Ви є тут

Політика академічної чесності: досвід університетів США


Фото. Мельниченко Анатолій Анатолійович

На Конференції трудового колективу НТУУ "КПІ", яка відбулася 9 квітня,  окрім Колективного договору, було також затверджено Кодекс честі університету.  Про те, яку роль відіграють подібні документи в закордонних вишах і чому його прийняття важливо для нас, розповів у своєму інтерв'ю вчений секретар  НТУУ "КПІ", декан  факультету соціології і права Анатолій Мельниченко.

–  Шановний Анатолію Анатолійовичу, на запрошення Посольства США ви з делегацією представників українських ВНЗ відвідали нещодавно низку американських університетів. Якою була мета цієї поїздки?

– Справді, в лютому цього року я у складі делегації восьми українських університетів відвідав Сполучені Штати Америки. Програма візиту передбачала відвідання не лише університетів, але й низки урядових установ. Метою поїздки було вивчення досвіду американських освітніх установ у питаннях політики академічної чесності. Для нас це поняття є порівняно новим, а в американських вишах воно вже давно  увійшло в практику їхньої діяльності. Ми вивчали, як реалізується політика академічної чесності як у рамках підготовки студентів, так і в царині наукових досліджень. Це передбачалося програмою.

– Хто виступив ініціатором такого запрошення – українська чи американська сторона? І чому саме це важливо для США?

– Звичайно, фінансування і, до певної міри, ініціатива організувати таку поїздку надійшли з боку Держдепартаменту і Посольства Сполучених Штатів в Україні. Але долучене було й Міністерство освіти і науки України: перед поїздкою пройшли консультації з його працівниками. Вони виявили зацікавленість цією поїздкою з точки зору подальшого використання наших знань у роботі Національного агентства якості освіти, яке має бути створене згідно з положеннями нового Закону України "Про вищу освіту". 

 – У який спосіб обиралися виші для включення їх представників до складу делегації? Що було головним критерієм?

– Цей відбір здійснювався на конкурсних засадах. Якщо говорити про членів делегації, то, звичайно, враховувався вік кандидата на включення до її складу. Також потрібно було мати певний досвід як дослідницької, так і викладацької роботи, а також участь в адмініструванні окремих процесів, з якими корелювалася програма поїздки. Університети ж відбиралися, думаю, за територіальним принципом, тому були університети із Західної України, Східної України і, звісно, з Центральної України. Тобто, це були київські університети, зокрема й наш, був  Івано-Франківський університет імені Василя Стефаника, були Тернопільський педагогічний університет, Сумський державний університет, Одеський національний університет імені Мечникова. До складу делегації входив навіть представник Луганського університету імені Володимира Даля, який нині, у зв'язку з відомими подіями, тимчасово працює в іншому університеті.

– Повернемося до академічної чесності. Що мається на увазі під цим поняттям? Що це таке?

– Я вже зазначав, що для нас це поняття є доволі новим. Академічна чесність – це певна сукупність правил поведінки людини в академічному середовищі. Вона передбачає, в першу чергу, моральну, і лише в другу – правову складові регулювання цієї поведінки під час виконання навчальних або дослідницьких завдань. Але іноді це поняття розширюють до загальної системи поведінки в академічному середовищі. Практика різних університетів дозволяє це поняття тлумачити по-різному, і дуже часто питання академічної чесності зводять до лише окремих проявів. Здебільшого це стосується відомого нам плагіату. Загалом академічна чесність – ширше поняття. До нього зазвичай відносять, по-перше, плагіат; по-друге, шахраювання, обман (англійською – cheating), тобто, скажімо, використання  заборонених технічних засобів, наприклад, мікронавушників. Це – залучення підставних осіб для складання іспитів (буває й таке навіть у Сполучених Штатах). Це – підробка підписів  у залікових книжках чи ще в якихось документах. А крім того, це й фальсифікація і фабрикація результатів наукових досліджень або фактів, що використовуються в навчальному процесі, тощо. До цієї сфери належить також так званий rewriting, тобто переписування своїми словами чужих ідей і результатів.

Слід зауважити, що в різних університетах США ставлення до rewriting-у різне. Адже з одного боку, людина здійснила певну роботу, не списувала текст і, відтак, нічого формально не порушила. З іншого, якщо це стосується наукових досліджень, то переписавши чужі ідеї, дослідник не вносить нічого свого – тобто, наукової новизни в його роботі немає, а отже, і науковою роботою це вважати не можна.

Крім того, дописування до складу авторів статті чи монографії осіб, які не брали участі в дослідженні й отриманні певних результатів, – це також є елементом кола питань, які входять до сфери академічної чесності, чи, в даному випадку, – академічної  нечесності.

Ще одним важливим аспектом цього є продаж і придбання наукових чи навчальних робіт. Ми звикли і не звертаємо уваги на оголошення про виконання на замовлення курсових, дипломних робіт – аж до докторських дисертацій. Використання послуг сторонніх осіб при підготовці таких робіт або просто їх купівля, навіть якщо така робота не є плагіатом, – це також прояв академічної нечесності. Адже якщо людина просто купила роботу, то незалежно від того, чи це доктор наук, чи кандидат, чи магістр – її кваліфікація не відповідає тому, що записано в її дипломі.

Тут, звичайно, має бути передбачено й відповідальність тих осіб, які виконують такі роботи. З одного боку, це їх бізнес. Скажімо, у Сполучених Штатах, як нам неодноразово розповідали працівники тамтешніх університетів, ця проблема теж існує. І деякі підприємливі люди на цьому дуже непогано збагатилися, бо інтелектуальна праця там високо оцінюється. Водночас, з цією проблемою вони також намагаються боротися. 

І ще один аспект, про який варто згадати. Є дві сторони проблеми академічної чесності. Перша – це плагіат як правопорушення. Це, по суті, порушення авторського права. За це передбачена відповідальність юридична, правова, тому що хтось привласнює чужу власність – чийсь твір, результати досліджень абощо.

Але частіше, коли ми говоримо про академічну чесність, ми говоримо не про юридичні наслідки такого привласнення, а про морально-етичні, тобто про осуд людини, яка вдалася до таких дій, про засудження подібної поведінки як такої, яку академічна спільнота визнає ганебною. Отже, друга складова – морально-етична. До неї апелюють більше, ніж до порушення прав інтелектуальної власності чи авторського права. Хоча, безумовно, це речі взаємопов'язані. І зазвичай університети в США приймають кодекси честі, які ґрунтуються на морально-етичних, а не правових засадах.

– А як ви в цьому плані оцінюєте американських студентів?

– Там багато процедур є доволі формалізованими, і навіть інституціоналізованими, тому студенти в США діють у межах встановлених правил. В окремих університетах студенти перед виконанням кожного навчального завдання пишуть, що вони зобов'язуються самостійно його виконувати, не використовуючи при цьому жодних технічних засобів і не залучаючи на допомогу інших людей. Є у них кодекси честі та інші документи, підписуючи які, студенти погоджуються з відповідними правилами. Але це стосується правової сторони питання. Норми ж академічної чесності, як я вже говорив, більше апелюють до морально-етичної складової, тобто до внутрішніх мотивів, які спонукають людину поводитися в прийнятний спосіб.

Враховуючи те, що це вже стало елементом академічної культури, я би високо оцінив американських студентів з точки зору академічної чесності. Хоча ані університети Сполучених  Штатів, ані європейські університети цих проблем повністю не позбавлені.

– Що можна сказати про систему покарань порушників правил академічної чесності?

– Є різні підходи. І тут університетська автономія дуже добре реалізується. Тобто, кожен американський університет має власну систему санкцій і покарань. Якщо взяти на загал, то є кілька видів таких покарань. Якщо, скажімо, викладач помітив, що студент виявив якісь елементи нечесності, то він може провести бесіду зі студентом, нагадавши йому про неприпустимість таких дій.

Це може бути й скарга до спеціальних відділів чи комісій – подібних до нашого навчально-виховного відділу департаменту навчально-виховної роботи КПІ. Там є люди, які ведуть базу студентів. Вони  напроти прізвища студента роблять відмітку, що ця людина вже була помічена в порушенні принципів академічної чесності. Це, звісно, не стільки покарання, скільки захід профілактичного впливу.

Наступним за шкалою покарань може бути  скарга до такого ж відділу, де створюється тимчасова або постійна комісія, що розглядає роботу – реферат, курсову або будь-яку іншу – і доводить наявність або відсутність в ній порушень. Якщо такі порушення є, то до студента можуть застосовуватися різноманітні санкції аж до відрахування з університету.

Але може бути й просто виставлення незадовільної оцінки за дану дисципліну, і студент муситиме взяти повторний курс з неї. У нас, скажімо, немає практики, що людина сама обирає курс і може пройти його повторно наступного року. В Україні, якщо людина не склала іспитів за якийсь курс, вона має бути відрахована. А в США можна обрати якусь дисципліну, і якщо ви не змогли скласти іспити, можете пройти її знов. Але до того часу ця дисципліна буде вам не зарахована, попри те, що за неї сплачені кошти (причому різні курси мають різну вартість). 

Окрім того, може бути призупинення навчання. Це, сказати б, умовне відрахування – студента не відраховують з університету, а дають можливість півроку подумати над своєю поведінкою поза межами університетської спільноти. Якщо людина хоче продовжити навчання, вона може спокійно поновитися.

Є, звичайно, і заходи суто профілактичного характеру. Це може бути поширення інформації про провину на Інтернет-сайті університету, в  університетській пресі – це вже апеляція до совісті людини.

Якщо подібне повторюється знову, то університети, звичайно, з цим не погоджуються і рецидиви таких речей призводять до відрахування студентів.

Що стосується дослідників, то, звісно, серед них проявів нечесності менше. Але, якщо таке трапляється, то це може закінчитися навіть звільненням з роботи або усуненням з дослідницького проекту.

– Наскільки придатним є такий досвід для наших вишів, і, зокрема, для нашого КПІ?

– Цей досвід є цілком придатним для українських університетів. Я би навіть сказав, що, напевно, є всі підстави його запровадити.  Хоча в Україні є багато речей, яких немає навіть у США. Наприклад, у нас існує повна база дисертаційних робіт на здобуття наукових ступенів кандидата і доктора наук в Українському інституті науково-технічної і економічної інформації (УкрІНТЕІ)  та в Національній науковій бібліотеці імені Вернадського починаючи, якщо я не помиляюся, з 1994 року. Це величезний централізований перелік усіх дисертаційних робіт. У Сполучених Штатах централізованої бази дисертаційних робіт на здобуття ступеня PhD, тобто доктора філософії, немає. У них кожен університет має свої власні бази, але загальної в них немає. Це пояснюється насамперед тим, що в нас присудження наукових ступенів здійснюється централізовано. Їх присуджує спеціалізована наукова рада, а остаточне рішення приймає атестаційна колегія й Міністерство освіти і науки, а раніше це був ВАК – Вища  атестаційна комісія. Тому в нас той, хто захистився, подає в УкрІНТЕІ електронний носій з текстом дисертації, а міністерство – в бібліотеку імені Вернадського. Тобто, перевірити ці роботи на плагіат дуже легко.

З іншого боку, якщо ми апелюємо до моралі, маємо визнати, що моральність для українського суспільства не є чужою. Понад те, відомо, що українці, здебільшого, вирізняються високою моральністю. Тому прийняття певних правил життя і визначення, що є гідним і що є негідним для студента, викладача чи дослідника, – це речі, які у нас можуть прижитися.

Хоча, наприклад, у США вважається негідним списування. А в нас уже на ментальному рівні списування чи підготовка шпаргалок – норма. Є навіть викладачі, які прямо кажуть студентам: готуйте шпаргалки, бо так ви хоча б ознайомитеся з навчальним матеріалом. Для американського студента такі речі незрозумілі. А в нас незрозумілим було б, якщо хтось не дав би списати своєму  колезі.

Але, загалом, є інші аспекти, які стосуються і плагіату, і фальсифікацій, досвід боротьби з якими ми можемо дуже добре використовувати в себе.

– Наскільки це важливо саме для нашого університету?

–  Для нашого університету це важливо.  Річ у тім, що, правду кажучи, навіть у КПІ були певні випадки порушення певних норм академічної чесності. І Вчена рада прийняла рішення, що люди, які їх порушують, насамперед це, звісно, стосується плагіату, не можуть навчатися або працювати в КПІ. 1 вересня 2014 року ми першими в Україні, на виконання нового закону про освіту прийняли рішення про розміщення всіх дисертаційних робіт кандидатів і докторів наук на сторінці служби вченого секретаря http://rada.kpi.ua/ на Інтернет-порталі університету. Тепер усі, хто виходить на захист, викладають в Інтернеті повний текст своїх робіт. Це в КПІ вже реалізовано.

Якщо говорити про студентські роботи, то тут ми добре розуміємо, що нині є дуже багато різноманітних спокус. Вони викликані стрімким розвитком інформаційно-цифрових технологій. Є величезні бази курсових, дипломних робіт. Відтак студент часто-густо, можливо без злого наміру, а з метою економії свого часу запозичує щось з Інтернету. І іноді не зовсім відповідальний викладач готовий це прийняти. Тут питання діалектичне. Викладач мусить розуміти свою відповідальність за те, що він зарахував щось неналежним чином зроблене, а студент – що, якщо він не виконує певні навчальні завдання, фахівця з нього не вийде.

Тому для КПІ це важливо, хоча КПІ – це окрема, я б сказав, субкультура, це окремий дух. Звичайно, на нас ніхто не схожий, і ми цим пишаємося. Але КПІ є частиною суспільства, для якого, на превеликий жаль, падіння моралі є характерним, і воно певним чином зачіпає і нашу спільноту. Тож я переконаний, що питаннями академічної чесності ми повинні займатися. І саме ці питання тепер врегульовує Кодекс честі університету, який делегати Конференції трудового колективу прийняли 9 квітня.

"КП" спільно з TV.KPI.UA

x

Електронний кампус

Інформаційні ресурси

Викладачі КПІ

GitHub репозиторій