Ви є тут

Микола Сорока. Біографічна повість "Ще одна весна". II частина


Квітне сакура

Початок у № 14 від 21.04.2016 р.

... "Дзвони, дзвони!.. І все ж ви безсилі заглушити, стерти із пам'яті пережите..."

П'ять годин не відходив від операційного столу професор Пхакадзе. П'ять годин він робив усе, аби врятувати життя Євгенові. Він бачив, він розумів, що надіятися на успіх було б самообманом, але руки, руки робили своє.

...Повертався Євген на рідну землю щасливий і окрилений. Позаду вже лишилася Варшава, і, сидячи у вагоні потягу, він думав про одне: як зустріне матір, дорогу сестру. Вони повернулися раніше і жили тепер у Києві, власне, під Києвом – на хуторі Шевченка. Євген народився там. Знав кожну стежину, пам'ятав кожне дерево, що росло на довколишніх пагорбах.

То ж одразу впізнав і хатину, що ховалася в старому вишняку. Кинувши посеред двору валізу, не ввійшов, а влетів у кімнату. Мати, як стояла біля столу з рушником у руках, так і завмерла.

– Женику, сину мій!..

Довго, довго не могла вимовити ні слова. Дивилася, приглядалася, ніби не взнавала сина, і плакала. А трохи заспокоївшись, запитала:

– Скажи мені, що тобі болить? Чого такий на лиці?

– Нічого не болить. То з дороги, – відповів Євген і відчув ніяковість: сказав матері неправду.

– Куди ж тепер збираєшся? – вже накриваючи на стіл, розпитувала.

– Піду вчитися.

– У восьмий клас? Тобі ж уже двадцять два...

– Спробую екстерном – за десять.

Іспити Євген склав блискуче. Одержавши золоту медаль, подав документи до Київського педінституту. Пам'ять про Василя Мироновича, якого так і не розшукав, схилила його ще там, у Німеччині, до такого вибору. Немає Василя Мироновича – тепер він вчитиме дітей, тільки не географії, а математиці.

Студентське життя захопило, закрутило Євгена. Про якусь вільну хвилину годі було й думати. З дому – в інститут, з інституту – в бібліотеку, а звідти вже пізно – додому. Мати хвилювалася. Так легко далися іспити за три шкільні роки і так важко в інституті. І все через математику, яку він так любить. Сидить, буває, до ранку сидить за тими формулами. Ще більше непокоїло її, що син цілісінькими днями міг ходити, не поївши. Що не приготує, а він і не доторкнеться. А часом прислухається вночі, почує стогін, і серце кров'ю обливається.

Євген не признавався матері про хворобу. Не ходив і до лікарів. У Бранденбурзі один військовий лікар сказав йому, що все може пройти, аби тільки не курив і гострого не їв. Курити – він ніколи не курив, а гострих страв йому і не хотілося. А потім – хіба тут до хвороб, коли стільки роботи. Саме роботи, а не читання, перечитування сухих підручників.

Не говорив він матері й про перші неприємності в інституті. Трапилося це вже на третій лекції. Молодий, щиголюватий доцент, виписуючи на дошці доведення теореми, двічі припустився помилки. Євгена це обурило, він підвівся, пройшов до дошки й мовчки виправив помилки. Студенти заходилися сміятися, а викладач вибачився і подякував Євгенові. Але другого дня трапилося те ж саме. Тільки цього разу замість подяки Євгенові довелося залишити аудиторію. Вже не сміялися й студенти. Коли виходив, одні дивилися як на дивака, інші з осудом: дивись, мовляв, нахватався вершків, ще й хизується.

Справа дійшла до деканату. Декан викликав Євгена до себе і, не вникаючи в подробиці, сказав:

– Вікторовський, вас прийняли в інститут не для того, щоб ви тут викладачів учили. Коли ж хочете, будете складати екзамен на кафедрі, в присутності комісії. Тож вибирайте з двох одне...

– Дякую. Складатиму комісії, якщо дозволите. А лекції шановного доцента – один сміх.

– Я вам цілком серйозно кажу.

– І я не жартую.

Тоді декан запросив професора Ремеза. Коли той увійшов, Євген впізнав у ньому професора, до якого ще до війни вони заходили з батьком. Але Ремез і не подивився на Євгена, що стояв біля дверей. Привітавшись з деканом, він запитав, у якій справі його запрошено.

– Вибачте, Євгене Яковичу, що потурбував. Але полюбуйтесь, якого півня маємо. Лекції зриває – ось рапорт. Кажу: доведеться складати іспит перед комісією, а він – будь ласка. Може, допоможете якесь рішення прийняти.

Ремез повернувся, ступив кілька кроків до Євгена, якось кумедно потупцював на місці й запитав:

– Це ви – отой хлопчик, що колись приходив до мене?

– Той.

– Узнаю, узнаю – по очах. Сам білий, а очі – чорні. Ну, ну... Тепер у нас? От і добре!.. – І вже до декана: – Дозвольте я сам з ним поговорю, якраз у мене вікно між парами.

Вони вийшли з інституту й не кваплячись пішли по бульвару Шевченка. Євген розповів про свої митарства в Німеччині, про службу в армії, ну і, звичайно ж, про інцидент на лекції з вищої математики.

– І то вас життя ще не навчило? – лукаво запитав Євген Якович.

– У цьому ні.

– Ну, гаразд. А в математиці, у математиці пішли далі?

– Як вам сказати. Трохи. В Бранденбурзі я натрапив на одну бібліотеку. Не бібліотеку, а справжнісінький скарб. Придбав там кілька книг. Дві з них захопили мене. Навіть пробував доводити дещо по-своєму...

– Говоріть, говоріть. Що то за книги?

– Перша – Перрона, друга – Каратеодорі.

– О, то давні проблеми. Але проблеми проблем. Бачите, як воно в математиці: відтоді, як вийшли ці книги, минуло більше трьох десятиліть. Тридцять років, а нікому ще не вдалося навіть наблизитись до тих проблем. Але, даруйте, у вас збереглися якісь записи?

– Все збереглося, Євгене Яковичу.

– Тоді от що, дорогий колего, інциденти інцидентами, а наука є наука. Гадаю, вам нічого робити на лекціях з математики. Той курс, що зараз читається, ви знали ще тоді, коли приходили до мене. Для формальності ж складете іспит комісії. А тим часом візьміться за теорему, загальну теорему існування розв'язків диференціальних рівнянь, пов'язаних з інтегральними нерівностями. Якщо доведете цю теорему, ви зробите, може, перший крок до створення нової теорії... Ну, а я, в свою чергу, звернусь до ректора, аби вам дозволили вчитися за індивідуальним планом.

– Ви так говорите, Євгене Яковичу... А може, це мені не під силу?

– Може, й так. Але ви молодий. У вас феноменальна пам'ять, логіка. Цінуйте це. А потім... Потім, пам'ятайте, що писав геттінгенський колос з приводу доводів про несуперечливість теорем неевклідової геометрії? Можливість помилки, писав він, залишається завжди. Ви молоді, звертався він до таких, як ви. Ваше ім'я не канонізоване, ви можете дозволити собі друкувати й дурниці. Я настійно рекомендую вам присвятити всі свої сили цій проблемі...

– Карлу Гаусу було легше...

– Ви так думаєте? А не думаєте, що писав він це, може, з великої печалі. Ось станете відомим, знаменитим, узнаєте, як то важко зізнаватися, що ти чогось не можеш...

Про розмову з професором Ремезом Євген теж не сказав матері. В житті він так мало зробив для неї, що хотів хоч якимось успіхом утішити материне серце. І поки не відшукає, не доведе своєї теореми, мати не знатиме, що заставляло сина не спати ночами.

А зроблено вже багато. Він пішов далі Перрона і Каратеодорі. Доведення теореми наштовхнуло на нові проблеми. Але він знав: головне в математиці – чітко сформулювати задачу. Не окресливши, не осмисливши тих проблем, задач не сформулюєш. Шукати ж аналогій у природі – не доводиться. Зрештою, якби й знайшов, чого вони варті у світі його абстракцій?

Та Євген ще й ще раз відкривав книгу лекцій Рене Бера. У невеличкій передмові видатний французький вчений писав: "При математичних описах явищ природи постійно мають справу то з неперервним середовищем, то з дискретними моментами. Зрозуміло, йдеться тільки про наближення, але в тому й річ, що такого роду наближення з однаковим успіхом дають нам, в одних випадках – суцільне середовище, в інших – окремі моменти. Деякі теорії фізики, хімії, мінералогії є аналогією математичного поняття розривності. В усякому разі, на противагу колишній думці, на щастя, тепер облишеній, ніщо не дає нам права стверджувати, буцім, "природа не робить стрибків". За такого стану речей, чи не є обов'язком математика приступити до вивчення, іn abstracto, співвідношень, що мають місце між цими двома поняттями, неперервністю й розривністю, – поняттями, які, будучи протилежними одне одному, настільки тісно одне з одним пов'язані? Може, це було б найправильнішим шляхом до того, щоб підготувати ґрунт для нової математичної фізики, в якій роль гіпотези було б зведено до мінімуму".

Що ж, виходить ніби й просто, тече ріка, а на її поверхні-полі ніяких розривів. Скільки завгодно існує математичних методів, щоб таке поле описати. А якщо ріка натрапляє на пороги. Якщо те поле розривається? Чи можна його описати? Виявляється, таких теорем не існує. Півстоліття минуло, як Рене Бер закликав створити їх, але ніхто, ніхто в світі й не наважився.

"Авжеж, – казав Ремез, коли Євген поділився з ним своїми роздумами. – То має бути складна теорія, світ виняткових математичних абстракцій. Боюсь, що коли ви дійдете до них, вас мало хто розумітиме. Але все те – потім. Поки що ж доведіть мені теорему..."

З доведенням теореми Євген виступив на вченій раді факультету. Чутка про студента з фізико-математичного, який зробив якесь відкриття, облетіла весь інститут. В аудиторії не було вільного місця. Прийшов навіть доцент, який писав рапорт деканові. Підійшов до Євгена, всміхнувся, мовляв, ну-ну, бажаю успіху, і сів у першому ряду.

Вів засідання ради професор Шиманський. Він сказав, що давно вже не пам'ятає, коли на вчену раду виносилися наукові праці студентів. Що йому вельми приємно представити аудиторії Євгена Вікторовського, який довів нову теорему в зовсім малодослідженій галузі чистої математики. Потім надав слово Вікторовському.

Євген підійшов до дошки, взяв грудку крейди і, трохи хвилюючись, почав:

– До цього часу, наскільки мені відомо, не вдалося знайти яке-небудь поширення методу, застосованого Перроном для доведення теореми існування розв'язків диференціального рівняння, – тут він написав те рівняння на дошці, – з неперервною по обох аргументах правою частиною, по суті спорідненого методу, винайденого Чаплигіним ще в тисяча дев'ятсот п'ятому році для наближеного інтегрування диференціальних рівнянь, на більш загальний випадок "умов Каратеодорі"...

Голос Євгена ставав дедалі впевненішим, а дошку вкривали все нові рівняння. Студенти, та й більшість викладачів, певне, мало розуміли, про що говорив доповідач. Але всі, мов зачаровані, стежили на Євгеновою рукою. А він, повертаючись до присутніх, хіба щоб сказати: "Тут я не бачу необхідності зупинятися на цілком очевидному з попереднього", – все писав і писав. Ось уже списані обидві дошки. Євген бере ганчірку, стирає все те і продовжує писати далі. В руках у нього не було ні конспекту, ні якихось інших записів. І це ще більше вражало особливо студентство. Один із них прошепотів товаришеві: "Тримати все те в голові, мабуть, важче, ніж партитуру опери".

Коли Євген закінчив, в аудиторії спалахнули оплески. Найдужче аплодував Євген Якович Ремез, який ніби й не слухав доповідача, а більше спостерігав за присутніми. Він і слово взяв, оскільки бажаючих виступити не знайшлося.

– Вітаймо, вітаймо Євгена Євгеновича! – мовив він піднесено. – Сьогодні ми були свідками народження талановитого математика. Його теорема гідна бути надрукованою в найповажнішому науковому виданні. То ж пропоную рекомендувати її до друку, а Вам, Євгене Євгеновичу, раджу не зупинятися. Штурм розривного поля почався, і я вірю – успіх за вами...

(Далі буде)

x

Електронний кампус

Інформаційні ресурси

Викладачі КПІ

GitHub репозиторій