Ви є тут

Музей гуцульської магії


Музей гуцульської магії

Останнім часом українські музеї почали пробуджуватися від хронічної дрімоти, вивчати досвід європейських фахівців та відкривати нові експозиції на розвагу відвідувачам. Чого не зустрінеш, мандруючи Україною: музей вторсировини, тролейбусного талончика, каналізації, історії туалету, сала, сексу, і нарешті – мольфарства. З десяток років тому мало хто й чув про цих чаклунів, а тепер – обов'язкова атракція для відпочивальників у Прикарпатті.

Мольфара Юру, наділеного надприродними здібностями, якому під силу відігнати градову хмару або, навпаки, викликати дощ, урятувати худобу чи звести людину, описав Михайло Коцюбинський у повісті "Тіні забутих предків". Мольфарство як невід'ємна частина гуцульських знахарських традицій – пряма спадщина язичницьких культів, які ніколи особливо не зникали в цих місцях. І нині на Гуцульщині живі перекази про мольфарів, досі "водяться" у цих місцях таємничі чародії – принаймні, так кажуть місцеві.

Власник готельного комплексу "Водограй Карпат", що у Верховині, зібрав в одному з будиночків  кілька речей, якими користувалися маги-мольфарі, зокрема Андрій Атаманюк (Ґоя) та Михайло Нечай. Кожний експонат супроводжується легендою, вірити чи ні – залежить від слухачів. Ось ступка, в якій Михайло Нечай розтирав зілля. А це паличка, якою зупиняли чвари й подружні сварки. Коли змія з'їдає жабу, такою паличкою треба її торкнутися. Тоді знаряддя набуває магічної сили. А цим ножем – "громовим чепеликом" – Михайло розганяв хмари. Відомий випадок, коли в 1989 р. він забезпечував гарну погоду в Чернівцях під час фестивалю "Червона рута". А ось фото відомої "гадєрки", яка жила на Буковецькому перевалі – Параски Соколовської. Переказують, вона мала такі здібності, що могла покликати змій з навколишніх лісів. Коли померла, боялися зайти в її хату, бо там було повно плазунів. Як поховали жінку, тоді й вони пішли. Ось скрипка Могура, відомого місцевого скрипаля. Люди кажуть, що вона в нього інколи грала сама.

В музеї гуцульської магії

А ось традиційний місцевий музичний інструмент – дримба – налаштовує енергетичне поле людини (до речі, трагічно загиблий у 2011 р. "останній мольфар" Михайло Нечай був багато років саме керівником гуртка гри на дримбі). Відвідувачі дізнаються і про магію, "зашиту" в оздобленні гуцульського одягу, і про візерунки на традиційних прикрасах мольфарів. Розкажуть у музеї і про стародавні магічні замовляння, і про традиційні лікувальні рецепти горян, і про неймовірну жінку-етнографа Параску Плитку-Горицвіт, яка творила і плекала гуцульський фольклор, оповідала про гуцульське життя.

"У музеї ми не робимо жодних ритуалів, лише розповідаємо про віщунів, промівників, які живуть тепер чи були відомі в минулому. Ми розповідаємо про наші традиції", – каже екскурсовод. За переказами, мольфар, який хотів набратися енергії, мусив раз на рік переспати у лігві ведмедя та в орлиному гнізді. Тоді він кілька днів не їв, ні з ким не спілкувався. Аби показати це людям, власник хоче зробити біля музею ведмеже лігво та орлине гніздо, а поряд поставити громове дерево. А ще унікальний камінь, який вразила кульова громовиця. Щоб жодна стихія не зачепила.

x

Електронний кампус

Інформаційні ресурси

Викладачі КПІ

GitHub репозиторій