Ви є тут

Олена Теліга. Коротке життя довжиною у вічність


Олена Теліга з товаришами перед походом на Схід. Зліва 1-й ряд: О. Оршанськи-Чемеринський, Олена Теліга, Улас Самчук. 2-й ряд: М. Михалевич, О. Коваль, Р. Русов. Львів, літо 1941

Життя можна прожити по-різному. Можна йти довго й тихо, залишаючи непомітні сліди на піску буття, що змиє час, а можна спалахнути коротко і яскраво, осліпивши своїм блиском все навкруги. Історія знає немало прикладів таких зірок, чиї життя згоріли миттєво за ідею чи справу, але чию жертву ми пам’ятаємо і шануємо. 22 липня минулого року ми відзначали 100-річчя з дня народження талановитої української поетеси і патріотки Олени Теліги, чия зірка погасла на кривавому небі війни усього в тридцять чотири роки. Свій останній притулок вона знайшла в Бабиному Яру, залишивши по собі декілька збірок поезій і великий слід в українській історії.

І в павутинні перехресних барв,
Я палко мрію до самого рання,
Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:
Гарячу смерть, не зимне умирання.

Олена Теліга (дівоче прізвище Шовгенова) народилась 21 липня 1906 року в місті Іллінську, що під Москвою, в інтелігентній родині. Мати майбутньої поетеси Уляна Степанівна була родом з Поділля з сім’ї православного священика, батько ж Іван Опанасович був відомим фахівцем, гідротехніком-практиком. Коли Олені виповнилось п’ять років, Шовгенови з трьома дітьми (дочкою і двома старшими братами Андрієм та Сергієм) 1911 року переїжджають до Санкт-Петербурга, а в 1918 році родина перебирається до Києва, де Іван Опанасович починає працювати професором Київського політехнічного інституту на гідротехнічному та меліоративному відділенні інженерного факультету. Саме з Києвом майбутня поетеса й пов’язуватиме найкращі моменти в житті, неодноразово згадуватиме місто у своїх листах та поезіях.

Життя у Києві зовсім відрізнялось від петербурзького, адже тут Шовгенових застала Українська революція. Іван Опанасович стає міністром уряду Української Народної Республіки, а старший брат Сергій вояком армії УНР. Олена ж тоді ще перебувала у полоні юнацьких мрій. ЇЇ змалечку вабить природа, сади та парки, мальовничі сквери міста. Можливо, саме це зачарування й пробудило в ній поетичну уяву. Варто зазначити лише, що в сім’ї Шовгенових молодший син Андрій також став поетом.

Після поразки української державності батько і старший брат у 1920 році змушені були податися в еміграцію. Олена ж з матір’ю і молодшим братом залишилась у Києві. Щоб якось звести кінці з кінцями, мати продавала хатні речі, а 13-річна Оленка працювала за пайок на комуністичних городах, влаштувалась посильною в уже рідну Київську політехніку, де ще нещодавно працював батько. «З таємничою радісною усмішкою мила я підлогу і закопчене начиння, з такою ж усмішкою ганяла і розносила повістки або пиляла дрова, – зізнається Олена в листі до подруги. – Все це мене мало обходило, і все я робила мов у сні, робила старанно, але не переймаючись всім цим». Так почалося її духовне гартування.

У липні 1922 року Олена з матір’ю та братом вирушають в еміграцію до Чехословаччини, де батько Іван Опанасович став першим ректором Української Подєбрадської господарської академії. Закінчивши курси у Подєбрадах, вона стає студенткою історико-літературного відділу Українського вищого педагогічного інституту ім. М.Драгоманова у Празі. Поринувши у бурхливе студентське життя, Олена бере активну участь у літературних вечорах та диспутах, спілкується з Н.Лівицькою-Холодною, Є.Маланюком, Ю.Дараганом, О.Ольжичем, Л.Мосендзом. Але з невідомих причин диплома вона з однокурсниками так і не отримала.

У студентські роки Олена Шовгенова зустріла й свого майбутнього чоловіка Михайла Телігу – кубанського козака, бандуриста, недавнього старшину армії УНР, з яким і поєднала долю 1 серпня 1926 року.

Уже в 1927 році про Олену починають говорити як про поетесу, хоча публікацій її перших віршів не знайдено. Без дозволу автора, друзі надсилають листа і твори Теліги редакторові «Літературно-наукового вісника» Д.Донцову, який першим вже тоді розгледів справжній поетичний талант у ще недосконалих творах молодої поетеси.

Невдовзі подружжя переїжджає до Варшави. Тоді ж настали злидні й нестатки. Є навіть відомості, що поетесі доводилося працювати з музичними номерами в нічних кабаре чи навіть манекенницею, аж поки не вдалося влаштуватись вчителькою початкових класів. У ці роки вона активно друкує у «Віснику» й інших журналах не тільки свої вірші, а й прозу та публіцистику. Так у 1933 році з’являється фрагмент оповідання «Або-або», в основу якого були покладені власні враження від пережитого в Києві за часів радянської влади. Олена відгукається на появу творів інших письменників, намагається по-своєму інтерпретувати актуальні, на її думку, теми й образи.

У грудні 1939 року Теліги переїжджають до Кракова, де Олена зустрічає свого давнього знайомого Олега Кандибу-Ольжича – відомого поета та вченого, громадського і політичного діяча, одного з керівників націоналістичного руху. Розмова з ним стала визначальною в її подальшій долі, бо саме відтоді вона взялася до активної роботи в ОУН.

На плечі поетеси відразу впала важка і відповідальна робота. Олена готує ідеологічні матеріали, які відправлялися на Україну, складає тексти листівок, відозв, летючок. Але, якщо спершу революціонери-підпільники поставилися з недовірою до молодої тендітної жінки, що, на їх думку, не годилась для складної революційної роботи, то пізніше, розгледівши в ній справжню патріотку, цілковито прийняли її у свої лави.

Хоч і бурхливим було життя Теліги в Польщі, якесь нездоланне тяжіння до Києва жило в її душі постійно і вже у липні 1941 року у складі однієї з похідних груп Олена разом із письменником Уласом Самчуком перейшла Сян і вирушила до Львова, а 22 жовтня прибула до Києва. Так здійснилась її мрія.

Та напівзруйнована столиця зустріла свою дочку зовсім нерадісно: «Проїздила знайомим Святошином, але… не було знайомих облич; усі обличчя – сумні й замкнуті, замість радісної батьківщини – почорнілі й похилені Караваївські дачі, як символ загальної опущености. Обшарпана Політехніка, неплеканий парк, де проходили дитячі забави. Усе не так… Усе нове…»

Не шкодуючи сил, Олена Теліга та сотні інших її побратимів беруться за налагодження громадського, політичного та культурного життя в Києві. У літературній сфері залишились самі згарища та руїна, але поетеса організовує Спілку українських письменників, відкриває пункт харчування для своїх соратників.

Жила в той час поетеса «в якомусь провулку, в старому двоповерховому будинку, її помешкання було на першому поверсі. Вікна з усіх кімнат виходили на подвір’я. Господинею була похилого віку бабуся… На двох стінах – суцільні картини, портрети й ікони. Дуже багато словників – українських, російських, чеських…» Але не дивлячись на такі умови, щоранку поетеса з’являлась акуратно вдягнена й з радісною посмішкою на устах.

Щоб ширше реалізувати свої завдання, Олена Теліга починає редагувати літературний тижневик «Литаври». Газета торкалась різноманітних питань і мала яскраве антиімперське забарвлення. Працювати поетесі було важко, адже старших ветеранів пера залишилось обмаль, молодь мала вже радянське виховання, а статті, в яких автори славили фюрера та його «новий порядок», Олена Теліга відмовлялась друкувати навіть попри те, що це дуже часто ставало приводом для доносів у гестапо.

Поетеса не брала до уваги постанов німецької влади, зухвало і принципово ігнорувала всі вказівки. Врешті «Литаври» заборонили, почалися арешти. І хоч попереджали друзі поетесу, що гестапо готує засідку в приміщенні Спілки, у приватній розмові з М.Михалевичем О.Теліга підкреслила: «Ще раз із Києва на еміграцію не поїду! Не можу…»

Поетеса сама зробила свій вибір, а разом із нею його зробив і її чоловік Михайло. Під час арешту він назвався письменником, щоб бути разом з нею. 21 лютого 1942 р. в Бабиному Яру Олену Телігу разом з іншими діячами ОУН розстріляли фашисти. У гестапо О.Теліга перебувала в камері № 34, де пізніше знайшли напис, зроблений її рукою: «Тут сиділа і звідти йде на розстріл Олена Теліга». Зверху викарбовано націоналістичний стилізований під меч Тризуб. А один із німецьких офіцерів після смерті Олени зізнався: «Я ще не бачив чоловіка, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка».

Десятки років ми нічого не знали про постать нашої поетеси й патріотки Олени Теліги. ЇЇ ім’я виринуло із забуття лише через 50 років після загибелі, коли в Києві у лютому 1992 р. в Бабиному Яру було встановлено пам’ятний хрест на її честь, вулицю, що пролягає поруч, назвали її іменем, створено Всеукраїнське жіноче товариство імені О.Теліги, засновано Міжнародну літературно-мистецьку премію. На сьогодні відомий лише сорок один вірш з написаних поетесою. За життя їй так і не вдалося видати жодної збірки. Та хоч і залишила вона по собі невеликий творчий спадок, життя її було коротке, але яскраве й сповнене великих справ, а тому й має бути вічним у нашій пам’яті.

НАПЕРЕДОДНІ

[Два сонети]

О. Ш.

1

Коли приходиш ніжний і шумкий
І дзвоном слів перетинаєш спокій,
Мені здається: з весняних потоків
Пливуть бурхливі і ясні струмки.
Тоді вдаряють спінені думки
У таємничість непочатих років,
Куди пірве твої юнацькі кроки
Далекий шлях – тривожний і стрімкий.
Так радісно тримать мої долоні
У цій кімнаті, де в низькім поклоні
Схилились айстри на овальний стіл;
Та все ж життя – це обрії далекі,
Це літаків непогамовний клекіт,
І у руках – скажений скоростріл.
2
Не раз кажу: змагайся і шукай!
Вдивляйся в очі пристрастей і зречень!
І знаю я – в один затихлий вечір
До інших брам сягне твоя рука.
Щось захлисне, мов повінна ріка,
Моє лице і всі знайомі речі,
Бо щастя вихром упаде на плечі
Й закрутить дні, мов крила вітряка.
Та ледве прийде кликане і ждане,
Та кинеш все, щоб на гучні майдани
Піти у слід за тисячами ніг…
І раптом пам’ять, мов натхненний майстер, вогнем замлює золотавість айстер,
Овальний стіл – і мій веселий сміх.

СУЧАСНИКАМ

“Не треба слів! Хай буде тільки діло!
Його роби – спокійний і суворий.
Не плутай душу у горіння тіла,
Сховай свій біль. Зломи раптовий порив”
Але для мене – у святім союзі:
Душа і тіло, щастя з гострим болем.
Мій біль бринить, зате коли сміюся,
То сміх мій рветься джерелом на волю!
Не лічу слів. Даю без міри ніжність.
А може, в цьому є й моя сміливість:
Палити сонце в хуртовині сніжній,
Купати душу у холодній зливі.
Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив.
Та там, де треба, – я тверда й сувора.
О краю мій, моїх ясних привітів
Не діставав від мене жодний ворог.

***

Моя душа й по темнім трунку
Не хоче слухатись порад,
І знову радісно і струнко
Біжить під вітер і під град.
Щоб, заховавши мудрий досвід
У скриньці без ключів і дна,
Знов зустрічати сірий розсвіт
Вогнем отрути чи вина.
Щоб власній вірі непохитній
Палить лампаду в чорну ніч
І йти крізь січні в теплі квітні,
Крізь біль розлук – у радість стріч.
А перехожим на дорогах
Без вороття давать дари,
І діставать нові від Бога,
Коли не вистачить старих.

ПОВОРОТ

Це буде так: в осінній день прозорий
Перейдемо ми на свої дороги.
Тяжке змагання наші душі зоре,
Щоб колосились зерна перемоги.
І те, що мрією було роками,
Все обернеться в дійсність і можливість, –
Нам буде сонцем кожний кущ і камінь
У ці хвилини – гострі і щасливі!
Подумать тільки: наші села й люди,
А завтра прийдемо – до свого міста!
Захоплять владно зголоднілі груди
Своє повітря – тепле та іскристе!
Та звідкись сум зловіщий вітер вишле,
Щоб кинуть серце у крижаний протяг:
Усе нове... І до старої вишні
Не вийде мати радісно напроти...
Душа з розбігу стане на сторожі,
Щоб обережно, але гостро стежить
Всі інші душі – зимні чи ворожі.
І всі глибокі поміж ними межі.
І часто серце запалає болем,
А щось гаряче аж за горло стисне,
Коли над рідним, тим же самим полем
Зависне інша, незнайома пісня.
Чекає все: і розпач, і образа,
А рідний край нам буде – чужиною.
Не треба смутку! Зберемось відразу,
Щоб далі йти – дорогою одною.
Заметемо вогнем любови межі.
Перейдемо убрід бурхливі води,
Щоб взяти повно все, що нам належить,
І злитись знову зі своїм народом.

МУЖЧИНАМ

Не зірвуться слова, гартовані, як криця,
І у руці перо не зміниться на спис.
Бо ми лише жінки. У нас душа – криниця,
З якої ви п’єте: змагайся і кріпись!
І ми їх даємо не у залізнім гімні,
У сріблі ніжних слів, у вірі в вашу міць.
Бо швидко прийде день і у завісі димній
Ви зникнете від нас, мов зграя вільних птиць.
Ще сальви не було, не заревли гармати,
Та ви вже на ногах. І ми в останній раз
Все, що дає життя іскристе і багате,
Мов медоносний сік, збираємо для вас.
Гойдайте ж кличний дзвін!
Крешіть вогонь із кремнів!
Ми ж, радістю життя вас напоївши вщерть, –
Без металевих слів і без зітхань даремних
По ваших же слідах підемо хоч на смерть!

БЕЗ НАЗВИ

Д.Д.

Не любов, не примха й не пригода, –
Ще не всьому зватися дано!
Ще не завжди у глибоких водах
Відшукаєш непорушне дно.
І коли твоя душа, воскресла,
Знову мчиться у осяйну путь,
Не питай, чиї надхненні весла
Темний берег вміли відштовхнуть.
Не любов, не ніжність і не пристрасть, –
Тільки серце – збуджений орел!
Пий же бризки, свіжі та іскристі,
Безіменних, радісних джерел!

ВЕЧІРНЯ ПІСНЯ

За вікнами день холоне, У вікнах – перші вогні...
Замкни у моїх долонях
Ненависть свою і гнів!
Зложи на мої коліна
Каміння жорстоких днів
І срібло свого полину
Мені поклади до ніг.
Щоб легке, розкуте серце
Співало, як вільний птах,
Щоб ти, найміцніший, сперся,
Спочив на моїх устах.
А я поцілунком теплим,
М’яким, мов дитячий сміх,
Згашу полум’яне пекло
В очах і думках твоїх.
Та завтра, коли простори
Проріже перша сурма, –
В задимлений, чорний морок
Зберу я тебе сама.
Не візьмеш плачу з собою –
Я плакать буду пізніш!
Тобі ж подарую зброю:
Цілунок, гострий, як ніж.
Щоб мав ти в залізнім свисті
Для крику і для мовчань –
Уста рішучі, як вистріл,
Тверді, як лезо меча.

Автор: Марина Калачова. Редакція висловлює подяку працівникам науково-технічної бібліотеки та доценту ФС С.К.Тимченку за допомогу у підготовці сторінки

x

Електронний кампус

Інформаційні ресурси

Викладачі КПІ

GitHub репозиторій