Мова є духовним стрижнем будь-якої нації. Видатний український мовознавець Олександр Потебня казав: «Слово – то не просто мовний засіб, а засада мовної свідомості нації, в якій закладено наочне та абстрактне бачення буття». З огляду на це завойовники всіх часів прагнули позбавити підкорені народи їхньої мови, бо, як відомо, в народу та в його мови одне життя й одна смерть. В історії є численні приклади, коли зі зникненням мови зникав народ. Скажімо, з ХVІІІ століття вийшла з ужитку через утрату носіїв полабська мова – і припинив існування один із слов'янських народів (полабські слов'яни жили між Одрою й Лабою, звідки й назва племен). І навпаки, зберігаючи рідну мову, народ зберігає себе. З трагічної історії вірмен знаємо, що їх залишилася десята частина на десятій частині території, решту знищено або розсіяно по цілому світові. Але живе вірменська мова. І з нею живе прадавній вірменський народ.
Візьму на себе сміливість твердити, що українська мова, українська тотожність у незалежній Україні перебуває під більшою загрозою, ніж тоді, коли Україна мала колоніальний статус (дай, Боже, нам ніколи до нього не повертатися!). У царській Росії українську мову неодноразово забороняли, не визнавали, не дозволяли мати українські школи та інститути, але ж український народ на всіх теренах свого розселення розмовляв українською мовою.
Російська імперія більшовицьких часів, поки не були знищені українські комуністи, проводила політику коренізації, українська мова й культура за неповні десять років відродилися не лише в межах тодішньої УРСР, а скрізь, де жили українці – на Кубані, Ростовщині, в Поволжі, Сибіру, на Далекому Сході. Щоправда, це закінчилося невідшкодовними втратами для нашого народу, бо на зміну українізації прийшла «інтернаціоналізація» – розстріляне Відродження, знищення національного свідомого заможного селянства, виселення українців за Урал, репресії, вимушена еміграція інтелектуальної еліти українського народу.
І все-таки в Радянському Союзі ніхто не наважувався твердити, нібито української мови немає. Навпаки, казали, що це дуже гарна, милозвучна мова (хоч і звузили до упору межі її вживання). Нікому й на думку не спадало висловлювати зневагу до геніїв нашого народу Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка (система взяла собі на озброєння їхню творчість, вилучивши з неї нелояльні до імперії складники).
А що робиться тепер? Навіть у Верховній Раді непоодинокі випадки зневажання української мови та її носіїв. Це заохочує україноненависників до ще зухваліших висловлювань і дій. Один із діячів так званої Української православної церкви Московського патріархату митрополит Одеський та Ізмаїльський Агафангел заявляє: «Украины не было, нет и не будет». А настоятель Києво-Печерської лаври (великої святині українського народу!) єпископ Павло набагато сміливіший і лаконічніший: «В гробу я видел вашу Украину!» І саме «святим отцям» такої церкви була надана свого часу честь освячувати відновлений храм Святого Володимира в Херсонесі. Чи можна придумати щось більш єзуїтське для українців? А чого варті виступи різних писак у пресі з наклепами на видатних діячів української духовності?
Усупереч тоталітарному «інтернаціональному» вихованню радянських часів поволі формувалася українська політична нація. Пам'ятаю, як у добу особливого піднесення українського футболу (60-ті роки минулого століття) на матчі до Москви підтримувати київське «Динамо» приїздили вболівальники з усіх частин України. Як зараз бачу гасло донецьких шахтарів: «Хлопці, Донбас чекає на кубок!» Це формування за сприятливих умов мало завершитися досить швидко й успішно. Одним із доказів на користь такої думки був результат референдуму 1 грудня 1991 року. Але український народ, на жаль, не обрав таких керівників, які могли б довершити створення української політичної нації, зробити юридично незалежну Україну незалежною й фактично.
Нам увесь час наводять приклади інших держав, але не ті, які потрібні Україні. Чому б не взяти за приклад Ізраїль? Ось деякі міркування з приводу мовного питання колишнього Надзвичайного і Повноважного Посла Ізраїлю в Україні Анни Азарі: «Сьогодні репатріянт може жити в Ізраїлі не відчуваючи того, що він виїхав з колишнього Радянського Союзу. Зазвичай це пенсіонери. Вони сидять у себе вдома, дивляться російське телебачення, розмовляють російською мовою, та й загалом – кому вони заважають? А якщо комусь треба функціонувати в державі, то він вивчить іврит».
На запитання кореспондента, чи є якась перспектива підвищення статусу російської мови, зважаючи на те, що в Ізраїлі велика кількість російськомовних виборців, пані Азарі, здивувавшись, відповідала: «Я не буду вносити такої пропозиції. Думаю, цього не станеться. Я намагаюся вивчати українську мову. І тут головна проблема для мене в тому, що я, на жаль, можу перебувати в інформаційному полі, майже не потребуючи української мови: 90% видань, які кладуть мені на стіл, – Російськомовні. До речі, Ізраїль – це й історія боротьби за мову. 100 років тому іврит не був активною сучасною мовою. Коли ми відкривали Техніон у Хайфі (сьогодні це найпрестижніший технологічний інститут Ізраїлю), німецькі професори казали: ну що це за мова, як можна нею викладати? Виявилося, що можна і вельми успішно» («День», 2000, 27 травня).
На відміну від івриту в Ізраїлі, українська мова в Україні, попри всі протиукраїнські зусилля колонізаторів, ніколи не виходила з активного вжитку. За останнім переписом переважна більшість українців визнала рідною мовою українську. Оскільки мова є духовним стрижнем будь-якої нації, завойовники всіх часів намагалися зденаціоналізувати поневолені народи насамперед у мовному плані. Звільнившись з колоніяльного ярма, кожен народ намагається відродити свою мову. Понімечені колись чехи, зросійщені поляки, змадяризовані словаки, потурчені греки, здобувши незалежність, повідроджували свої мови, які тепер лунають на їхніх теренах. Зорові та слухові образи сучасних столиць европейських держав, крім історичних та культурних пам'яток, створюють грецька мова в Атенах, словацька в Братиславі, чеська в Празі, польська у Варшаві, не кажучи вже про французьку в Парижі, італійську в Римі тощо.
Після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року мало б розпочатися відродження української мови, яка впродовж понад трьох століть зазнавала заборон і дискредитації. І таке відродження справді було в перші три роки існування незалежної України. Згодом цей процес загальмували. Біля найвищих посадових осіб нашої держави з'явилися люди, які час від часу продукують сумнівні теорії та концепції, найшкідливішою з яких була така: «Національна ідея в Україні не спрацювала». А оскільки «національна ідея не спрацювала», то, виходить, не треба докладати якихось особливих зусиль і до відродження мови титульної нації.
Різні міжнародні організації відряджають численних представників для перевірки стану мов національних меншин в Україні. І чомусь нікому не спаде на думку перевірити, на яких позиціях перебуває мова українського народу. А позиції не дуже привабливі. Одна з причин – пасивність української влади в цьому плані. Але є ще принаймні дві не менш важливі причини. Перша – духовний рівень українського суспільства, багато представників якого досі почуває себе не громадянами незалежної держави, а середньоарифметичними радянськими людьми. Радянські ідеологи дуже ретельно виховували «інтернаціоналістів», байдужих до рідної мови, історії, культури, до сучасного й майбутнього свого народу. Творили «нову історичну спільність – радянський народ» з єдиною – російською мовою.
Такий кількісно великий народ, як український, важко було зросійщити цілком, через те йому накинули теорію двомовності. Двомовність часто набувала такої форми: батьки розмовляли українською мовою, а діти – російською. Наслідком цієї політики стало загальне зниження духовного й культурного рівня українців, бо «якщо мова народу не розвивається, то не може розвиватися й народний інтелект. Творчі сили народу вмирають» (О.Потебня). Відомий український письменник, фольклорист, словникар і педагог Б. Грінченко заявляв: «Яка мова, такі й наші думки будуть: московська мова – московські думки». Тож чимало українців досі живе з московською мовою, з московськими думками. Вони, в кращому разі, байдужі, в гіршому – ворожі до всього українського. Друга причина – безборонна діяльність протиукраїнських сил в Україні, які начебто дбають про мови національних меншин, посилаючись на Хартію регіональних мов і мов меншин. Дбати про ці мови, безперечно, треба. Але ж не варто забувати, що в преамбулі до згаданої Хартії зазначено: «Захист і розвиток регіональних мов та мов меншин не повинен проводитися на шкоду офіційним мовам».
В юридично незалежній Україні пишним цвітом забуяло те, що було посіяне в період застою. Без української книжки, в антиукраїнському інформаційному просторі відбувається вже не просто асиміляція, а самоасиміляція, коли окремі українці відмовляються від свого, бо в їхнє єство глибоко ввійшло чуже. Українська держава не тільки не зупиняє цього процесу. а навіть заохочує протиукраїнську спрямованість розвитку країни, призначаючи керівниками областей, районів та міст людей, які не володіють або не хочуть користуватися українською мовою. Навіть у Радянській Україні за гуманітарну політику не могла відповідати людина з яскраво вираженими антиукраїнськими поглядами.
Україна була, є і буде єдина. Ділять її на догоду власним інтересам недолугі політики, нездатні вивчити українську мову. Треба, нарешті, виконувати статтю 10 Конституції та Ухвалу Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року. За порушення законів слід накладати стягнення, як це робили в країнах Прибалтики після відновлення незалежності. Досить мовчки терпіти витівки тих, хто підспівує розмірковуванням Людмили Путіної: «Росія починається й закінчується там, де починається й закінчується російська мова». Адже дві третини так званого російськомовного населення – це зденаціоналізовані українці.Відроджувати українську мову на зросійщених теренах мусить Українська держава, а не тільки студенти з Луганщини чи учні з Донеччини.
У національно-мовному вихованні громадянина велику роль повинна відігравати школа. Учителі мають стати справжніми вчителями, а не вдавати їх із себе, розмовляючи на уроках українською мовою, а на перервах переходячи на мову колишньої метрополії. Ми европейці, а у вдачі кожного европейця лежить засада – скрізь триматися своєї мови та національної орієнтації. У цивілізованих країнах, особливо невеликих щодо території й кількості населення, майже не зустрінеш людини, яка не володіє бодай однією з чужих мов. Але ніколи не зустрінеш двох німців, двох португальців, чи двох норвежців, які розмовляли б між собою не німецькою, не португальською чи не норвезькою мовою. Навчаючись і навчаючи чужого, не слід забувати свого.