Ви є тут

Новини сайту кафедри МПІ (ФЛ)

Підписатися на Новини сайту кафедри МПІ (ФЛ) потік
Адреса URL: http://kmp.fl.kpi.ua
Оновлене: 15 хвилин тому

До 25-річчя діяльності Програми імені Фулбрайта в Україні

Пн, 23/10/2017 - 10:33
Body: 12 жовтня 2017 р. у Fairmont Grand Hotel, м. Київ, відбувся Освітній Форум з нагоди 25-річчя діяльності Програми імені Фулбрайта в Україні Антоніна Березовенко                  До 25-річчя діяльності Програми імені Фулбрайта в Україні       У межах святкування 25-ліття діяльності Програми імені Фулбрайта в Україні вийшло друком ювілейне видання, в якому узагальнено досвід перебування на цій програмі фулбрайтівців різних років. Серед них – стаття (скорочена версія) завідувача кафедри мовної підготовки іноземців КПІ імені Ігоря Сікорського Березовенко А.В., яка у 1996-1997 роках як фулбрайтівський дослідник-професор працювала у Колумбійському університеті (Нью-Йорк, США).            Тут пропонується повна версія статті Березовенко А.В., вміщеної у ювілейному фулбрайтівському збірнику.          Довідка        Проект “Розвиток української мови у ХХ столітті” готувався у 1995 році як університетський курс.  Його метою було висвітлити розвиток української мови у історичному, політичному, соціальному і власне лінгвістичному аспектах.         ХХ століття стало періодом, протягом якого українська мова пройшла шлях від статусу “неіснування” – в  російському імперському дискурсі її представляли “южнорусским наречием”, “російсько-польською мішанкою” (а  в радянському дискурсі трансформувалося у статус “молодшої сестри” великої російської мови”), що значною мірою відтворювалося і в дискурсах інших країн, – до статусу державної мови самостійної України.           Метою курсу  було, відійшовши від тенденційних радянських схем, відтворити мовну динаміку по можливості повно, розглянути релевантні явища у їхніх взаємоз’язках та визначити їх суть і місце у формуванні сучасної української мови.                                                            *****            Здобуття викладацько-дослідницького ґранту Фулбрайта у 1995 році, безумовно, було подією непересічною.  У середині 90-х в Україні ці стипендії призначалися тільки для старших науковців, що зумовлювало високий рівень вимог до наукової якості проектів, високий рівень змагальності у ході конкурсу, а крім того – і велику відповідальність під час самого стажування.                Моє перебування у Колумбійському університеті як стипендіата Програми Фулбрайта для старших дослідників почалося 1996 ювілейного для Гарріманівського інституту Колумбійського університету року – колишній Russian Institute святкував своє 50-ліття.    І це був рік ще тільки 5-тої річниці української незалежності.               Міжнародна суб’єктність України як в академічному середовищі (включно зі славістами), так і серед ширшої громадськості США мала ще досить невизначений, невиразний характер.  Стажери і з України, і з Казахстану, і з самої Російської Федерації сприймалися як “колишні радянські” науковці, які всі були “почти русскими”. Справедливості ради слід зазначити, що і взаємне сприйняття стажерів значною мірою базувалося на “пострадянському”, а не на національному/державному складнику їхньої ідентичності.                  Відомо, що повоєнна славістика США була сферою, в якій щодо розуміння місця української мови серед інших слов’янських мов відтворювався дискурс радянської науки, в чому велику роль відіграв провідний американський славіст, професор Гарвардського університету Роман Якобсон.  За словами Юрія Шевельова він розцінював наявність у слов’янській мовній групі самостійної української мови як “непотрібне ускладнення”, відтак це розуміння поширювалося у славістичному середовищі через  його численних учнів, усталювалося як загальноприйнята точка зору. Отже через 5 років після дезінтеграції СРСР попри те, що  курси з української мови викладалися в університетах (зокрема, завдяки методично-науковій базі, розробленій професором Мічиганського університету Асею Гумецькою), попри функціонування всесвітньовідомих україністичних інституцій (як-от: Гарвардський український дослідницький інститут, Наукове товариство Шевченка (НТШ), Українська вільна академія наук (УВАН) та ін.), попри авторитет і вагомий внесок у світову науку визначних учених-україністів (і ширше – славістів), серед яких Юрій Шевельов, Омелян Пріцак, Ігор Шевченко та ін., дискусії  щодо окремішності української мови (формальні, і неформальні) все ще лишалися звичним явищем в університетському середовищі.  Тоді спілкування стажерів з України українською мовою нерідко сприймалося російськомовними колегами з подивом – чи то як вияв кокетства, чи то як необґрунтована зарозумілість:  адже можна говорити загальнозрозумілою російською – то навіщо все ускладнювати?!            Такий стан речей спонукав мене до організації і щомісячного проведення у Гарріманівському інституті круглого столу під назвою “Мовна політика і мовна ситуація в Україні”.  Сюди запрошувалися з доповідями не тільки лінгвісти, але й літературознавці, політологи, журналісти, представники владних структур.  Тобто, заявлена проблематика досліджувалася з різних перспектив.  Дискусії викликали жвавий інтерес і в університеті, і в позауніверситетських колах.  А оскільки майже всі заходи, які проводяться у Гарріманівському інституті, є відкритими для публіки, то тут можна було побачити і студентську молодь, і викладачів (необов’язково славістів), і представників української громади.  Ідея виявилася вдалою, і після двох років перебування в Україні, коли мене запросили до Колумбійського університету викладати, роботу круглого столу було відновлено.  На цих зібраннях, які тривали аж до 2008 року, виступали зокрема професори: Ася Гумецька (Мічиганський університет, Патриція О’Коннор (Джорджтаунський університет), Тамара Гундорова (НАН України), Майкл Рифкін (Міський університет Нью-Йорку), фахівці з різних  суспільних ділянок: міністр закордонних справ України 1998-2000, 2005-2007 рр і стипендіат Програми Фулбрайта Борис Тарасюк, суддя Федерального суду США Богдан Футей, журналіст радіо “Свобода” Юрій Дулерайн та багато інших цікавих гостей, чия точка зору була важливою для розуміння питань, які розглядалися.           Треба сказати, що до фулбрайтівського стажування було складно уявити в повній мірі багатство і багатоманіття джерельної бази, бібліотечних колекцій для наукових досліджень, які відкривалися у США.  Сама бібліотечна справа була наукою, а бібліотекарство було поважаною і достойно оплачуваною професією (чого в пострадянському просторі тоді годі було й шукати).  Бібліотеки Колумбійського університету, Бібліотека Конгресу США просто вражали доступністю до безмежжя інтелектуальних і духовних надбань людства.  Цей бібліотечний простір був свого роду символом свободи совісті і свободи слова.  Без перебільшення.  Вражало і те, що перед сесією і під час сесії університетська бібліотека працювала цілодобово: студенти спали тут таки, за читальними столами та в холах.  Така прилаштованість університетського режиму до потреб студентів у доброму сенсі дивувала і зворушувала.                   Університетське життя Нью-Йорку відрізняється тим, що тут існує досить значна українська громада та українські наукові інституції (крім згаданих вище НТШ та УВАН є ще й Український музей та низка громадських організацій).  Крім того в Колумбійському університеті функціонує Український студентський клуб.  Ці фактори безумовно позитивно впливають на зацікавленість україністичною тематикою, оскільки існує коло, де ці ідеї можуть резонувати, стимулюючи подальший розвиток українських студій.                Особливо хочеться сказати про людські стосунки, які складалися у новому оточенні.  У цьому аспекті стажування дало можливості надзвичайні. Уже згадувалося, що мені доводилося бувати у США ще за радянських часів, у т.ч. і у Гарвардському університеті. Тоді вперше я побачила інше (не радянське) університетське життя, познайомилася з професорами Оиеляном Пріцаком, Романом Шпорлюком, Олександром Мотилем, Григорієм Грабовичем, Тарасом Гунчаком, Маршалом Голдманом та багатьма іншими.  Але одна справа запізнати людей, а інша – працювати тривалий час у колективі, відповідати за навчальний процес, за проведення позааудиторних заходів, які часто визначають набір студентів на ті чи інші курси, а, значить – і затребуваність (життєспроможність) програми в цілому.                До речі, це теж була новина – у той час, з досвідом радянської освіти, непросто було уявити, що в програмах університетів “місць” було більше, ніж студентів, які бажали б в них навчатися.  Тобто, кожна з програм всередині університету мала бути ще й конкурентоздатною. Для мене це було цілковитою несподіванкою.                Отже для створення життєспроможної програми необхідно було не замикатися на сентиментальних почуттях студентів та їхніх батьків українського походження, які звертаються до вивчення українознавчих дисциплін, а спробувати ввести україноорієнтовані дисципліни в коло зацікавлень якомога більшої кількості студентів різних ділянок. Тому згодом, коли мене уже запросили до Колумбійського університету працювати, це стало одним із стимулів для створення таких курсів, які б мали більш універсальний характер, і в яких українська тематика розглядалася б як рівнозначний за своєю цінністю серед подібних явищ феномен для вивчення в контексті ареальних студій.  Такими стали мої курси “Розвиток мови у посттоталітарному просторі” та “Мова і суспільство: влада, ідеологія та ідентичність”, які викладалися у Колумбійському університеті. У цей спосіб українознавча тематика виводилася у ширше коло зацікавлених студентів.  Ці теоретичні курси з соціолінгвістики, призначені для магістрів і аспірантів, могли вивчати і студенти бакалаврату (правда, з дозволу викладача).                   Взагалі, вражала свобода вибору, яку мали студенти, та увага, з якою до цього вибору ставилися в університеті. План навчання формувався  студентом і куратором (у термінах американської університетської освіти – консультантом); протягом перших двох тижнів занять кожного семестру студенти могли вирішувати, чи вивчатимуть вони обрану дисципліну, чи ні і т. ін.   За нинішніх обставин,  після підписання Україною Болонської декларації  у 2005 році та запровадження в Україні принципів болонської системи освіти, це не здається чимось дивовижним, але в середині 90-х таким було.  Особливо, якщо взяти до уваги повну відсутність у пострадянській освіті у ті часи кредитно-модульної системи та диференціації курсів за ступенем обов’язковості.Взагалі найбільше впадала у вічі індивідуалізованість освіти, заохочення індивідуальних рішень студентів, дуже невимушене висловлення особистої думки студентами з будь-якого питання.  Для того, хто навчався в радянському університеті в останні “застійні” роки радянського режиму, це відчувалося особливо гостро.             Під час стажування фулбрайтівці мали координатора – співробітника у штаб-квартирі фундації, розташованої у Вашингтоні.  У середині 90-х це була Лорі Калхун (Laurie Calhoun). Самозрозуміло, що перебування у незвичному середовищі викликало безліч всіляких питань – і організаційного, і професійного, і побутового характеру.  Тому доводилося турбувати координатора часто.  Хочу сказати, що кожного разу, коли виникала потреба в пораді, я отримувала вичерпну відповідь, професійну і доброзичливу.  Протягом стажування ніколи мені не довелося зіткнутися з формалізмом, чиновницькою байдужістю чи некомпетентністю.   Тому вдячні спогади про цю підтримку – з формальної точки зору офіційну, а насправді дуже людяну і ефективну, збереглися до нинішнього часу.              Не можна не відзначити і того, що за минулі 25 років діяльность Програми Фулбрайта в Україні набула нових граней, розвинула нові форми роботи, ускладнила свою структуру. Однак професіоналізм і людяність лишаються її незмінними характерними рисами.              Важливою частиною фулбрайтівського побуту було відкриття української діаспори США.  Не як явища (про це скажу пізніше), а як людей, що сприймали кожного з українських фулбрайтівців, як “дитину великої і уже вільної України”.  У цьому теплому ставленні не можна було не відчути також і гордості за нас – адже фулбрайтери представляли собою Україну інтелектуальну.  Це також означало, що зусилля, які покладалися поколіннями українських емігрантів на створення і підтримання українских наукових інституцій у США матимуть новий імпульс до розвитку, а надбання еміграції – бібліотеки, архіви, науковий доробок – прислужаться розвиткові науки нової України.              Для мене (припускаю, що і для інших фулбрайтерів) в еміграції відкривалися нові іпостасі української і світової історії.  Скажімо, такі постаті, як Роман Шухевич, Степан Бандера, Юрій Коновалець в українській радянській науці або замовчувалися, або представлялися як злодії.  У пострадянському дискурсі ім’я Бандери стало символом національної ідеї, і, як правило, похідні від нього слова (бандерівець, бандерівка) містили позитивні конотації та вживалися як синонім до “український патріот” без будь-якого ньюансування.  В еміграційному середовищі все було інакше. Тут були не тільки бандерівці, але були також двійкарі і мельниківці.  Були й соціалісти.  І коннотації в цих словах (в т.ч. і похідних від Бандера) не були обов’язково одноманітно позитивними. Адже для закордонного українства це були не просто назви умоглядних течій та імена їхніх учасників. Це були визначення конкретних політичних груп з конкретними ідеологічними інтересами, за якими стояли цілком конкретні люди (часом родичі, знайомі, земляки), що вибудовували свої суспільні та особистісні стосунки згідно з цими політичними поглядами.  Для українців Америки все це було не абстрактною частиною “минулого далекої історичної батьківщини”, а цілком актуальним наповненням їхнього життя.            Завдяки перебуванню на стажуванні за програмою Фулбрайта мені випало познайомитися з видатним гуманітарієм ХХ століття Юрієм Володимировичем Шевельовим. Цим я завдячую колишній студентці Шевельова професору Ратґерського і Колумбійського університетів Мирославі Томоруґ-Знаєнко.  Започатковане цим знайомством спілкування тривало аж до смерті Ю.В.Шевельова навесні 2002 року. Про це у часописі “Слово і час” до 100-річчя з дня народження Шереха-Шевельова було опубліковано мою досить обширну статтю-спогади “З погляду літ”, тому тут торкатимуся цієї теми менше. Але скажу, що у період мого стажування у Колумбійському університеті Шевельов, незважаючи на поважний вік, провадив доволі активну наукову діяльність – публічно виступав, робив досліди, публікувався, що було предметом наших неспішних розмов, а відтак і мені пощастило зблизька спостерігати за буднями генія.            Входження у коло американських славістів, вироблення  розуміння функціонування цього науково-дослідницького поля, визначення оптимальних форм і методів роботи, формулювання пріоритетів у наукових дослідженнях, накреслення актуальних, перспективних напрямків співпраці і власне сама співпраця – це те, чим я завдячую передусім колишнім студентам Ю.В.Шевельова – Мирославі Знаєнко та Михайлові Найдану, до речі – також фулбрайтерам різних років.            Саме вони створювали довкола себе осередки творчої співпраці, результати якої представлялися на панелях, семінарах, обговореннях проектів різного формату, у публікаціях тощо. Завдяки їхнім зусиллям методи і тематика досліджень зарубіжних колег ставали зрозумілішими, у ході роботи вироблялися спільні точки зору на ті чи інші проблеми, що зрештою зумовлювало і плідність наших наукових зусиль.                У контексті цієї співпраці ясніше формулювалися завдання з вдосконалення курсу “Розвиток української мови у ХХ столітті”.  Наприклад, від Ю.В.Шевельова я отримала унікальні відбитки опублікованих у Німеччині робіт Олекси Горбача з дослідження субстандартних мовних явищ – інших таких матеріалів  практично не існувало – вони були розпорошені у виданнях, які виходили зовсім маленькими тиражами. У сукупності з усними коментарями  Ю.Шевельова та  М.Знаєнко це дозволяло уже на вироблення іншого бачення розвитку української мови середини ХХ століття у її субстандартних (спонтанних) формах та пояснювало динаміку її розвитку у пізніший час. І це тільки один приклад із багатьох.              Обговорювалися також причини, логіка обрання тих чи інших напрямів наукової діяльності у певний період часу. Це спілкування, дискусії,  відтворюючи динаміку розвитку наукового пошуку у царині української мови, дозволяло на глибше, об’ємніше осягнення досліджуваної теми.                Взагалі, мабуть у цей період з’явилося розуміння багатомірності науково-освітньої діяльності як явища.  Саме під час перебування у США за програмою Фулбрайта довелося безпосередньо зіткнутися зі співіснуванням різних наукових парадигм, інтердисциплінарністю як практикою не тільки наукового пошуку, але й частиною щоденної університетської рутини. Іншими словами горизонт бачення світу суттєво змінювався, розсувався.  Формувалося розуміння того, що ландшафт пошукового поля, інструментарій для його дослідження є дуже відмінними від тих, до яких мислення було призвичаєне раніше.  Я далека від того, щоб недооцінювати свій попередній освітньо-дослідницький досвід. Але об’єктивно зумовленим є те, що перебування на стажуванні за програмою Фулбрайта дійсно стало  етапом, який відкрив зовсім інші перспективи бачення навіть таких, здавалося б “відомих” явищ, як українська мова – починаючи від іманентних характеристик і закінчуючи їхнім резонуванням у суспільстві – культурній, політичній, освітній сферах.            Крім того, атмосфера дослідницького університету калібру Колумбійського університету є неймовірно насиченою не тільки цікавими, але й інтелектуально вартісними подіями. Щодня відбуваються симпозіуми, великі і менші конференції, круглі столи, виступи доповідачів з різних країн з найрізноманітнішої тематики – у сукупності це дає відчуття перебування у самісінькому осерді світової науки, цікавої не тільки тим, хто нею займається, але, якщо і не в прямому сенсі цікавої, то принаймні важливої для решти людства.             Враження це обґрунтоване. Адже до цього університету приїжджають з виступами найвпливовіші політики різних країн – колишні й дійсні президенти (серед яких, наприклад, Михайло Горбачов, Вацлав Гавел, Михаїл Саакашвілі, Володимир Путін); визначні інтелектуали сучасності: Юлія Крістєва, Славой Жижек, Борис Гройс та ін. Крім того, і до професорсько-викладацького складу самого Колумбійського університету та Гарріманівського інституту входять такі славісти, як Річард Вортман, Борис Гаспаров, Роберт Легволд, Марк фон Хаґен.  Незважаючи на непересічні наукові досягнення і гучність імен ці професори були глибоко занурені у роботу зі студентами, до деталей, повязаних не тільки з написанням поточних студентських робіт, а й з проведенням так званих позааудиторних заходів, однаково відвідуваних і студентами, і викладачами.             Вагому лепту у творення інтелектуального клімату  університетського життя вносять саме фулбрайтери.  Майже кожен семестр є кілька осіб з різних країн, які працюють тут над своїми дослідженнями, представляють їх результати, долучаються до життя університетської спільноти.  Маю сказати, що інтерес до їхньої роботи завжди підвищений і з боку колег, і з боку студентів, що забезпечується усталеністю високої репутації самої Програми Фулбрайта. І, оскільки мені довелося викладати ще у декількох американських університетах (Ратґерському, Дрю та Фордемському), то можу впевнено сказати, що чим вищий науковий рівень університету, тим більшою є в ньому присутність фулбрайтерів.              Звичайно, перебування на Програмі Фулбрайта позитивно позначилося на професійній діяльності.  Саме включення у процеси взаємодії світової наукової спільноти – в тому числі і через діяльність Американської асоціації зі східноєвропейських, євразійських та славістичних студій, Американської асоціації українських студій, Міжнародної асоціації україністів та ін. – є фактором професійного зростання. Думка стипендіатів Програми Фулбрайта цікава багатьом. Тому не є рідкістю запрошення фулбрайтерів з індивідуальними відкритими лекціями до впливових дослідницьких інституцій.  Серед яких, якщо говорити про власний досвід, можу зазначити Гарвардський український дослідницький інститут (HURI), Міжнародний республіканський інститут [IRI], Державний департамент США та ін. Це тільки декілька прикладів. Звичайно, включеність фулбрайтерів у академічне і позаакадемічне науково-дослідницьке поле є значно більшою.  І це, безумовно, справляє вплив на  формування думки експертного середовища та громадянського суспільства.               У цьому есе я свідомо зазначаю (хоча й далеко не всі) імена осіб та назви інституцій, які більшою чи меншою мірою були дотичними до моєї професійної діяльності у США.  І не для того, щоб похизуватися. Але для того, щоб саме у дусі фулбрайтівської ідеї – через конкретних людей і діяльність конкретних інституцій – спробувати окреслити  напрями і характер діяльності наукової спільноти, пов’язаної з Програмою Фулбрайта, створити предметне уявлення про те, що представляє собою ця діяльність, ким, як і з якою метою вона здійснюється.                 Насамкінець маю сказати, що за час, який минув від заснування Програми Фулбрайта в Україні, змінилося багато чого – і в Україні, і в США, і поза їхніми межами.  І не всі з цих змін нас тішать.  Однак як на зорі існування фулбрайтівської діяльності в Україні та початків незалежності самої України, так і сьогодні розвиток контактів науковців, інтелектуальний обмін, розширення сфер цього обміну справляли і справляють на світ тільки позитивний вплив, забезпечуючи поступ і самої науки, і – без перебільшення – значної частини людства (зважаючи на поширеність програми у світі).  Завдяки діяльності Програми Фулбрайта формуються засади вибудовування загальноприйнятних, однаково цінних для громадян будь-яких країн орієнтирів поступу, найвищим з яких є суспільновартісна діяльність людини розумної, здатної осягнути суть речей, явищ, процесів, сформулювати пов’язані з ними проблеми і розв’язати їх, не звужуючи, а, навпаки, розширюючи обрії розвитку системи людина – суспільство – людство.  
x

Електронний кампус

Інформаційні ресурси

Викладачі КПІ

GitHub репозиторій