Ви є тут

Здружені мрією. Юрій Яновський та Сергій Корольов


Кампус КПІ. Авіаційні майстерні КПІ

27 серпня 2002 року минуло 100 років від дня народження Юрія Івановича Яновського - українського письменника, драматурга, зачинателя українського кіно.

Творча біографія Яновського-письменника пов'язана, як це не дивно, з Київським політехнічним інститутом. Адже 1922 року він вступив на електромеханічний факультет КПІ.

За час свого студентства в інституті Ю.Яновський організував на факультеті стінну тижневу газету, був її редактором. Тут і з'явився перший вірш за підписом "Юрій Яновський".

Цікавий факт: в КПІ з кінця грудня 1923 року почав діяти літературний гурток, організований студентом - робітфаківцем Іваном Мойсею, що сьогодні відомий як український письменник Іван Ле - автор трилогії "Богдан Хмельницький".

Згадуючи ті часи, Іван Ле писав, що в політехнічному інституті тих часів влаштовувались літературні вечори, диспути в актовій залі, і вони, хоча і не завжди були вдалі, все-таки пробуджували, живили зацікавлення літературою, літературною творчістю. Тому не випадково в Київській політехніці було створено гурток "Молоді письменники КПІ", до якого й записався Юрій Яновський, студент електрофакультету. Свої перші літературні спроби Юрій Яновський зробив у гуртку. Очолити гурток запросили викладача української мови з робітфаку Ревуцького, старшого брата українського композитора Левка Ревуцького. Ця людина,яка кохалася в українській літературі, в українському слові, безперечно, мала великий вплив на формування літературних творчих навичок гуртківців.

Перші свої поетичні твори Яновський писав російською мовою,а українською у 1924 році вийшов вірш "Дзвін" у газеті "Більшовик", в якому скупо, але поетично виразно була відтворена тривожна атмосфера періоду громадянської війни на Україні:

Дзвін палахкотить бажанням слова,
День десь за горою спить.
Ніч, і мла, і гомін коло рову.
Гей, не спи!
Ой, казали - не одного вбито,
І як тирло - царина нова
Ой, жнив!...

У цьому ж 1924 році видруковано і перше оповідання майбутнього письменника "А потім німці тікали". Вже у цьому творі проявилась увага молодого письменника до теми, що буде головною у його творчості, теми громадянської війни, яка була справжньою трагедією українського народу.

Перші літературні спроби Юрія Яновського привертають увагу Михайла Семенка - поета непримиренного до всього віджилого, застарілого, що закликав руйнувати усталені прийоми письма, творити новітні літературні форми, тобто поета-футуриста. Познайомившись із поетичними спробами юного Юрія, він вимовив пророчо: "Пишіть. Від цього дня ви належите літературі".

Яновський занурюється у літературне життя, пише вірші, оповідання для газет, виступає з літературними доповідями. Звичайно, на лекції в інституті залишається вже менше часу.

Але Юрій відвідував літгурток, де його перші публікації обговорювали гургківці. Слухали вдумливо і проймались відчуттям чогось бентежного, надзвичайного. На одному з таких засідань літгуртка до обговорення залучився губатий, кремезний юнак у білій сорочці з закатаними рукавами - студент механофакультету, ентузіаст з планерного гуртка - Сергій Корольов. Поглядаючи на аудиторію трішечки спідлоба, промовив: "Слухав я вірші Яновського і відчував одне: любить молодий поет степ і море. Тобто любить простір, безмежжя, неозорість. Я навіть подумав: де він народився? В степу? Чи біля моря? Та справа не в тому. Важливо інше: те, що прочитав Яновський, - справжня поезія".

Так стали приятелями майбутній український письменник-романтик Юрій Яновський та український авіаконструктор Сергій Корольов. Розговорившись, хлопці з'ясували, що Сергій, як і Юрій, стипендії не одержує, перебуває "на самозабезпеченні". Таких студентів у КПІ була більшість. Стипендією, гуртожитком, їдальнею забезпечувалися лише робітфаківці, яких послали вчитися трудові колективи, комнезами, армійські підрозділи тощо.

- Батьки допомагають? - поцікавився Юрій.

-     Ні, - признався Сергій. - Розумієш, у мене - вітчим. Не хочу ставити матір в незручне становище. По суті, я вже третій рік живу самостійно. Тобто заробляю на себе.

-   Яким чином? - здивувався Юрій.

-   Я вчився в профшколі і працював лектором ТСАПУКу.

Вони минули строкаті рундучки Євбазу і вже підіймалися вгору Столипінською.

-   Лектором ТСАПУКу я став, можна сказати, випадково, - вів далі Корольов. - Бігав у міський клуб товариства на засідання. Там саме міркували над тим, як привернути увагу населення до повітряного флоту, яким чином повести пропаганду знань з авіації. Лекторів кваліфікованих не було. Хотіли організувати курси для підготовки лекторів - немає жодного посібника. І ось на одному   засіданні   голова   Одеського відділення оголосив: з Харкова надіслали кілька примірників брошури "Як і чому літає аероплан". "Ура!" - гукнуло кілька чоловік. "Зачекайте, - каже голова, - тут є одна заковика: брошура німецькою мовою". Всі замовкли. "Товариші, хто перекладає?" - питає голова. Всі мовчать. "Що ж робити?" - розводить руками голова. Тоді я й підвівся зі своєї    задньої    лави:

"Дозвольте мені взятись за переклад". - "Хто такий?" - "Корольов, учень Одеської профшколи номер один. Ми вчимо німецьку мову". - "Ну, - каже голова, - тоді підійди ближче". Одним словом, довірили мені. Дали строк: місяць. Та я переклав за два тижні. Правда, допомагав мені вітчим - він учився в Німеччині, німецьку знав добре. Приніс рукопис у товариство. "Ану читай", - кажуть. Години дві читав. Слухали уважно. Сказали: "Все зрозуміло, дохідливо й цікаво. От і будеш нашим першим лектором". Дали посвідку. Відтоді став я читати лекції про авіацію на заводах, в порту, в учбових закладах. Заробляв по п'ятнадцять карбованців на місяць.

-   А тут же як?

Вони вийшли на Некрасівську.

-   Тут знайшлися інші джерела "самозабезпечення". Працюю двірником на Некрасівській. Це не важко. Треба тільки вставати о п'ятій ранку й помахати мітлою годину-півтори. Це дає мені десять карбованців на місяць. Ще бабуся прилаштувала мене репетитором у непманську родину - навчаю двох телепнів фізиці та математиці.

Завернули на Тургенєвську, де мешкав Яновський. Але розійтися не могли, хоча був уже пізній вечір.

-    А ти й вірші пишеш? - запитав Юрій. Вони непомітно перейшли на "ти".

-    Писав. Раніше. В Одесі. І критик у мене був суворий - мама, викладачка української мови на курсах. Та зараз облишив писати. Інше мене вабить...

Ю.ЯновськийНаступного дня після лекцій Юрій побіг "під сходи" поглянути, що робить Сергій. Та цього разу авіагурток не працював - не було матеріалів.

Гуртківці пішли до Сергія на квартиру.

На столі в Корольова - поміж підручників, усілякої технічної літератури - лежав синенький томик творів Михайла Коцюбинського. Юрій узяв до рук книгу, а Сергій почав читати по пам'яті "Цвіт яблуні". Юрій був вражений: він любив Коцюбинського, але напам'ять не знав.

-  Не дивуйся, - сказав Корольов, усміхаючись. - Коцюбинський в нашій родині посідає особливе місце. Це - ніби наш ангел-хранитель... Уяви Одесу в роки громадянської війни. Денікінці, французи, петлюрівці і на додачу Миша Япончик зі своєю армією горлорізів. Щоночі - стрілянина, крики, вибухи гранат. А живемо в порту, на другому поверсі невеличкого будинку. На ніч завішуємо старанно вікна. Світить каганець. Палахкотить вогонь у пічці. І читаємо Коцюбинського. Я читаю вголос, а мама і вітчим слухають. Іноді мама читає, а ми з вітчимом слухаємо. І не чуємо ні перестрілки, ні цокотіння кінських копит за вікном. Коцюбинський своїми творами приносив нам спокій, радість, врівноваженість. От я й забрав цю книжку з собою.

Доля звела двох юнаків у час становлення їх таланту, у час формування їх особистості. З цього часу вони потоваришували. Ідея Сергія заробити кошти на свій планер у ялтинській кіностудії на зйомках фільму "Трипільська трагедія" викликала тривогу у Юрія, адже стрибати з високої кручі в Дніпро відмовились професіонали, а Сергій зважився і його постать замаячила на горі над Дніпром під самісіньким небом. Помахав рукою і щез, мабуть, брав розгін. І ось він зависна мить над Дніпром. І полетів униз, наче падав з неба. Вниз ногами - "солдатиком". З ним, здається, летіла і душа Яновського.

Коли розплескалася під ним вода, натовп охнув. І завмер. Та ось над водою з'явилася чубата голова, і всі довкола заусміхалися, загомоніли:

-   І де воно вродиться таке сміливе?!

-   Цьому прямо в льотчики!

А Сергій уже виходив на берег, сяючи усмішкою.

-   От бачиш, - звернувся до Юрія. -А ти хвилювався.

-   Сергію, - тихо й майже врочисто сказав Яновський. - Ти - літатимеш. І не тільки під хмари. Ти полетиш далі, на Марс...

Щаслива усмішка осяяла трохи стомлене обличчя Корольова. Видно було, що Юрій торкнувся найпотаємніших мрій товариша.

-   Поки що треба спробувати на планері, - скромно відповів він.

До хлопців підійшов худорлявий чоловік у білій сорочці з засуканими рукавами та в шкіряному галіфе:

-   Сергію, на сьогодні досить. Одягайся. Треба приберегти сили. Завтра - зйомки.

Наступного дня було сонячно й тепло. Жодної хмаринки. Справжнє літо у вересні. Ідеальні умови для зйомок.

На березі Дніпра зібралося все Трипілля. Як на свято чи якесь видовище. Власне, це й було незвичайне видовище: з високої кручі у воду стрибав студент Сергій Корольов. Стрибав аж вісім разів під безперервний стрекіт двох кінокамер: одна знімала знизу, друга згори.

Зйомочна група ще залишалася в Трипіллі знімати масові сцени, а студента Корольова, який одержав від адміністратора значну суму грошей, разом з його другом режисер повелів одвезти автомобілем до Києва.

Поверталися Сергій і Юрій радісні, щасливі. Мчали у відкритій машині крізь обухівські ліси, дихали наддніпрянським духмяним озоном, а подумки вже творили своє.

Перед очима Сергія ширяли планери... літаки... дивовижні зорельоти. А в Юрковій уяві поставали схвильовані оповіді про людей красивих, незвичайних, народжених революцією, які треба об'єднати в збірку. Досі він про неї не думав. А тут, на Дніпрі, в Трипіллі, ця ідея зародилася в ньому, затріпотіла в дулі, жива й гаряча.

Вони приїхали до Києва зовсім іншими, ніж були доти. Трохи змінилися й зовні - схудли, засмагли на трипільському сонці, ніби подорослішали. Та головне - повернулися цілеспрямованими, дерзновеннішими, беручкішими. Вони ж бо вже стояли на порозі великих робіт.

Сергій всі гроші віддав на будівництво планерів. Саме планерів, бо коли студенти закупили в непманів і карельську смолисту сосну, і цупкий мадаполам для обшивки фюзеляжів, і англійський лак та інші матеріали, то з'ясувалося, що цього вистачить на кілька планерів. Допоміг і ректор КПІ Бобров (виділив приміщення для майстерень, дав деяке обладнання). Тож будували аж три планери: КПІ-1, КПІ-1-БІС та КПІ-4. Це - для участі у Всесоюзних змаганнях планеристів, що мали відбутися в Коктебелі. Готували також один учбовий планер (КПІ-3-учбовий), на якому мав намір полетіти сам Сергій. Роботи вистачило на цілий навчальний рік.

Часто-густо Корольову та його друзям-льотчикам Іванові Савчуку й Олексію Павлову, студентам Семену Карацюбі, Олексієві Граціанському та іншим ентузіастам доводилося ночувати прямо тут, у майстернях інституту, на стружці.

Не вистачало коштів? Йшли вантажити баржі в річковому порту чи розвантажувати вагони на товарній станції. А Сергій знову брав участь у зйомках фільму "Трипільська трагедія" - тепер уже в ролі червоного бійця революції. Він так завзято бив "зеленівців", що артисти скаржилися режисерові: "Корольов б'ється по-справжньому".

Зароблені гроші всі до копійки йшли на планери. Тому в листі до матері Сергій пише: "Дорога мамусю, в мене все гаразд, не турбуйся. Вчуся.

Готуємось до Всесоюзних змагань планеристів. Мій проект планера помаленьку втілюється в життя. Єдине лихо: черевики розвалилися так, що ремонтувати їх уже неможливо".

Це був чи не єдиний за все його студентське життя натяк на потребу в матеріальній допомозі.

Марія Миколаївна негайно продала письмовий стіл і надіслала Сергієві двадцять п'ять карбованців. Вистачило не лише на черевики, а й на обіди для планеристів (щоправда, Сергій і тут схитрував на користь планеризму: придбав собі найдешевше взуття - білі парусинові туфлі, в яких його можна побачити на фото, де він стоїть біля свого планера).

Та ось настав той щасливий день у житті юного Корольова - літній день 1925 року.

Перші три планери були відправлені в Коктебель і успішно виступили в змаганнях На них льотчик Іван Савчук встановив кілька всесоюзних рекордів.

Викотили у двір КПІ нарешті й учбовий планер. Той, що збудований за проектом Корольова. Планер - незвичайний. Найоригінальніша конструкція в ньому - фюзеляж, без крил (на фотографії Корольову білій сорочці з засуканими рукавами взявся в боки).

Чим же відзначався фюзеляж конструкції юного Корольова? Чому до нього така увага? Він мав форму ракети.

Потім у Корольова будуть інші проекти планерів, вони матимуть типові видовжені фюзеляжі, цілком стереотипні крила, але та перша конструкція залишиться неповторною, хоч, можливо, й важкуватою як для планера. Ці обриси вигулькнуть за кілька десятиліть у силуеті першої в світі ракети-носія, що виведе людство в космос. Це буде згодом, а зараз натовп студентів і викладачів зібрався в дворі КПІ довкола учбового планера.

Сфотографувалися гуртом.

Всі не вмістилися на знімку. Об'єктив зафіксував двадцять два планериста і вболівальника. Шостий праворуч - Сергій Корольов. Далі серед розмитих відстанню і часом облич вгадують Юрія Яновського. Він буцімто дев'ятий в першому ряду. Впізнати важко. Проте важливо інше: він, Юрій, стояв тоді тут, у натовпі, біля першого корольовського літального апарата.

Обережно притримуючи крила планера, дружно й весело покотили його

через дорогу на Козине поле. Воно починалося там, де нині в Києві станція метро "Більшовик" та комбінат друку "Радянська Україна". Просторе поле, на якому й справді паслися кози та зеленіли городи.

Поруч починався чи кінчався старий Сирецький аеродром, над яким безстрашний льотчик Петро Нестеров у серпні 1913 року вперше в світі здійснив "мертву петлю" на літаку. Тепер аеродрома тут не було. На його полі розташувалися гомінкі циганські табори, що їх у ті роки було чимало.

З самісінького краю Козиного поля починалося невелике узвишшя. З нього й вирішили запустити учбовий планер. Сергій сідає в кабіну. Перевіряє важелі керування. Все гаразд.

Вирівнюють планер проти вітру. Накидають на тяжі довгу вірьовку, за кінці якої беруться по троє студентів.

Сергій помахом руки розставляє "тяглову силу": дуже важливо, щоб усі водночас стартували, неперекособочивши планера. Нарешті вірьовка натягнута як струна. Планер утримують за крила. Сергій підіймає руку: увага! Всі довкола вмовкають. Чути лише передзвін трамваїв та віддалений перегук циганів.

- Старт!- подає команду Корольов.

Шість студентів водночас зриваються з місця, біжать проти вітру з усіх своїх прудких молодих ніг. Тягнуть планер. Він підстрибує. Сергій хилить ручку на себе, елерони опускаються, і планер легко відривається від землі. Студенти, що тягли його, навзгинки розбігаються врізнобіч.Вірьовка падає. Чути крики "ура". Вітер підхопив планер, кидає його все вище й вище. Натовп біжить слідом. Гучномовне"ура" не втихає. Сергій визирає з кабіни. Впізнає серед натовпу довготелесу постать Юрія Яновського, міцну статуру ректора Боброва, Карацубу, Граціанського.

Планер набирає висоту. Вітер дужчає. Сергій уже не дивиться вниз. Треба втримати планер. Не перевернутися в повітрі. Міцно стискує важіль, поглядаючи на елерони.

Важко боротися з вітром. Нелегко дається й висота. Ось планер почав провалюватися, потім його кинуло вгору. Минуло кілька хвилин польоту. Час іти на посадку. Он той путівець, що перетинає шосе і виходить до Гарматної. Планер знижується. Але що це? На путівці десь взялася підвода, яку тягнуть воли. І дід у брилі. Планер от-от сяде йому на бриля.

Сергій робить розворот. Але вітер заносить планер.

Бах! Трісь... Крило зачепило за телеграфний стовп обіч Брест-Литовського шосе.

Перший, хто прибіг до нього, був Юрій Яновський.

-    Сергію! Ну що, живий? - почув тривожний голос друга.

-   Живий...- перемагаючи різкий біль у нозі та мимохіть масажуючи забиту руку, всміхнувся Корольов, який сидів серед уламків планера. - Це -дрібниці. Головне - я таки злетів туди...

...Вони, власне, стартували разом: саме в ті дні у видавництві "Книго-спілка"вийшла в світ перша книжка Юрія Яновського - збірка новел "Мамутові бивні".

Так одночасно явилося світові двоє творців: конструктор і письменник.

Про цей період у житті Корольова і Яновського досить детально написав у своїй книзі "Юрій Яновський" Сергій Плачинда, підкреслюючи одержимість Корольова своїм покликанням і взаємну прихильність двох таких різних за обдаруванням хлопців.

У долі Яновського стався поворот: він - репортер газети "Більшовик". Тут довелось вибирати: або бути студентом і вчитись, або працювати у пресі.

Лише вчитись Яновський не міг через матеріальну скруту, а працювати і вчитись не дозволяло здоров'я. Вибір давався нелегко. Юрію було гірко, що не доведеться сидіти на студентській лаві, забігати на літературну студію, у планерський гурток. Доведеться, мабуть, і з друзями розлучитись - і з Корольовим, і з Мойсею.

Біль розлуки, потамований, але гострий, згодом прозвучить в одному з листів: "Я був би непоганим інженером".

Та життя не зупинялось, вирувало. Та і друзі були поруч. Микола Терещенко, Сергій Корольов, Іван Мойся (Ле), Степан Мельник, Микола Бажан. Зоряний шлях світив для них новими вогнями, манив у замріяні, неосяжні далі.

Підготувала О.П. Онуфрієнко,
завідувач кафедри української літи,
літератури та культури
(Використано матеріали  книги С.П. Плачинди "Юрій Яновський")

x

Електронний кампус

Інформаційні ресурси

Викладачі КПІ

GitHub репозиторій