаданий метод навчання не сприяв підготовці кадрів відповідно до вимог, що стояли перед вищою школою за років бурхливого розвитку промисловості і технічної реконструкції народного господарства.

Таким чином, виникла необхідність ґрунтовної перебудови навчального процесу. У вересні 1932 р. було відновлено попередню систему занять: лекції, лабораторні роботи, проектування і виробниче навчання на підприємствах. З 1933/34 н. р. студенти знову здавали іспити, захищали курсові та дипломні проекти. Було також відновлено поділ на факультети і піднесено роль кафедри як основної навчальної і науково-дослідної ланки у втузах. Великого значення надавалось студентським групам, самостійній роботі студентів, розвитку їх творчої ініціативи. 1934 р. в інституті було створено чотири факультети — загальнотехнічний, машинобудівний, енергетичний, хіміко-технологічний, на яких готували інженерів за п'ятнадцятьма спеціальностями [38, с. 6]. Кількість факультетів щороку зростала. 1940/41 н. р. у КІІ функціонувало вісім факультетів: хімічного машинобудування, електротехнічний, механіко-машинобудівний, хіміко-технологічний, теплотехнічний, радіофакуль-тет, паперово-целюлозний, вечірній [40, с. 298]. Підвищувались вимоги до викладачів, які читали лекції, проводили семінари і лабораторні роботи тощо. З метою кращого методичного забезпечення занять і відповідно до рекомендацій першої Всесоюзної наради працівників вищої школи, що відбулась 15 травня 1939 р., на всіх кафедрах за безпосередньою участю викладачів уточнювались навчальні плани і програми, обсяг і зміст наміченого для вивчення матеріалу, розроблювались методики викладання багатьох дисциплін, готувались підручники і посібники, зміцнювався взаємозв'язок окремих курсів. Розширювалась практика взаємного відвідування занять викладачами, підвищились вимоги до організації самостійної роботи студентів, зросла їхня відповідальність за якість навчання. Студенти складали іспити після вивчення повного курсу з кожного предмета, внесеного до навчального плану. Було створено спеціальні державні екзаменаційні комісій. За декілька років викладачі інституту підготували низку нових підручників і посібників: «Обладнання паперово-целюлозних виробництв» (В. Ф. Бобров), «Теорія металургійних процесів» (В. Ю. Васильєв), «Електричні станції і мережі» (Г. М. Городецький, А. В. Орловський), «Гідроприводи» (Є. М. Хаймович), «Регулювання активних і реактивних потужностей в енергосистемі» (В. Г. Холмський) [2, с. 78].

У навчальних планах було впорядковано послідовність вивчення дисциплін, скорочено кількість тих із них, що вивчались одночасно. Це ліквідувало надмірне перевантаження студентів і вивільнило час для самостійної роботи в бібліотеці, кабінетах, лабораторіях. Вжиті заходи мали принципове значення, якщо врахувати, що 1928/29 н.р. на електротехнічному факультеті з 4100 навчальних годин на спеціальні предмети відводилося менше 200, а впродовж усього навчання студенти повинні були вивчити 132 дисципліни [З, с. 210]. Все це створювало в інституті творчу атмосферу, сприяло зміцненню дисципліни, чіткому виконанню навчальних завдань, підвищенню успішності.

Значні зрушення відбулися в ці роки у проведенні лабораторних занять, в організації курсового і дипломного проектування. На всіх факультетах було обладнано лабораторії, кількість яких 1940 р. досягла 50. Це сприяло поліпшенню якості практичних робіт, ширшому залученню студентів до проведення експериментальних робіт за замовленнями промислових підприємств (Київського верстатобудівного заводу ім. О. М. Горького, заводу «Більшовик» та ін.) і наукових досліджень з тематики кафедр [2, с. 69].

Відбулися зміни в організації виробничої практики студентів. Згідно з новим положенням про виробничу практику, затвердженим у березні 1938 р., наркомати закріпляли за навчальними закладами добре обладнані технікою підприємства. Так, за Київським індустріальним інститутом закріплялись такі базові підприємства, як Горьківський автомобільний завод, Московський завод «Електросила», Київський верстатобудівний завод, заводи «Більшовик», «Червоний екскаватор», Харківський електротехнічний завод, Новокраматорський завод, Дніпрогес, Сталінградська ГРЕС, Доненерго, Київенерго та ін. [39, с. 27].

Щорічно на засіданнях Ради інституту, на факультетах і кафедрах порушувались питання щодо проведення виробничої практики, зокрема, затверджувались керівники практики, закріплювались групи за підприємствами, підводились підсумки практики [39, с. 27].

Основним підсумком роботи інституту по підготовці фахівців для народного господарства був захист дипломних проектів. Для підготовки дипломних проектів на всіх профілюючих кафедрах створили спеціальні кабінети. Зокрема добре організували дипломне проектування на кафедрі технології машинобудування. Тут при кабінеті дипломного проектування функціонувала бібліотека спеціальної літератури (понад 4000 назв), що мала велику кількість методичних посібників з проектування, креслення, зразки виконаних проектів. Завдання для проектування мали відповідати реальним вимогам промисловості. Встановлювався обсяг дипломного проекту: шість — дев'ять аркушів креслень і 250 сторінок друкарського формату пояснювальної записки. До керівництва дипломним проектуванням залучалися як штатні працівники кафедри, так і висококваліфіковані фахівці з виробництва, що сприяло підвищенню якості дипломних проектів. Так, із 33 випускників 1940 р., що мали фах технологія машинобудування, 11 одержали диплом з відзнакою [2, с. 129]. Загалом із 633 випускників інституту 1939/40 н. р. 62,7 % захистили дипломні проекти на «відмінно», 29,4% — на «добре», і лише 7,9% — на «задовільно», 14,5 % — одержали дипломи з відзнакою.

Постійно розширювались масштаби наукових досліджень. Якщо 1936 р. вчені інституту розробили 100 наукових тем і на їх виконання витратили 1 млн крб., то 1938 р.— 172 теми, а 1939 р. — 190 тем. Загальна сума асигнувань на наукові розробки досягла 1,2 млн крб. [З, с. 248]. На механіко-машинобудівному факультеті 1938/39 н. р. наукові дослідження провадились по 34 темах на суму 70 тис. крб. за держбюджетом і 86 тис. крб. за госптемами [2, с. 123]. Наукові розробки, виконані вченими інституту, мали практичне значення і давали великий економічний ефект. Наприклад, вчені кафедри обробки металів тиском (зав. кафедрою проф. Н. Ф. Баклан) за 1935—1937 рр. спроектували для Київського заводу ім. І. І. Лепсе 13 типів штампувальних верстатів, необхідних для автотракторної промисловості країни. Кожний тип верстатів випускався серіями по ЗО шт. Викладачі кафедри радіо- і електровакуумної техніки (зав. кафедрою проф. В. В. Огієвський) 1938 р. взяли участь у будівництві радіостанції в Одесі, виготовляли для неї фільтрові високовольтні конденсатори [2, с. 144]. Доценти А. Н. Прилуцький, М. М. Лич, В. М. Носов у лютому 1941 р. розробили новий оригінальний верстат-автомат для Київського верстатобудівного заводу ім. О. М. Горького, який широко застосовувався у промисловості. Вчені кафедри теплотехнічного факультету провели дослідження в галузі випаровувальних апаратів. Плідно працювали вчені і на інших кафедрах.

Результати наукових досліджень висвітлювалися і узагальнювалися на загальноінститутських науково-технічних сесіях. Так, на останній передвоєнній сесії, що відбулася 7—10 травня 1941 р., було заслухано 29 наукових доповідей. Практикувались й інші форми наукового обміну, наприклад наукові дискусії. Так, 21 травня 1941 р. відбулася наукова дискусія на теми «Зовнішня робота випаровування» (доповідач — проф. В. О. Плотников) і «Другий принцип термодинаміки у застосуванні до гідравліки» (доповідач — проф. Г. Й. Сухомел). Опонентами виступали професори М. О. Кичигін, І. Я. Штаєрман, у дискусії брали участь студенти.

З метою активного залучення студентів до науково-дослідної роботи при кафедрах було створено секції загальноінститутського науково-технічного гуртка, на засіданнях якого виголошувалися доповіді і реферати, кращі з яких після всебічного обговорення публікувались у бюлетені гуртка. 1939 р. відбулась перша конференція науково-технічного гуртка, на якій було заслухано понад 300 доповідей [2, с. 90], 1940 р.— друга, у березні 1941 р.— третя, яка підвела підсумки роботи загальноінститутського науково-технічного гуртка за 1940 р. Особливо активною діяльністю відзначались гуртки, що працювали при кафедрах парових двигунів і ливарного виробництва.

В інституті широко розгорнулася спортивно-масова і оборонно-масова робота, великого значення надавалося патріотичному вихованню студентства. Спортивно-масову роботу очолювало спортивне товариство, яке мало у своєму розпорядженні стадіон, великий фізкультурний зал, лижну базу, автомотовелотрек, три стрілецькі тири та інші спортивні споруди. Спортсмени інституту брали участь у велопробігах, легкоатлетичних і лижних кросах. Було створено школи пілотів, автомобілістів і мотоциклістів, зв'язку, радіолюбителів-короткохвильовиків та ін. Протягом 1939/40 н. р. в них було підготовлено 13 пілотів, 80 водіїв машин, 66 зв'язківців, 100 снайперів, 400 кулеметників [2, с. 89].

Велику роль у житті колективу відіграла інститутська багатотиражна газета «Пролетарський студент» (з 1936 р. «Радянський студент»), у передвоєнні роки вийшло понад 300 чисел. Газета висвітлювала найрізноманітніші сторони життя інституту, сприяла усуненню недоліків, поліпшенню навчального процесу, трудової дисципліни, побуту студентів, допомагала керівництву інституту виховувати колектив у дусі високої відповідальності за доручену справу.

Київський Політехнічний інститут Нарис історії.- Київ: "Наукова думка", 1995.- 320 с.

x

Електронний кампус

Інформаційні ресурси

Викладачі КПІ

GitHub репозиторій