Вельмишановні гості, викладачі, науковці, студенти, представники дипломатичного корпусу, дорогі колеги! Дозвольте привітати вас із стодесятиріччям Київського політехнічного інституту та з сімнадцятою річницею проголошення незалежності України.
Сто десять років – це дуже короткий в історичному вимірі відрізок часу, але для КПІ це вже вік становлення і набуття власної ідентичності у світовій співдружності університетів. За свої 110 років він пройшов через три соціально-політичні устрої держави.
Перший етап, що припав на кінець XIX – початок XX століття, – це етап народження і формування Київського політехнічного інституту імені Імператора Олександра II як одного з провідних вищих технічних навчальних закладів Російської імперії.
Будучи створеним на потреби швидкого розвитку металургійної, машинобудівної, цукропереробної промисловості, залізничного транспорту, хімії та сільського господарства, КПІ одразу попав під опіку видатних учених та державних діячів того часу. За дорученням Імператора Миколи ІІ, трьома новоствореними політехніками (Санкт-Петербурзькою, Варшавською і Київською) опікувався міністр фінансів Росії Сергій Юлійович Вітте.
Персонально графом Вітте була сформована група вчених-засновників КПІ у складі Дмитра Івановича Менделєєва, Миколи Єгоровича Жуковського, Костянтина Аркадійовича Тимирязєва, Віктора Львовича Кирпичова та інших видатних науковців того часу. Закладаючи фундамент КПІ, вони вдало поєднали найкращі досягнення Санкт-Петербурзької академії наук і відомих європейських політехнічних шкіл: Паризької «Еколь політехнік», Аахенського, Віденського, Магдебурзького технічних університетів.
Завдяки цьому, основою вищої технічної освіти КПІ стало поєднання глибокої природничо-наукової, фундаментальної підготовки з фізики, математики, хімії із загальноінженерними дисциплінами, що викладалися виключно із застосуванням лабораторного, дослідницького обладнання та отриманням професійно-практичних навичок на виробництві й у наукових установах.
Першу об’єктивну оцінку якості підготовки інженерів у КПІ дав Дмитро Іванович Менделєєв як голова державної екзаменаційної комісії 1903 року. Тоді він сказав: «Маючи 35-річний досвід у справі дипломування у вищих навчальних закладах, я маю сміливість стверджувати, що такої загальної сукупності спеціальних робіт студентів, яку я бачив у першого випуску Київського політехнікуму, не можна зустріти у відомих мені університетах і технологічних інститутах».
Пізніше ця система освіти була репродукована лауреатом Нобелівської премії академіком Петром Леонідовичем Капицею при створенні Московського фізико-технічного інституту. Таку модель навчання назвали фізико-технічною, її і сьогодні визнають як елітну вищу інженерну освіту.
Втілювали цю модель з моменту заснування КПІ видатні вчені, професори Б.Я.Букрєєв, М.І.Коновалов, Л.В.Писаржевський, К.О.Зворикін, О.П.Котельников, О.О.Радциг, С.П.Тимошенко, С.В.Серенсен, М.Б.Делоньє, Є.О.Патон та інші. За особистим запрошенням ректора В.Л.Кирпичова обов’язкові заняття з малювання проводив видатний художник, академік Російської академії мистецтв Микола Пимоненко. Технічну бібліотеку КПІ формував і очолював відомий археолог і засновник музейної справи в Україні Микола Біляшівський. Ці видатні особистості створили фундаментальні науково-педагогічні школи КПІ в машинобудуванні, хімії, металургійній промисловості, авіації, сільському господарстві. Вони сформували особливу атмосферу високої культури, інтелігентності і творчості.
Професори КПІ М.Б.Делоньє, В.Ф.Бобров, брати Іван і Андрій Касьяненки утворили в 1906 році Повітроплавну секцію при механічному відділенні КПІ. За кілька років її членами – студентами, викладачами та працівниками КПІ – було сконструйовано й побудовано понад 40 різних типів аеропланів, включаючи перший у світі вертоліт студента І.І.Сікорського у 1908 році. Фактично цей осередок авіації виконав роль першого на Півдні Російської імперії дослідницько-навчального центру авіаційного профілю. Недарма ж більшість авіаційних конструкторів світового рівня вийшли саме з нього.
Уславленими випускниками авіаційної та інших інженерних шкіл стали: піонер повітроплавання Ігор Сікорський, розробник авіаційних двигунів Олександр Мікулін, творець гідролітаків Дмитро Григорович, видатний матеріалознавець і металург Іван Бардін, будівничий перших гідроелектростанцій Олександр Вінтер та багато інших представників першої плеяди «золотих імен» Київської політехніки.
Віктор Львович Кирпичов у 1913 році сказав наступні слова: «Особливим щастям для інституту, особливою удачею, яка визначила його стрімкий розвиток, була можливість залучати до його складу видатних вчених, професорів різних спеціальностей, які стали щасливою хвилею людей, що віддали закладові всі свої сили і вклали в нього зерно науки, яке дало буйні сходи і багатий врожай».
Ці слова першого ректора стали пророчими для всієї наступної долі КПІ. В усі часи талановиті й віддані люди своїми досягненнями прославляли альма-матер і свою країну.
Другий етап розвитку КПІ, за іншого соціально-політичного устрою держави, припав на радянську добу. З цим етапом пов’язано безпрецедентне зростання масштабів інституту, «вирощування» з його середовища тринадцяти інших навчальних закладів, дев’яти інститутів Академії наук, двох заводів.
Протягом цього етапу випускники КПІ, його наукові підрозділи дали країні і світу цілу низку найбільш вагомих науково-технічних досягнень минулого сторіччя.
Уже в 1918 році за указом Гетьмана Скоропадського в Україні створюється академія наук на основі провідних наукових шкіл Київського університету святого Володимира і КПІ. Одним з організаторів академії був завідувач кафедри опору матеріалів КПІ Степан Прокопович Тимошенко, який пізніше став, мабуть, найавторитетнішим ученим-механіком минулого століття.
У 1928 році професор КПІ Євген Оскарович Патон вперше у світі застосував технологію електрозварювання до будівництва мостів, що згодом зробило її однією з основних технологій XX століття. Справу свого батька продовжив випускник КПІ 1941 року, видатний організатор науки, Борис Євгенович Патон. На основі здійсненого ним прориву в матеріалознавстві він розробив унікальні технології електрозварювання в космосі, під водою, технології зварювання живих тканин людини. Ось уже 45 років Борис Євгенович Патон очолює Національну академію наук України. Символічно, що 2008 рік особливий не лише для КПІ. Він став 90-м ювілейним для Національної академії наук України і 80-м для славної долі технології електрозварювання.
Велика плеяда професорів та випускників КПІ стали відомими членами академії. Серед них Михайло Пилипович Кравчук – всесвітньовідомий математик, Володимир Олександрович Плотніков – видатний електрохімік, Георгій Степанович Писаренко – дослідник з теорії коливань та міцності матеріалів, Микола Олександрович Кільчевський – відомий учений у галузі теоретичної механіки, Іван Миронович Чиженко – лауреат Ленінської премії, дослідник у галузі теоретичних основ електротехніки, Віктор Іванович Трефілов – відомий матеріалознавець.
Випускник КПІ 1925 року, видатний радянський авіаконструктор Костянтин Калінін створив ціле покоління літаків довоєнного періоду, а його літак К-7, виконаний за аеродинамічною схемою «літаючого крила», на початку 30-х років минулого століття був найбільшим у світі і за своїми інженерними рішеннями на декілька десятиліть випередив час. Пізніше калінінська схема «літаючого крила» лягла в основу надзвукової авіації.
Студенти КПІ середини двадцятих – початку тридцятих років Сергій Павлович Корольов і Володимир Миколайович Челомей стали авторами, мабуть, найбільшого досягнення минулого століття – вони першими у світі підкорили космос: Сергій Корольов як генеральний конструктор космічної програми СРСР, Володимир Чоломей як розробник ракетних двигунів космічних кораблів «Восход» і «Восток».
Випускник КПІ 1928 року Бенціон Моїсейович Вул очолив програму Академії наук СРСР зі створення твердотільної електроніки і забезпечив вирішення цієї проблеми, що кардинально змінило подальший розвиток техніки і, зокрема, стало фундаментом майбутніх ЕОМ.
Розробником перших у світі систем протиракетної оборони, прообразу нинішніх систем ПРО, став двічі Герой Соціалістичної Праці, випускник КПІ 1928 року Лев Веніамінович Люльєв. Це саме очолюване академіком Люльєвим КБ під Свердловськом стало учасником драматичних подій 1961 року, коли йому судилося припинити політ американського літака У-2 з льотчиком Пауерсом на борту.
Набагато випередило час розроблене випускником КПІ 1931 року Архипом Михайловичем Люлькою нове покоління турбореактивних двигунів, яке і до сьогодні є основою сучасної авіації.
Цей список славетних імен Київських політехніків, які у XX сторіччі своїми досягненнями змінили світ, можна значно продовжити.
У роки Великої Вітчизняної війни КПІ поклав на вівтар Перемоги свої найкращі науково-технічні досягнення, свій кращий кадровий потенціал, життя багатьох своїх студентів і викладачів, пам’ять про яких зберігає постамент вічної слави у парку університету.
Відродження КПІ у повоєнні роки було пов’язано з самовідданою напруженою працею всього колективу інституту, в авангарді якого були фронтовики. Вони після закінчення війни повернулися до зруйнованої альма-матер. Це Алла Григорівна Бондар, Василь Миколайович Винославський, Василь Іванович Гнатовський, Антон Павлович Орнатський, Іван Миронович Чиженко та багато інших.
Швидкій відбудові, поверненню до атмосфери високої академічної культури й педагогічної майстерності повоєнний КПІ зобов’язаний його ректору – Олександру Сергійовичу Плигунову, який тривалий час очолював інститут.
Бурхливим етапом комплексного розвитку КПІ були сімдесяті та вісімдесяті роки, коли ректором інституту був Григорій Іванович Денисенко. За цей час КПІ не лише потроїв свою матеріально-технічну базу, що відіграло вирішальну роль у його подальшому якісному розвитку, а й упровадив нові методичні та організаційні форми у навчальний процес, поєднав їх з науковою діяльністю, дав поштовх розвитку культури, спорту, мистецтва як основи гармонійного виховання майбутніх фахівців.
У ті часи КПІ входив до групи найавторитетніших вищих навчальних закладів Радянського Союзу, які здійснювали підготовку за власними навчальними планами з подовженим на півроку терміном навчання. Виконувалися важливі для країни наукові розробки, які у повоєнний період були відзначені двома Ленінськими преміями, 19-ма Державними преміями СРСР і 67-ма Державними преміями УРСР.
Випускники КПІ отримували направлення на роботу в усі куточки колишньої величезної країни – від Прибалтики до Далекого Сходу, від Півночі до Середньоазійських республік. Щороку сотні іноземних громадян поверталися до своїх країн з дипломами КПІ. Серед них два майбутні міністри Китаю: міністр цивільної авіації Лю Цзян Фен і міністр машинобудування Ху Гуангюань, Посол Угорщини в Україні Янош Кішфалві, засновник польської школи фізичної хімії, міністр освіти Польщі Войцех Свєнтославський, член Польської академії наук, проректор політехніки з Зеленої Гури Юзеф Корбіч, засновник і генеральний директор славнозвісного КамАЗу Микола Бех і багато-багато інших відомих випускників інституту в різних куточках світу.
У ті часи з лав КПІ вийшла блискуча плеяда видатних особистостей – учених, творців нової техніки, митців, спортсменів, державних діячів. Серед них композитор Микола Дремлюга, народний артист СРСР і багаторічний художній керівник Національної опери Анатолій Мокренко, олімпійські чемпіони Лариса Латиніна і Юрій Тітов, видатний футболіст і тренер Валерій Лобановський, керівник уряду України за часів СРСР і за часів незалежної України Віталій Масол і багато інших обдарованих людей.
Третій етап розвитку університету розпочався із завершальної фази існування Радянського Союзу, відомої як «перебудова», і продовжується до теперішнього часу протягом 17 років незалежності України.
Перехід від централізованої економіки до ринкової, суттєве переформатування її структури у нових політичних кордонах, кардинальна зміна принципів взаємодії з зовнішнім світом вимагали глибокого переосмислення фундаментальних засад та ролі вищої школи.
Прийнявши цей виклик, КПІ напрацював нову концепцію свого подальшого розвитку. Вона полягала в його трансформації від моделі великого політехнічного інституту, що був жорстко вмонтований у централізовану економіку колишнього СРСР і здійснював навчально-наукову роботу за вузько-орієнтованими спеціальностями, до моделі технічного університету з універсальною, широко-орієнтованою підготовкою відповідно до нових потреб суспільства і нових глобальних викликів.
Демократизація інститутського життя, демократизація управління та впровадження самоуправління – головні принципи діяльності КПІ на цьому етапі, закладені першим демократично обраним ректором Петром Михайловичем Таланчуком.
Універсалізація навчання та наукових досліджень вимагала поєднання та гармонізації фундаментально-природничої, інженерно-технічної, економічної та гуманітарної складових підготовки фахівців нового покоління. Відповідно до цього було створено 10 нових факультетів, 9 навчально-наукових та 13 науково-дослідних інститутів, відкрито понад 100 нових спеціальностей і спеціалізацій.
За цей період контингент студентів у КПІ збільшився на 12 тисяч і перевищив 40-тисячний рубіж, а разом з викладачами, науковцями, співробітниками родина київських політехніків нині складає 50-тисячний колектив носіїв передових знань нашого суспільства.
На цьому етапі для КПІ стало принципово важливим використовувати енергію та ініціативи кожного викладача, співробітника, студента. З цією метою крок за кроком удосконалювався механізм підняття ролі трудових колективів підрозділів у напрацюванні й прийнятті найважливіших рішень стосовно поточного життя і стратегії розвитку університету.
Особливої ваги для київських політехніків набули демократичні принципи організації студентського життя. Нашій профспілці та студмістечку вже понад 100 років. Вони разом із сучасними органами студентського самоврядування зарекомендували себе як школа набуття управлінського досвіду, школа самоствердження майбутніх будівничих нашої країни.
Одним із вирішальних чинників діяльності КПІ на всіх етапах був і залишається його кадровий потенціал. На основі консолідованих джерел фінансування було вибудовано стійку систему оплати праці професорсько-викладацького складу і співробітників університету, систему стимулювання їх наукової роботи, професійного вдосконалення і соціального захисту.
Вирішуючи нові завдання, які поставали перед суспільством, КПІ створював у своїй структурі інституції загальнодержавного масштабу. Ними стали:
- перший в Україні Державний політехнічний музей, у якого нині також скромна ювілейна дата. Йому 10 років. Увесь цей час він відроджує і зберігає славні здобутки вітчизняних наукових та інженерних шкіл і щороку надихає ними десятки тисяч школярів України, які проходять через його експозиції;
- технологічний і науковий парки «Київська політехніка», які стали першими в країні університетськими інноваційними середовищами;
- видавничо-поліграфічний комплекс «Політехніка», який став одним із найавторитетніших у країні центрів з видання навчально-наукової технічної літератури;
- Український інститут інформаційних технологій в освіті, що став методологічним центром дистанційного навчання в країні та головним навчальним підрозділом для підвищення кваліфікації викладачів КПІ;
- національна освітньо-наукова інформаційна мережа УРАН, яка інтегрована в європейську мережу JEANТ 2 і своїми інформаційними ресурсами забезпечує провідні університети й наукові центри держави;
- низка міжнародних організацій, що діють у структурі університету, таких як Світовий центр даних, Українсько-японський і Українсько-польський центри, навчальні центри компаній «Циско», «Інтел» і багато інших, які здійснюють практичну інтеграцію КПІ у світовий і європейський науковий і освітянський простір;
- розгалужена мережа осередків культури, мистецтва, спорту, соціальних об’єктів, у яких отримує гармонійне виховання і розвиток своїх талантів студентська молодь.
Таким чином, нині КПІ – це більше ніж вищий навчальний заклад. Це великий навчально-науковий, методологічний центр держави, який бере на себе відповідальність за вирішення нових нестандартних проблем розвитку суспільства, це потужний міжнародний центр України, який через сучасну науку, освіту, культуру зміцнює її авторитет у світі, це найбільший молодіжний центр з підготовки будівничих нової країни, це ціле місто науки, освіти, виховання, в якому закладається фундамент майбутнього.
Виходячи з цієї місії і дивлячись у майбутнє крізь призму об’єктивних законів розвитку природи і суспільства, ми, київські політехніки, бачимо цілу низку нових глобальних викликів, які уже в найближчі десятиліття призведуть до зміни світового порядку і які безпосередньо торкнуться України.
Це глобальна енергетична криза, пов’язана зі зменшенням природних запасів органічних видів палив, що зобов’язує нас активно приєднатися до пошуку нових джерел енергії, включаючи розвиток нетрадиційних. Це зменшення доступу людей до чистої питної води (Україна забезпечена нею лише на 55%), що змушує нас активізувати розробки нових технологій її очищення. Це наростання глобальних хвороб: раку, серцево-судинних захворювань, СНІДу, туберкульозу, цереброваскулярної хвороби та інших. Сучасна медична інженерія має активно підключитися до вирішення цих проблем. Це помітні кліматичні зміни, викликані техногенним впливом людини на природу, викидами вуглекислого газу, збідненням озонового шару Землі. Зазначені проблеми мають об’єднати наших біологів, хіміків, фахівців з охорони навколишнього середовища, сталого розвитку. Це ціла низка глобальних викликів соціального характеру: наростаюча нерівність між людьми, наростаюча корупція, демографічні зміни, тероризм, злочинність та інші. Наші суспільствознавці спільно з природничниками мають зосередитися на вирішенні цих проблем.
Усього авторитетні міжнародні організації, такі як ООН, Світова організація охорони здоров’я, Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ) та інші виділяють до 10 глобальних загроз, які стали реальними для людства в першій половині XXI століття. Ці загрози передбачили ще в минулому сторіччі видатні російські вчені Володимир Іванович Вернадський та Микита Миколайович Моїсеєв. Незалежно один від одного вони висловили думку, що якщо світове співтовариство не змінить парадигму свого споживацького існування і не об’єднається для вирішення зазначених проблем, то вже в середині цього століття його існування буде суттєво ускладнене.
Ці реалії змушують нас, як навчально-науковий центр країни, випереджаючи час, напрацьовувати нові підходи до підготовки людей з новим мисленням, які будуть спроможні ці виклики подолати.
Такими новими підходами мають стати:
1. Визначення групи пріоритетних напрямів, за якими КПІ на комплексній, міждисциплінарній основі має організувати підготовку кадрів, виконання наукових досліджень і вирішення практичних проблем суспільства. В межах кожного з цих напрямів мають бути сконцентровані зусилля всіх діючих нині науково-педагогічних шкіл університету, підсилені зв’язки між ними, організована ефективна координація і взаємодія з метою вирішення великомасштабних проблем на довгостроковій основі.
2. Після створення законом України наукового парку «Київська політехніка», КПІ першим у державі отримав статус дослідницького університету. Цей статус передбачає таку модель, коли передова освіта, конкурентоспроможна наука та інновації стають невід’ємними компонентами діяльності університету. Коли навколо КПІ на базі наукового парку має сформуватися інтелектуально наповнене інноваційне середовище, в якому співпрацювали б високотехнологічні компанії, наукові й навчальні підрозділи університету, інвестиційні й венчурні фонди, бізнес-структури. Але ми розуміємо, що статус дослідницького університету наданий нам поки що де-юре. Щоб стати ним за кращими світовими зразками, нам належить ще виконати велику і напружену роботу відповідно до програми «КПІ на шляху до дослідницького університету».
3. Трансформуючись до цієї моделі діяльності, ми маємо суттєво підсилити фундаментальність навчання, що розуміється як нерозривний зв’язок вищої освіти з фундаментальною наукою. Саме ця фундаментальність освіти свого часу забезпечила світове лідерство розробок наших колишніх студентів Ігоря Сікорського, Костянтина Калініна, Архипа Люльки, Сергія Корольова, Бенціона Вула, Льва Люльєва і багатьох інших. Саме з нею пов’язані численні перемоги наших нинішніх студентів на світових олімпіадах з математики і програмування. Саме фундаментальність освіти – причина того, що наші випускники так високо цінуються на світовому ринку праці, що багато закордонних компаній буквально «полюють за їхніми головами». Адже результати фундаментальних досліджень, після доведення їх до практичного застосування, як правило, багаторазово перевищують результати прикладних робіт як за підсумковою економічною ефективністю, так і за соціальною значущістю. За оцінками фахівців, наприклад, відкриття Фарадея й Максвелла окупили витрати всіх країн на фундаментальну науку на кілька століть наперед. Не випадково, що саме відсторонення науки і освіти від вирішення ключових проблем суспільства призвело до суттєвого послаблення економіки й обороноздатності незалежної України.
4. Підвищення якості підготовки фахівців та якості виконання наукових досліджень стає критично важливим завданням на сучасному етапі. Зрозуміло, що зробити це стає можливим за рахунок одночасного покращення якості контингенту студентів, підвищення професійних кондицій викладачів, впровадження сучасних навчальних планів та прогресивних технологій навчання, розвитку навчально-лабораторної бази, глибокої інтеграції навчального, наукового та інноваційного процесів. У комплексній програмі розвитку нашого університету, зокрема, передбачено стимулювання більш високих форм роботи викладачів і науковців, таких як пріоритетна підготовка магістрів, кандидатів та докторів наук, підвищення кваліфікації та перепідготовка кадрів для народного господарства, досягнення високої результативності наукових досліджень та інновацій.
5. Виконання наведених вище завдань стає можливим за однієї умови: ми маємо готувати людей з новим глобальним мисленням, з високими людськими цінностями, справжніх патріотів нашої країни.
Шановні друзі! КПІ прожив 110 років, він сучасник трьох століть – ХІХ, ХХ і ХХІ, і в кожному з них він був передовим вищим технічним навчальним закладом. Сьогодні на плечах київських політехніків відповідальність високого авторитету, набутого нашими попередниками, і зобов’язання цей авторитет примножити на новому етапі розвитку КПІ.
Нашому університету завжди була притаманна роль лідера у розробці й реалізації масштабних планів та завдань. Запорукою цього є наша славетна історія, традиції політехніків, натхненна праця викладачів, науковців, талановита, активна молодь.
Пророчі слова першого ректора КПІ Віктора Львовича Кирпичова, висловлені ним майже 110 років тому, з побажанням альма-матер «жити, рости, міцніти, процвітати сотні і тисячі років…» збуваються.
КПІ росте і процвітає, ми впевнені, що таким він буде і надалі.
Вітаю вас, шановні колеги, з ювілеєм нашого університету, з початком нового навчального року. Щастя вам, міцного здоров’я, натхнення і успіхів у роботі. Нехай виповняться всі ваші задуми і сподівання.
Нехай і далі розквітає КПІ!
Щиро дякую!
Доповідь ректора НТУУ “КПІ” академіка НАН України М.З. Згуровського на сесії професорсько-викладацького складу 28 серпня 2008 року.