Ви є тут

Битва за Дніпро. До 70-річчя визволення Києва від фашистських загарбників


1943.11.01 Битва за Дніпро

Однією з яскравих сторінок Великої Вітчизняної війни була стратегічна наступальна операція (серпень-грудень 1943 р.), яка отримала в історії назву "Битва за Дніпро".

Улітку 1943 р. нищівним розгромом німецько-фашистських військ у Курській битві була остаточно похована наступальна стратегія ворога. Червона Армія розгорнула потужний наступ на фронті від Великих Лук до Азовського моря. 5 серпня були визволені Бєлгород і Орел, і вперше від початку війни Москва салютувала військам-визволителям.

Німецькі війська були вимушені перейти до стратегічної оборони на всьому фронті. 11 серпня 1943 р. Гітлер видав наказ про прискорення будівництва стратегічного оборонного рубежу (так званий "Східний Вал"), що проходив північніше Чудського озера, по річці Нарві, східніше Пскова, Невеля, Вітебська, Орші, далі через Гомель, по річках Сож і Дніпро в його середній течії, вздовж річки Молочна. Особлива увага приділялася організації оборони вздовж Дніпра, правий берег якого є значно вищим за лівий. До кінця вересня тут була створена розвинута в інженерному відношенні, розгалужена, насичена протитанковими та протипіхотними засобами оборона.

Звільнення Лівобережної України та форсування Дніпра було важливим військово-політичним завданням, яке Ставка Верховного Головнокомандування сформулювала перед радянськими військами ще під час Курської битви. Виконання цього завдання було доручено військам п'яти фронтів: Центрального (командувач К.К.Рокосовський), Воронезького (М.Ф.Ватутін), Степового (І.С.Конєв), Південно-Західного (Р.Я.Маліновський) і Південного (Ф.І.Толбухін). Координували дії фронтів Маршали Радянського Союзу Г.К.Жуков та О.М.Василевський. У складі  військ цих фронтів було 2633 тисячі солдатів і офіцерів, 51200 гармат та мінометів, 2400 танків і самохідних артилерійських установок, 2850 бойових літаків.

Проти п'яти радянських фронтів німецьке командування сконцентрувало 2-гу німецьку армію з групи армій "Центр" та всю групу армій "Південь", якою командував генерал-фельдмаршал Е.Манштейн. Основне угруповання німецьких військ було сконцентровано на Південно-Західному напрямі, де проти Воронезького, Степового, Південно-Західного та Південного фронтів воно налічувало 1240 тисяч солдатів і офіцерів, 12600 гармат та мінометів, близько 2100 танків і штурмових гармат та 2000 бойових літаків.

23 серпня після запеклих боїв був визволений Харків, і в Москві знову пролунали залпи артилерійського салюту. Але на захід, південний захід та південь від міста ще тривали напружені бої. Вигідна для оборони місцевість по берегах річок Мерефи, Уди, Ворскли та інших, міцні опорні пункти у Мерефі, Валках, Краснограді, Полтаві суттєво затримували наступ наших військ і вихід їх до Дніпра.

5 вересня радянські війська після запеклих боїв звільнили місто та важливий залізничний вузол Мерефа, що відкривав шлях наступу до Дніпра, але попереду були ще Полтава та Кременчук, в напрямку яких відступали угрупування 8-ої армії німців. 6 вересня війська Південно-Західного фронту прорвали так звану позицію "Черепаха" та швидко просунулися до району південніше м. Павлоград. Розгром німецьких військ під Харковом і Мерефою та успішні дії інших фронтів радянських військ зумовили необхідність скоригувати директиву Ставки від 12 серпня і встановити з 6 вересня нові розмежувальні лінії між фронтами та дещо змінити напрями наступу фронтів. На Київ тепер націлювався Воронезький фронт.

15 вересня німецькі війська отримали наказ про загальний відхід та переправу на правий берег Дніпра. Вони відступали в напрямах постійних переправ біля Києва, Канева, Кременчука, Черкас, Дніпропетровська. Відступ супроводжувався "тактикою випаленої землі": за попередньо розробленим планом руйнувалися не лише військові об'єкти, але міста і села, промислові підприємства, мости, затоплювалися шахти, спалювалися сільгоспугіддя. Величезна територія Подніпров'я була перетворена на смертельну пустку.

З початком загального відступу групи армій "Південь" на Лівобережній Україні закінчився перший етап битви за Дніпро. Перед наступальними радянськими фронтами Ставка поставила нові завдання. Основні сили Центрального та Воронезького фронтів зосередилися на Київському напрямі, Степового фронту – на Кременчуцькому, Південно-Західного – на Дніпропетровському та Запорізькому, Південного фронту – на Мелітопольському та Кримському напрямах.

До кінця вересня радянські війська вийшли на лівий берег Дніпра на 700-кілометровому фронті від Лоєва до Запоріжжя.

Для прискорення наступу військ Ставка зі свого резерву в першій половині вересня передала до складу Центрального та Воронезького фронтів 61-шу та 52-гу армії, 3-тю гвардійську танкову армію, два танкових, механізований та два кавалерійських корпуси. До складу Степового фронту були передані 37-ма армія та по одній армії з Воронезького та Південно-Західного фронтів.

На жаль, виконати в повному обсязі завдання Ставки – зірвати німецький план організованого відступу військ за Дніпро, не дати ворогу перепочину, з ходу форсувати Дніпро та створити на його правому березі потужні плацдарми – втомленим і виснаженим військам не вдалося. Використовуючи неузгодженість і нерішучість дій радянського командування, Е.Манштейн почав переправу військ через Дніпро, яка здійснилася майже без втрат. Основна частина (до 90%) німецьких військ встигла переправитися на правий берег Дніпра і розташуватися вздовж нього на добре укріплених позиціях.

З виходом до Дніпра 21-22 вересня 1943 р. війська Центрального та Воронезького фронтів зразу розпочали його форсувати та захоплювати плацдарми на правому березі. Пізніше плацдарми на правому березі захопили війська Степового та Південно-Західного фронтів. До 30 вересня було створено 23 плацдарми, в тому числі важливі для визволення столиці України Києва – Лютізький та Букринський. На цьому закінчився другий етап битви за Дніпро. Плани Ставки про форсування Дніпра на головному – київському напрямі та подальший стрімкий розвиток наступу виснаженим тяжкими боями військам Воронезького фронту виконати не вдалося.

З метою швидкого і рішучого розгрому ворога до першого ешелону військ фронту було включено 3-тю гвардійську танкову армію і три окремі танкові корпуси – 5-й гвардійський, 2-й та 10-й. На світанку 22 вересня передовий мотострілецький батальйон 3-ої гвардійської танкової армії П.С.Рибалка успішно форсував Дніпро і захопив невеличкий плацдарм, але сил для його розширення не було. Трохи вище за течією Дніпра підрозділи 40-ої армії К.С.Москаленка захопили дещо менший за розмірами плацдарм у районі Ржищева. На інших ділянках фронту суттєвих успіхів не було, і це ускладнювало подолання Дніпра головними силами.

На світанку 24 вересня ворог зосередив проти Букринського та Ржищевського плацдармів кілька дивізій, у тому числі одну танкову. Для підтримки та полегшення форсування Дніпра, створення та утримання плацдарму на його правому березі, подальшого наступу військ на Букринському напрямі за наказом Ставки в бій вступили повітряно-десантні війська.

У ніч на 24 вересня в районі Канева було скинуто першу партію повітряного десанту із завданням захопити й утримувати до підходу основних сил плацдарми на рубежі Ржищів-Межиріч-Мошни-Черкаси. Для десантування близько 10 тисяч військових, більше ніж 200 гармат та мінометів, 540 кулеметів виділялося до 180 літаків Лі-2 і 35 планерів. Десантування відбувалося в темряві. Через погану підготовку операції десант розсіявся по дуже великому району, через втрату орієнтування частина десантників потрапила в розташування своїх військ, частина – у води Дніпра, болото, а інші були скинуті прямо на німецькі позиції. Під час десантування більшість протитанкової зброї потрапила до рук ворога чи загубилася, було порушено радіозв'язок між окремими групами парашутистів і штабом. Окремі десантні підрозділи після приземлення зразу вступали в бій та чинили відчайдушний опір німцям, але сили були занадто нерівні. Операція провалилася. 

Катастрофа на Букринському плацдармі стала важким ударом для радянських повітряно-десантних військ. Десантники, що залишились, були зняті з фронту, десантні війська перебували в резерві Ставки і до завершення війни з Німеччиною серйозні десантні операції не проводилися.

Невдачі перших днів боїв на захоплених плацдармах на Правобережжі не змінили планів Ставки щодо подальшого розгортання наступу. Військам Воронезького фронту ставилося завдання оволодіти Києвом і вийти на лінію Овруч–Коростень–Житомир–Козятин.

Оскільки захопити Київ, розташований на високому березі Дніпра, прямим ударом було неможливо, то планувалось нанести два удари: головний з Букринського плацдарму та розташованого трохи вище на північ Щучинського в обхід Києва з південного заходу, а другий – з Лютізького плацдарму в південному напрямі вздовж річки Ірпінь, в обхід Києва з північного заходу. На кінець п'ятого дня наступу планувалося оволодіти Києвом, військам ударного угруповання перерізати шосе Київ – Житомир і перешкодити ворогові відходити на захід.

Обставини, за яких готувався наступ Воронезького фронту, були дуже складні. До 29 вересня жодна з армій фронту не мала понтонних мостів на Дніпрі, що не дозволяло здійснювати в необхідних розмірах переправу на Букринський плацдарм військ, боєприпасів, техніки та палива. Через нестачу палива арміям фронту не була надана ефективна допомога авіацією.

У той час, коли війська фронту намагалися розширити Букринський плацдарм і готували наступ, німецьке командування до кінця вересня перекинуло із Західної Європи на Київський напрям три танкових і три піхотних дивізії та багатотисячні поповнення з наміром ліквідувати плацдарм і скинути його захисників у Дніпро. 29 вересня 1943 р. ворог силами двох танкових і двох піхотних дивізій, за вогневої підтримки артилерії та мінометів завдав удару по Букринському плацдарму, а 2 жовтня піхотні та танкові дивізії розпочали наступ північно-західніше Ржищева на Щучинському плацдармі. Тяжкі криваві бої точилися до 4 жовтня.

За десять днів з моменту початку форсування радянськими військами Дніпра ворог суттєво зміцнив свої позиції та  перебазував свіжі сили на загрозливі напрями Букринського та Лютізького плацдармів.

11 жовтня 1943 р. розпочався наступ військ Воронезького фронту на північ від Києва, але всі намагання 60-ої та 38-ої армій прорвати оборону ворога успіху не мали. 12 жовтня 60-та та 38-ма армії відновили наступ, а 40-ва, 3-тя гвардійські танкові армії, 27-ма та 47-ма армії лівого крила фронту перейшли в наступ, завдаючи головного удару. В запеклих боях на фронті від Ржищева до Києва обидві сторони зазнали величезних втрат. Німецьке командування ввело в бій всі свої сили та почало перекидати на цей напрям танкові дивізії з інших ділянок фронту. 13 жовтня бої продовжилися з новою силою та в ще більш складних умовах.

Важливе значення на всій ділянці Воронезького фронту мало будівництво мосту великої вантажопідйомності на Букринському плацдармі в районі села Козинці. Понтонери, сапери, робітники та колгоспники, які допомагали будувати міст, під безперервним бомбардуванням за нечувано короткий термін (11 діб) збудували міст. Увечері 14 жовтня розпочалася переправа військ на правий берег. Усього у смузі Воронезького фронту було збудовано 13 низьководних мостів на Дніпрі на південь і північ від Києва та 15 мостів на Десні.

Бої на Букринському та Лютізькому плацдармах точилися без успіху до 15-16 жовтня і потім були тимчасово припинені, аби провести заходи щодо продовження наступу. 20 жовтня 1943 р. було перейменовано фронти, і з 21 жовтня Воронезький став називатися 1-м Українським, Степовий, Південно-Західний і Південний – відповідно 2, 3 і 4-м Українськими.

Успіхи військ сусідніх фронтів вимагали прискорення оволодінням Києвом і створення великого плацдарму на цьому напрямі. Тому 21 жовтня на Букринському плацдармі розпочався новий наступ, який приніс деякі тактичні успіхи. Наприкінці дня частини 40-ої армії об'єдналися з частинами, які діяли на Щучинському плацдармі. Деякого успіху досягли частини 27-ої армії. На Лютізькому плацдармі війська відбивали безперервні контратаки ворога. Наступні два дні боїв успіху не принесли.

Після жовтневих боїв 1-й Український фронт надійно закріпив за собою три оперативні плацдарми: Букринський (40-ва, 27-ма та 3-тя гвардійські танкові армії), Лютізький (38-ма армія) та плацдарм у гирлі річки Прип'ять (13-та та 60-та армії). Оскільки стало ясно, що головний наступ з Букринського плацдарму недоцільний, то, проаналізувавши можливості двох останніх плацдармів, Ставка вирішила, що найбільш придатним для наступу на Київ є Лютізький плацдарм. Він знаходився на відстані 15-20 км на північ від Києва і, у разі успішних дій з цього плацдарму, радянські війська мали можливість на другий-третій день операції обійти Київ з північного заходу, перерізати шосе Київ-Житомир і захопити Київ. Далі можна було б наступати в західному та південно-західному напрямах. Для здійснення цього плану було необхідно забезпечити оперативну раптовість, потай підсилити війська на плацдармі, не залишаючи ворогові часу на підведення нових сил безпосередньо до Києва. Оскільки на той час вільних резервів на київському напрямку у Ставки не було, то необхідні сили та засоби для здійснення плану мав відшукати фронт.

24 жовтня пізно вночі Ставка видала фронту директиву, згідно з якою фронт мав негайно розпочати перекидання своїх військ з лівого крила  на правий та закінчити їх зосередження до 1-2 листопада. Для цього 3-тю гвардійську танкову армію переводили на ділянку фронту на північ від Києва, аби використати її разом з 1-м гвардійським кавалерійським корпусом. Північне (праве) крило фронту за рахунок південного (лівого) підсилювалося трьома-чотирма стрілецькими дивізіями, а також двома стрілецькими дивізіями з резерву Ставки. Окрім цього, до наступу на Київ залучалися 60-та та 38-ма армії. Наступальні дії на Букринському плацдармі при цьому мали вести війська, що залишилися на плацдармі, аби відволікти на себе максимум сил ворога.

За оперативно-тактичним задумом новий план операції не мав аналогів в історії воєн. За 8-10 днів війська з Букринського плацдарму мали здійснити форсований марш на відстані 150-200 км, переправитися через Десну і знову через Дніпро – на Лютізький плацдарм.

Серед цих завдань найскладніше було пов'язане з наступним перегрупуванням військ. На Букринському плацдармі облаштовували удавані вогневі позиції артбатарей, частина радіостанцій залишилася на своїх місцях і продовжувала звичайний радіообмін, здійснювалися підсилені оборонні роботи, постановка мін і дротяних загороджень, будувалися удавані переправи на Дніпрі, імітувалося перекидання військ з лівого берега на плацдарм. Для маскування переправ широко використовувалися димові завіси, які ставили там, де переправи військ не відбувалися. Німецьке командування не змогло дізнатися про масштаби та характер перегрупування радянських військ і саме в цей час відвело з-під Києва в район Кагарлика 7-му танкову дивізію.

Успіху перегруповування значною мірою сприяла робота радянських інженерних частин, які в дуже складних умовах навели через Дніпро понтонний міст, збудували два дерев'яні мости з настилом, нижчим за рівень води, що робило їх майже непомітними, та розгорнули дві паромні переправи.

Битва безпосередньо за Київ розпочалася 1 листопада 1943 р. наступом радянських військ на Букринському плацдармі. Після 40-хвилинної артилерійської та авіапідготовки пішли в наступ з'єднання першого ешелону 40-ої та 27-ої армій. Ворог, який зберіг тут з періоду жовтневих боїв сильне угруповання, нищівним вогнем, танками і контратаками зупинив наступ. За наказом М.Ф.Ватутіна активні бойові дії військ на Букринському плацдармі продовжувалися. З 3 по 5 листопада війська армій демонстрували удаване зосередження оперативних резервів, а спроби прорвати оборону ворога тривали до 10 листопада. Війська 40-ої та 27-ої армій не прорвали ворожу оборону, але ціною великих зусиль виконали, в головному, завдання прикувати до району Букрина значні сили ворога, не дозволивши використати їх на північному напрямі, де вирішувалася доля Києва.

У 1948 р. автор цих рядків був на місцях боїв у Зеленій діброві під Ходоровим, оспіваній в однойменній поемі М. Бажана, і бачив розтрощену військову техніку та землю, вкриту суцільним шаром осколків, гільз різного калібру, патронів, прострелених касок, металевого військового знаряддя. Ми, тоді малі діти, потайки від дорослих, під проводом більш дорослих хлопців ходили туди збирати мідні та латунні речі, які приймали в обмін на всіляке господарське приладдя заготівельники кольорових металів, що їздили тоді по селах.

3 листопада 1943 р. ударне угруповання військ 1-го Українського фронту на Лютізькому плацдармі нанесло потужний удар з півночі від Києва. З 8-ої години протягом 40 хвилин артилерія спрямовувала нищівний вогонь на оборону ворога. У смузі наступу 38-ої армії (командувач К.С.Москаленко), яка наносила головний удар, на шестикілометровій ділянці прориву було сконцентровано понад 2 тисячі гармат та мінометів, 500 установок реактивної артилерії, що дозволило тут створити небачену раніше у війнах щільність артилерії – більше 300 одиниць  на 1 км ділянки прориву. Потужний удар знищив захисні споруди, ворог зазнав значних втрат у живій силі, озброєнні, бойовій техніці. Перший ешелон радянських військ перейшов в атаку. У другій половині дня з Пущі-Водиці ворог здійснив першу контратаку, яка була відбита з великими для нього втратами. Наступ продовжувався, тяжкі бої тривали до глибокої ночі.

Ударне угруповання із заходу прикривала 60-та армія (командувач І.Д.Черняховський), у смузі якої ворог чинив шалений спротив. Велику допомогу наступальним військам надала 2-га повітряна армія, яка, як тільки дозволила погода, забезпечила 3 листопада 1150 літако-вильотів над полем битви та по резервах ворога, що просувалися із районів Білої Церкви та Корсунь-Шевченківського.

За перший день наступу на Лютізькому плацдармі 38-ма армія прорвала першу захисну позицію ворога на фронті 10 км і почала бої на другій позиції. 60-та армія на своєму лівому фланзі прорвала оборону на фронті 18 км. Обидві армії просунулися вглиб на 5-12 км, але завдання першого дня наступу та прориву ворожої оборони були виконані не повністю. Ворог уже 3 листопада частково використав наявні резерви, а на підході були ще інші. Все це означало, що 4 листопада бої матимуть винятково тяжкий та жорстокий характер.

Ранком 4 листопада війська поновили наступ, а ворог потужно контратакував, особливо в Пущі-Водиці. В бій були введені 5-й гвардійський танковий корпус і 340-ва стрілецька дивізія, перекинута сюди з правого флангу 38-ої армії. Прорив було розширено від Дніпра до річки Ірпінь на глибину 2-5 км, а частини 51-го стрілецького корпусу вийшли до північного пригороду Києва – Пріорки. 6-й та 7-й гвардійські танкові корпуси в цей день вели тяжкі бої на підступах до Святошина. Запеклі бої на підступах до Києва продовжувалися протягом ночі. 7-й гвардійський танковий корпус перерізав шосе Київ-Житомир і попрямував на Київ. Танки їхали з ввімкнутими фарами та сиренами, ведучи інтенсивний вогонь. Ворог не витримав і почав відходити. Ранком 5 листопада Святошин було звільнено.

У ніч на 4 листопада на Дніпрі нижче Києва, в районі острова Казачий збірний загін військ 38-ої армії форсував Дніпро та захопив на його правому березі кілька населених пунктів, перерізав дорогу вздовж Дніпра з Києва на південь. Сил для розвитку успіху на цьому плацдармі фронт не мав.

Вранці 5 листопада в битві за Київ стався різкий перелом. Боячись оточення, ворог почав відводити війська в південно-західному напрямі, одночасно перекидаючи в район Києва війська з Букринського плацдарму. Цього ж ранку 140 штурмовиків Іл-2 завдали сильного авіаудару по північних та північно-західних окраїнах Києва.

5 листопада з'єднання 38-ої та частини 3-ої гвардійської танкової армії просунулися на окремих напрямах на глибину до 25 км, а 50-й стрілецький корпус, обійшовши Київ із заходу, підійшов до станцій Жуляни та Борщагівка. З рубежу Бєлогородка–Бобриця–Забір'є, а також на рубежі річки Ірпінь для дій уздовж шосе Київ-Житомир на захід у бої були введені два стрілецьких і один кавалерійський корпуси. Одночасно на лівому фланзі 38-ої армії бої безпосередньо за Київ вели 51-й стрілецький, 5-й гвардійський танковий корпуси, 167-ма стрілецька дивізія 50-го стрілецького корпусу. Разом з ними вела наступ 1-ша Чехословацька окрема бригада під командуванням полковника Людвіка Свободи. Воїни бригади вибивали ворога з Сирця, залізничного вокзалу та вулиць у західній частині міста. Наприкінці дня ці з'єднання прорвалися до центральних кварталів міста, але бої на вулицях Києва точилися всю ніч на 6 листопада.

Прикриваючись ар'єргардами, відступаючий ворог продовжував спалювати, підривати та руйнувати місто. Тільки рішучий, стрімкий, навальний наступ радянських військ допоміг зберегти Київ від повного знищення.

6 листопада в 0 годин 30 хвилин над Києвом замайорів червоний прапор, а о четвертій годині командувач 38-ої армії генерал-полковник К.С.Москаленко, побувавши особисто на Хрещатику та впевнившись, що війська повністю оволоділи містом, доповів М.Ф.Ватутіну про звільнення столиці України. В той же день Москва салютувала військам, які звільнили Київ, 24 залпами з 324 гармат. Військам, які брали участь у звільненні Києва, наказом Верховного Головнокомандувача оголошувалася подяка, багатьом з'єднанням і частинам було присвоєно почесне найменування "Київські".

За мужність і відвагу 17,5 тисячі бійців і командирів були відзначені орденами та медалями, 663 найвідважнішим було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Серед останніх були розвідник старшина Н.М.Шолуденко (посмертно), який до війни встиг закінчити IV курс заочного відділення КПІ, та чехословацькі воїни – поручник Антонін Сохор і надпоручник Ріхард Тесаржик.

За останніми даними втрати радянських військ під час визволення Києва на 6 листопада 1943 р. становили 260 тисяч осіб.

6 листопада завершився перший етап Київської наступальної операції 1-го Українського фронту. Війська ворога зазнали тяжкої поразки, за Дніпром утворився плацдарм, який мав велике стратегічне значення. Ворог намагався ліквідувати прорив, стягуючи на південь та південний захід від Києва великі сили, головним чином танкові, які перекидалися з Франції, Букринського плацдарму, з-під Кременчука, збільшувалася кількість літаків на найближчих до Києва німецьких аеродромах.

Ставка уважно стежила за бойовими діями навколо Києва та на Правобережжі України і вимагала від командування 1-го Українського фронту не затягувати розпочату операцію, бо київський плацдарм мав найважливіше значення для звільнення Правобережної України. Тому вже 6 листопада війська фронту продовжили потужний наступ, проходячи понад 50 км на день. Ворог переслідувався по розбіжних напрямах на Коростень, Житомир, Фастів, Білу Церкву. Вже 7 листопада 3-тя гвардійська танкова армія оволоділа важливим залізничним вузлом і потужним опорним пунктом ворога – містом Фастів. Це надавало можливість військам фронту розвинути наступ на Козятин та Білу Церкву і допомогти здійснити перелом в діях військ на Букринському плацдармі. Але 10-12 листопада на козятинському та білоцерківському напрямах ворог фактично зупинив наш наступ. Захоплені раніше населені пункти Попільня та Паволоч були втрачені. Основні зусилля армії зосередилися на утриманні досягнутого рубежу в районі Фастова. Важкі бої на схід від Фастова точилися неперервно декілька днів, але успіху ворог не досяг.

13 листопада війська фронту звільнили Житомир, захопивши склади боєприпасів, пального, продовольства, велику кількість автомашин, гармат та навіть справних літаків. Багато з'єднань та частин отримали найменування "Житомирські", а Москва салютувала на честь цієї перемоги 20 артилерійськими залпами.

Одночасно ворог наносив удари вздовж правого берега Дніпра та змусив наші війська відступити до рубежу Германівка–Витачів–Трипілля. Неодноразові спроби прорвати оборону ворога на Букринському плацдармі успіху не мали. Тому на плацдармі залишили лише 27-му армію, а інші війська перекинули в район південніше Києва, на напрям головного удару фронту.

Німецький генеральний штаб вимагав від командування групи армій "Південь" рішучих дій. Командувач Е.Манштейн розробив план, згідно з яким ворог почав концентрувати бронетанкові сили, у тому числі танкові дивізії, що підходили з Заходу та Балкан, на київському напрямі.

Після оволодіння Житомиром характер дій у центрі 1-го Українського фронту змінився –  його війська перейшли до оборони. На цьому завершився другий етап Київської наступальної операції, під час якого війська фронту розгромили 15 дивізій ворога, захопили в полон 41 тисячу солдат і офіцерів, знищили або захопили 1200 гармат та мінометів, 600 танків і самохідних гармат, 90 літаків, 1900 автомашин і багато іншої бойової техніки. Невеличкий плацдарм у районі Лютіжа був розширений до стратегічного – до 400 км по фронту та 150 км вглиб.

Проаналізувавши обстановку, Ставка дійшла висновку, що Київська наступальна операція на цьому етапі завершена, її найближча мета досягнута. Досягнутий успіх мав бути закріпленим.

Враховуючи деяку розпорошеність напрямів наступу військ 1-го Українського фронту, втомленість військ, складність оборони на непідготовлених рубежах, велику протяжність тилів фронту, ворог здійснював контрудари, відшукуючи найслабкіше місце в обороні військ фронту. В ніч з 12 на 13 листопада ворог завдав сильного удару з району Андрушівка в напрямі на Корнін у стик 21-го та 50-го стрілецьких корпусів 38-ої армії. Фронт 21-го корпусу був дуже розтягнутий, а в самому Корніні військ не було зовсім. Частини двох німецьких танкових дивізій захопили Корнін і почали рухатися на північ в напрямі Брусилова, що створювало загрозу розчленування фронту 38-ої армії та тилам фастівської та житомирської груп фронту. Величезними зусиллями артилерії, танків і піхоти наступ ворога був призупинений. Брусилівський напрям був значно підсилений. 10 стрілецьких, 3 кавалерійські та 2 артилерійські дивізії мали обороняти район Житомира на схід від нього. Значно підсилювалися війська фронту, які обороняли Фастів та ділянку фронту від Фастова до Дніпра.

Водночас і ворог підсилював свої корнінську та житомирську групи військ з метою завдати головного удару на Брусилів, вийти на шосе Київ-Житомир і, діючи в напрямі на Київ, обійти з тилу фастівське угруповання радянських військ. Другий удар мав на меті оточити житомирське угруповання. Для виконання цього плану ворог залучив 7 танкових, 1 моторизовану, 6 піхотних і 1 охоронну дивізії на вузькій ділянці фронту.

Ранком 15 листопада ворог завдав перших ударів у напрямі Брусилова та Левкова. Наступ набув розвитку в районі населеного пункту Івниця в напрямі на Житомир, і з рубежу Ходорків-Корнін – на північ. Бої зразу прийняли дуже жорстокий характер. Сили були нерівні, танки ворога наступали групами від 60 до 150 машин, їх наступ неперервно підтримували групи з 20-30 літаків.

З'єднання 38-ої армії вимушені були відходити. На допомогу їм була спрямована 3-тя гвардійська танкова армія, але становище радянських військ у районах Брусилова та Житомира погіршувалося. В районі Івниця після форсування річки Тетерів і прориву нашого фронту гітлерівці 16 листопада перерізали шосе Житомир-Київ і 17 листопада захопили Коростишев. З 19 на 20 листопада був захоплений Житомир. Танки ворога попрямували вздовж шосе на схід до Києва.

Ворог зміг також прорвати фронт і на головному напрямі свого наступу в районі Корніна. Але на його шляху була нездоланна перешкода – вузол оборони Брусилів, де зосередилася 17-та артилерійська дивізія та деякі частини підсилення. На цій ділянці в середині дня 18 листопада ворог кинув на Брусилів одночасно до 100 танків, але втративши 50 з них, не зміг прорватися ні на Київ, ні в тил наших військ біля Фастова.

У зв'язку із загрозою прориву до Києва великого ворожого угруповання М.Ф.Ватутін 21 листопада отримав дозвіл Ставки використати з її резерву 94-й стрілецький корпус, аби він разом з іншими корпусами 38-ої та 60-ої армій здійснив контрудар по флангу ворожого угруповання, націленого на Київ. 22 листопада наступ 400 танків та авіації ворога в обхід Брусилова з північного заходу створив небезпеку його оточення. Тому за наказом фронту цей населений пункт війська залишили. Але продовжувати контрнаступ у цей день ворог уже був неспроможний. Подальші спроби продовжувати наступ на Київ 23-25 листопада навіть з великими групами танків у смузі 38-ої армії, аби прорватися до Києва та відкинути війська фронту за Дніпро, ситуацію не змінили. Важкі втрати, особливо в танках, змусили німецьке командування припинити 25 листопада наступ уздовж шосе Житомир-Київ.

Як згадував у своїх мемуарах Маршал Радянського Союзу А.А.Гречко, безпосередній учасник цих боїв на київському напрямі, вони за своєю напруженістю нагадували бої на Курській дузі. Про це свідчить і те, що на невеликій смузі фронту 38-ої та 3-ої гвардійської танкової армій німецько-фашистське командування зосередило майже стільки танкових (9) і моторизованих (2) дивізій, скільки в боях на Курській дузі діяло проти головних сил усього Воронезького фронту.

Відразу після провалу листопадового контрнаступу на Київ ворог розпочав напружено зміцнювати оборону на цьому напрямі, створювати систему опорних пунктів, споруджувати мінно-вибухові загородження.

26 листопада розпочався контрнаступ радянських військ у центрі фронту, який тривав до 30 листопада. Запеклі бої не змінили лінії фронту, яка стабілізувалася на рубежі Черняхов–Радомишль–Ставище–Юровка–Лучин. Відповідно до директиви Ставки, М.Ф.Ватутін поставив перед арміями фронту завдання стійкої оборони та поповнення військ. Київська стратегічна наступальна операція 1-го Українського фронту завершилася. Вимушена пауза настала і в діях ворога у смузі 38-ої армії.

Проте загроза наступу супротивника на Київ на цьому напрямі зберігалася. У районі Брусилова діяло вороже угруповання з 4-х танкових дивізій у першому ешелоні військ 4-ої танкової армії.

У той час, коли в діях військ на Букринському плацдармі зберігався відносний затишок, а спроби ворога прорватися до Києва із заходу припинилися, армії правого крила 1-го Українського фронту наступали на захід. 17 листопада війська 60-ої армії оволоділи великим залізничним вузлом – містом Коростень, а війська 13-ої армії – містом Овруч, гарнізон якого розгромило партизанське з'єднання О.М.Сабурова. Але ворог, перейшовши в контрнаступ, не тільки знову оволодів Коростенем, а навіть двічі спробував пробитися до Києва з північного заходу. Контрнаступ здійснювався у смузі 60-ої армії з 6 по 14 грудня з району Черняхова. Про напруженість боїв свідчать такі факти: 7 грудня було підбито та спалено 62 ворожих танка; 8 і 9 грудня – більше 160, а 10 і 11 грудня більше 200 танків і штурмових гармат.

Останню спробу завдати удару по Києву з району Коростеня ворог здійснив 19-22 грудня. Ворожі дивізії дійшли до Малина і зупинилися, неспроможні наступати далі.

На цей час уже був готовий розроблений штабом 1-го Українського фронту та затверджений Ставкою план Житомирсько-Бердичівської наступальної операції. Відповідно до плану, в першу чергу мали бути розгромленні танкові угруповання німецької 4-ої танкової армії в районах Брусилова та Маліна-Радомишля. Операція розпочалася 24 грудня 1943 р. і тривала до 14 січня 1944 р. Війська 1-го Українського фронту завдали потужного удару в районі Брусилова та звільнили його в ніч на 25 грудня. Наступного дня було звільнено Радомишль, а 28 грудня – Козятин. Прорвавши фронт ворога і розвиваючи наступ, війська 1-ої гвардійської та 18-ої армій удруге звільнили Житомир 31 грудня 1943 р., 4 січня 1944 р. – Білу Церкву, а 5 січня – Бердичів.

Ці події остаточно поклали край загрозі мирному життю киян. Наміри, сподівання та спроби ворога знову перейти в контрнаступ та оволодіти Києвом були поховані остаточно.

Битви за Дніпро та визволення Києва мали величезне військово-стратегічне, політичне, міжнародне, моральне значення. Був створений стратегічний плацдарм, який забезпечив звільнення всієї України, відкрив шлях для наступу Червоної Армії на Карпати та далі – у Європу. Це був потужний удар по фашистській Німеччині, який відіграв видатну роль у наближенні Дня Перемоги.

З кожним роком час усе далі й далі віддаляє нас від тих доленосних подій, але пам'ять про тих, хто, не шкодуючи свого життя, захищав нашу рідну землю, наше майбутнє, вічно житиме в серцях поколінь українців.

В.М. Мінаковський

П.С.Рибалко - М.Ф. ВатутінРозвідники штабу 1-го Українського фронту перед будинком ЦК КП(б)У на своїх джипах Вілліс, 6 листопада 1943 р.Н.М. ШолуденкоЕкіпаж танка Лідіце 1-ої окремої Чехословацької бригади, який першим увірвався в Київ, 1943 р.Танки англійського виробництва Черчіль на Хрещатику, 7 листопада 1943 р.Форсування Дніпра в районі Букрина
x

Електронний кампус

Інформаційні ресурси

Викладачі КПІ

GitHub репозиторій

x

Медіа-ресурси КПІ

Web-камери Радіо Телебачення