Ви є тут

Останній шлях Кобзаря в Україну


Могила Тараса Шевченко

У березні минуло 197 років від дня народження та 150 років від дня смерті Т.Г.Шевченка. А 22 травня українство, як і всі люди, що цікавляться нашою самобутньою культурою та історією, відзначили ще одну жалобну дату – 150-ту річницю перепоховання Т.Г. Шевченка на Чернечій горі в Каневі.

Оглянемо ж прожиті геніальним українським поетом і художником його 47 років життєвого шляху: 24 роки – в кріпосному рабстві, 10 літ – волі, радостей життя і високої творчості, 11 років невимовно тяжкої солдатської муштри, яка геть підірвала його здоров'я, нарешті, три роки доживання в Петербурзі під постійним негласним наглядом жандармів.

Повернувшись до Петербурга зі своєї останньої подорожі Україною у вересні 1859 року, Тарас Григорович з листопада 1860 року почав часто нездужати. Наприкінці січня 1861 року Микола Семенович Лєсков (1831-1895) – російський письменник, приїхавши з Києва до Петербурга, відвідав поета, який мешкав при Академії мистецтв. Під час розмови Шевченко розпитував Лєскова про Варшавську залізницю і Київське шосе, з сумом промовляючи: "Та коли б швидше ходили поштові екіпажі, не доїдеш живим на цих клятих перекладних, а їхати треба – помру я тут неодмінно, якщо залишуся". В 1861 році завершувалося будівництво шосе на всьому шляху від Києва до Петербурга. А їхати ґрунтовими дорогами 1118 верст, та ще на перекладних, міняючи коней через кожні 15 – 20 верст, було дуже важко. На такий переїзд витрачалося від 10 до 15 днів. Шосе від Петербурга до Києва було відкрите з 1 липня 1861 року, але, на жаль, до відкриття його Шевченко не дожив.

У суботу 9 березня  1861 року, в день народження поета, першим відвідав хворого Михайло Матвійович Лазаревський (один із шести братів Лазаревських, друзів Шевченка). Тарас Григорович сидів на ліжку і важко дихав. Близько третьої години хворого відвідали ще кілька приятелів. Коли залишився в нього лише М.М.Лазаревський, Шевченко став казати, що навесні він поїде в Україну, що рідне повітря відновить його здоров'я: "От якби додому, том би я, може, одужав". Та не одужав. Перший поет України, останній її Кобзар, останній талант, що вийшов із принизливого для людства кріпацького стану, помер наступного дня.

У день смерті поета всі, хто був увечері на панахиді, зібралися в квартирі його друга й душоприказника М.М. Лазаревського, де тоді ж було вирішено, як увічнити пам'ять Т.Г.Шевченка. Першим із восьми заходів вирішили: перевезти тіло поета в Україну, згідно з його заповітом від 1845 року:

Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій.

Для Шевченка Україна – найвища святиня земна, за неї він готовий був принести в жертву Богові і тіло, й душу, для неї він жив і страждав.

І в 1847 році він прохав однієї ласки: упокоїти його кістки в рідній землі.

Хоча серце замучене,
Поточене горем,
Принести і положити
На Дніпрових горах.

                          ("Сон", "Гори мої високії").

На другий день по смерті поета один із найближчих його друзів М.М. Лазаревський звернувся з проханням до санкт-петербурзького генерал-губернатора видати дозвіл на перепоховання тіла Кобзаря в Україні. У квітні 1861 року труну викопали з землі, вклали в іншу, цинкову, і поставили на спеціальний ресорний повіз. Чорна труна вивершувалась на запряженому четвериком повозі. Перш ніж рушити в далекий шлях на Україну, заговорив Пантелеймон Куліш, соратник по Кирило-Мефодіївському братству: "Що ж се ти, батьку Тарасе, од'їжджаєш на Вкраїну без червоної китайки, заслуги козацької? Чим же нижчий ти од Козацьких лицарів? Ні один вільний козак не сходив з цього світу без сеї останньої честі".

Т.Г. Шевченко І труну поета накрили червоною китайкою, а жалобний повіз рушив зі Смоленського кладовища через Васильєвський острів, Адміралтейську площу і Невський проспект до станції Ніколаєвської залізниці. До Москви везли поїздом. З Москви –  старим поштовим шляхом через Тулу, Орел, Глухів, Батурин, Ніжин, Козелець, Бровари. Про прибуття труни з прахом Шевченка в Бровари довідалася не лише громада Броварів, а й Києва. Незважаючи, що це був понеділок, попрощатися з Кобзарем прийшло багато людей. До Києва йшли довго, майже сім годин. Процесія почалася близько п'яти годин вечора у самому лісі, що зі сторони Броварів. У шляхетному пориві юнацького захоплення молодь, не чекаючи дозволу духовної та світської влади, хотіла везти труну містом, просто до університетської церкви. Однак, митрополит вказав на найближчу до Дніпра церкву Різдва Христового, а генерал-губернатор, зі свого боку, поклав на отця Петра відповідальність за те, щоб у церкві не виголошувалось жодних промов.

Внаслідок такого розпорядження "властей предержащих" студенти випрягли коней і на собі понесли тлінні останки поета через подільське шосе аж до самісінької церкви Різдва, що на Подолі.

Виконуючи заповіт Шевченка поховати його на батьківщині, петербурзька громада українців все-таки остаточно не розв'язала питання, де саме поховати його. У жвавому листуванні між петербурзькими та київськими друзями поета одні наполягали на тому, що Кобзареві найбільше личить лежати у метрополії українських міст Києві, над Дніпром, – у Видубицькому монастирі або на Аскольдовій могилі чи на Щекавицькому кладовищі.  Інші, в основному родичі поета, вибрали місцем для поховання Канів, біля Успенського собору. Художник Г.Честяхівський, який був приятелем Шевченка в останні роки його життя, наполегливо доводив і таки довів, де хотів Тарас мати свій останній притулок: у Каневі, на тому самому місці, яке вибране поетом за життя для будівництва власного дому – на Чернечій горі.

Отож, труна з прахом поета переночувала у церкві Різдва, що на Подолі. Наступного дня жалобний похід у супроводі великого натовпу потягнувся по шосе до Ланцюгового мосту, за яким через великий розлив Дніпра стояли тоді пароплави. На одному з них і відбув наш Тарас у своє плавання до тихого вічного пристанища.

Через сильну весняну повінь того року пароплав не зміг у Каневі пристати до берега, і мусив зупинитися на чималій відстані від нього. Після тривалих суперечок вирішили вивантажитися таким чином: дістали звичайний драбинчастий віз, спустили на нього з пароплава труну, запряглися замість коней та й потягли його до берега. На березі небіжчика зустріло місцеве духівництво, труну поставили на ноші і "понесли батька дужого на руках своїх".

Відправивши панахиду в день прибуття, друзі поета вирушили на Чернечу гору вибирати місце для могили. 22 травня 1861 року о 7-й годині вечора при численному напливі народу з передмість і навколишніх сіл на Чернечій горі поховали Великого кобзаря України.

Так завершився останній шлях Т.Г. Шевченка в рідну Україну, про яку з болем писав:

Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю!

  В.В. Кукса, доцент

x

Електронний кампус

Інформаційні ресурси

Викладачі КПІ

GitHub репозиторій