Ви є тут

Утворення Київської політехніки: уроки для сьогодення


1902. Велика хімічна аудиторія

Традиційно вважається, що рівень вітчизняної вищої освіти у сфері природничих наук і в прикладних галузях до останнього часу був надзвичайно високим. Загалом – саме так і було: в багатьох галузях і наукових дисциплінах випускники і науковці наших вищих навчальних закладів не лише були конкурентоспроможними у світі, але займали провідні позиції.

Щоправда, де в чому наші науковці й відверто відставали: низка дисциплін через суто суб'єктивні причини була в колишньому СРСР відсунута на маргінеси науки, що, у свою чергу, не могло не відбитися і на стані підготовки фахівців відповідного профілю. Хрестоматійним у цьому плані є приклад штучно створеної ситуації з розвитком генетики. Наслідки безцеремонного втручання в науку невігласів від ідеології давалися взнаки багато років.

Проте, на тлі сьогоднішнього перегляду пріоритетів країни, чи, якщо бути точними, майже повного ігнорування з боку державних мужів проблем розвитку освіти та науки в Україні, вони стали практично непомітними – занадто вже багато ми втратили на цій ниві за останні роки. Але найголовнішим є те, що значна частина нинішніх можновладців сьогодні навіть не усвідомлює глибини цієї проблеми.

Незалежно від того, розуміє це хтось чи ні, світ, у якому ми живемо, є, до певної міри, світом техніки і наукових досягнень. Сучасні технології здійснюють суттєвий вплив на розвиток цивілізації. Від них багато в чому залежить і ступінь цивілізованості окремих держав. Добре відомо, що в країнах, де рівень розвитку техніки і наукових досліджень низький, більшість населення не має доступу не лише до надбань сучасної матеріальної та духовної культури, але й часто-густо потерпає від браку елементарних речей або й харчових продуктів. Про яку цивілізованість можна говорити в таких умовах?

Тому серед головних критеріїв, за якими оцінює досягнення окремих держав світове співтовариство, належне місце займають економічний рівень життя людей і рівень освіти нації. Це речі взаємозалежні, наочною демонстрацією чого є наше сьогоднішнє життя. І від того, наскільки успішно розвиватиметься наша вища школа, залежатиме, наскільки швидко наші співвітчизники відчують себе європейцями не лише в географічному сенсі.

Вітчизняна вища школа, надто технічна, зустрілася нині з проблемами, від успішності розв'язання яких залежить майбутнє не лише її самої, але й усієї нашої держави. Бо не може бути самодостатньою і розвиненою економіка країни, якщо вона базується на застарілих технологічних укладах. Відтак і держава з такою економікою завжди буде лише наздоганяти сусідів, мавпуючи і механічно повторюючи лише те, що дозволять копіювати їй країни-лідери.

Зауважимо, що з подібними проблемами вітчизняна наука і вища освіта зустрічаються не вперше. І врешті-решт складнощі, на які такою багатою була їхня історія, завжди успішно долалися. Тож, напевно, варто скористатися досвідом попередників. Звісно, його не слід вважати повністю придатним до сьогоднішніх наших реалій, але, озираючись на минуле і враховуючи його уроки, можна зробити успішним і майбутнє. Достатньо поживи для роздумів і, в певних рисах, наслідування в цьому плані може дати уважному сучасникові історія творення і перших кроків Київської політехніки. Тим більше, що є і нагода: цього року ми відзначаємо сто десяту річницю з дня її заснування й сто п'яту річницю першого її випуску.

За оцінками економістів, темпи зростання обсягів виробництва в Російській імперії в останнє десятиліття ХІХ століття і на початку століття ХХ були найвищими в Європі. Економіка Російської імперії швидко втрачала архаїчні патріархально-землеробські риси і переходила на рейки промислового розвитку. Це одразу дало свої плоди: середньорічні темпи зростання російської економіки впродовж цілої чверті століття випереджали розвиток інших економік інших розвинених країн, склавши 8% у 1889-1899 роках і 6,25% у 1900-1913 роках. Варто додати, що в період між 1890 і 1913 роками промисловість країни збільшила обсяги виробництва майже в чотири рази. А темпи зростання обробної промисловості в країні впродовж, скажімо, 1893-1897 років були в чотири рази вищими, ніж у попередні п'ять років, і вшестеро вищими, ніж за 1878-1887 рр. Помітне місце серед лідерів цього зростання належало промисловим підприємствам, які знаходилися на теренах України.

Не дивно тому, що потреба в кваліфікованих кадрах для вітчизняної промисловості що не рік зростала. Тим більше, що в розробках нової техніки і технологій все ширше використовувалися досягнення науки. Причому як фундаментальної, так і прикладної. Тож обмежуватися лише практичними навичками та інтуїцією працівників було вже неможливо. Відтепер базові й спеціальні технічні знання були потрібні не лише для розробки і впровадження оригінальних виробів, але й навіть для того, щоб просто використовувати новітнє обладнання.

Не рахуватися з цим означало прирікати свою справу на поразку в конкурентній боротьбі й втрату прибутків. Утім, інженерних кадрів у Росії катастрофічно не вистачало. Один лише приклад: за офіційними даними 1892 року, технічну освіту мали тільки 7,5% управляючих усіма фабриками і заводами Росії, а вищу спеціальну освіту – лише 1% !

Але звідки могли взятися ті спеціалісти, якщо на кінець ХІХ століття в імперії діяло лише 9 вищих технічних навчальних закладів?

Про таку ситуацію з підготовкою кадрів для реальної економіки було дуже добре відомо за кордоном – недарма ж на початку дев'яностих років ХІХ століття в Німеччині відкриття нових технічних шкіл мотивувалося будівництвом Сибірської (!) залізниці в Росії. Понад те, частина молодих російських підданих, які прагнули отримати фах інженера, через брак вищих навчальних закладів технічного профілю були змушені виїжджати на навчання за кордон. Відомо, скажімо, що в 1896 році лише в саксонських вищих технічних школах навчалися приблизно 400 російських підданих.

Отже, на часі було відкриття нових навчальних закладів технічного профілю. Це швидко збагнули власники промислових підприємств, які мусили залучати до роботи іноземних фахівців, не зважаючи навіть на вартість їхніх послуг. Не менш важливим було й те, що нагальність вирішення питання підготовки вітчизняних інженерів і техніків була зрозумілою і для деяких далекоглядних урядовців, які бачили, що ігнорування такої проблеми прирікало країну на економічне відставання і залежність від далекоглядніших сусідів.

Для України, чи Південно-Західного краю, як називали в ті часи нашу землю в офіційних та напівофіційних документах, проблема підготовки власних інженерних кадрів стояла особливо гостро. Попри те, що зростання обсягів промислового виробництва тут проходило особливо бурхливо, інтелектуально-організаційне, так би мовити, забезпечення цього процесу здійснювали іноземці, бо відповідних спеціалістів до 1898 року готував лише Харківський практичний технологічний інститут. Кафедри технології, які випускали інженерів, існували ще в університетах Києва, Харкова й Одеси, але цього було замало. Тому й тема відкриття нових вищих технічних навчальних закладів у найбільших промислових центрах краю представниками місцевих підприємницьких кіл піднімалася за будь-якої нагоди.

До числа головних таких центрів увійшов наприкінці ХІХ століття і Київ. У Російській імперії він став справжньою столицею виробництва цукру, цукроторгівлі та борошномельної промисловості. З іншими регіонами країни його єднала мережа транспортних артерій – адже з початком розвитку в країні залізничного сполучення Київ дуже швидко перетворився на потужний транспортний вузол: тут перехрещувалися Південно-Західна, Московсько-Київсько-Воронезька, Полтавська, Ковельська залізниці. Транспортні можливості Києва вдало доповнювалися також його розташуванням на березі головної водної транспортної артерії краю – Дніпра. Тож і машинобудівні підприємства зростали тут як гриби після дощу.

Про динаміку розвитку і концентрації промислового виробництва в Києві свідчить, скажімо, те, що лише з 1890 до 1900 року загальна кількість великих підприємств, на яких працювало від 500 до 1000 і більше робітників, збільшилася вдвічі, а невеличких напівкустарних майстерень – зменшилася більш ніж у чотири рази. При цьому кількість заводських робітників зросла вдвоє. А кількість купецтва (сьогоднішньою мовою – підприємців) тут була найбільшою серед інших населених пунктів України – за даними перепису 1897 року до цього стану належало понад 5 тисяч киян.

Перші спроби відкриття в Києві технічної школи були зроблені у 1880 році. Цей рік був ювілейним для правлячої династії – відзначалося 25-річчя царствування Імператора Олександра ІІ. Члени Київського біржового товариства та власники цукрових заводів вирішили, що ця дата є достатнім приводом для започаткування в Києві власного технічного навчального закладу та оголосили підписку на його організацію. Перша фінансова акція на користь технічної школи дала 20800 рублів. Далі справа трохи загальмувалася, але зовсім збирання коштів на новий навчальний заклад не припинялося. В 1895 році капітал разом з відсотками досяг майже 70 тисяч рублів.

Цікаво, що серед жертвувателів на нову справу були не лише люди, безпосередньо пов'язані з промисловістю та торгівлею, але й ті, кого, за сучасною логікою, питання технічної освіти мали б не обходити, наприклад, видатний художник-мариніст Іван Айвазовський, який передав фонду 300 рублів, виручених від виставки картин, влаштованої в будинку Біржі.

Але в дійсно практичну площину питання відкриття нового навчального закладу перейшло лише наприкінці дев'яностих років ХІХ століття, після того, як до справи долучилася київська влада в особі гласних Міської думи та її тодішнього голови Степана Сольського, і влада державна, яку представляв міністр фінансів Російської імперії з 1892 до 1903 року, а згодом голова Кабінету Міністрів Сергій Вітте.

Ініціатори створення в Києві технічної школи зустріли з боку високопосадовця повне розуміння своїх намірів. Понад те, завдяки його безпосередній участі питання створення в Києві технічного навчального закладу було розглянуто царем, який надав починанню легітимності, визначивши відповідальних за його реалізацію. Розробка і затвердження в законодавчому порядку статуту і штатів Київського політехнічного інституту покладалося на очолюване С.Вітте Міністерство фінансів, а в Києві для збирання пожертвувань для влаштування інституту та організації спорудження потрібних для цього закладу будинків під орудою Київського, Подільського й Волинського генерал-губернатора мав бути влаштований відповідний організаційний комітет (що вже було зроблено ентузіастами цієї справи).

Міська влада ж безкоштовно виділила земельну ділянку і доволі значну як на ті часи (300 тисяч рублів) суму на спорудження, відкриття й облаштування навчального закладу. Знов почали надходити кошти від приватних осіб, акціонерних товариств і об'єднань промисловців.

Слід зауважити, що Сергій Вітте взагалі відіграв визначну роль у становленні технічної та економічної освіти країни: за часи його перебування на посаді міністра фінансів з його ініціативи, сприяння і за безпосередньою участю було засновано 3 політехнічні інститути (Варшавський, Київський і Санкт-Петербурзький), 73 комерційні училища, 35 училищ торгового флоту і навіть кілька промислово-художніх училищ. І саме йому належала ідея відкриття в Києві не вузькопрофільної технічної школи, про яку спочатку мріяли київські цукрозаводчики і промисловці, а політехнікуму європейського рівня, подібного до знаменитої L'Ecole Politechnique – Політехнічної школи, заснованої в 1795 році Конвентом Французької Республіки. Це був перший вищий технічний навчальний заклад нового типу, де студенти отримували не навички за вузькою спеціалізацією, а глибоку природничо-наукову базову підготовку з математики, фізики, хімії та інших дисциплін, які поєднувалися із загальноінженерними курсами і професійно-практичною роботою на виробництві, будівництві та в наукових лабораторіях. Саме за цією системою було побудовано навчання в Аахенському, Віденському, Магдебурзькому технічних університетах, в Імператорському вищому технічному училищі (нині Московський державний технічний університет ім. М.Е.Баумана) тощо.

В активну фазу реалізація планів щодо відкриття нового вищого навчального закладу перейшла навесні 1897 року, коли Комітет з улаштування Політехнічного інституту набув офіційного статусу й офіційно ж було визначено, що інститут підпорядковуватиметься Міністерству фінансів. Безпосереднє керівництво всіма аспектами відкриття політехнікуму в Києві та його подальшою діяльністю покладалося на Департамент торгівлі та мануфактур, який очолював В.І.Ковалевський.

Уже в листопаді того ж року київський генерал-губернатор Ігнатьєв передав на розгляд до Міністерства фінансів проект Статуту КПІ, відпрацьований членами Комітету професорами Київського університету Святого Володимира М.К.Ренненкампфом, Д.І.Піхно, М.А.Бунге, Ф.Я.Фортинським. Цей документ ліг в основу Положення про інститут, затвердженого царем за півроку після того – у липні 1898 року. До речі, ним було передбачено, що на потреби навчального закладу держава щороку виділятиме ще по 350 тисяч рублів. Положенням також було визначено, що інститут здійснюватиме підготовку фахівців за чотирма напрямами, яким відповідали механічне, хімічне, інженерне (тобто, висловлюючись сучасною мовою, будівельне) і сільськогосподарське відділення.

Наприкінці листопада 1897 року було оголошено конкурс на ескізні проекти споруд КПІ “...з угодою виплати 1000 крб. за кожний поданий проект і зверх того 4000 тис.крб. автору визнаного найкращим проекту після виправлення його автором згідно з отриманими зауваженнями”. І вже у березні наступного року конкурсна комісія з розгляду проектів будівель Київського політехнічного інституту прийняла рішення щодо переможця конкурсу. З восьми представлених на нього проектів кращим було визнано розробку відомого архітектора І.С.Кітнера. Проект було подано під красномовним девізом “Prestissimo” (“Дуже швидко”), і дійсно, темпи його реалізації були надзвичайно високими: вже у травні почалися земляні роботи, а у вересні наступного, 1899 року, були освячені перші інститутські споруди. Ними стали хімічний корпус і житлові будинки для викладачів. А весь комплекс інститутських споруд, що розкинулися на доволі значній території у 38 десятин (понад 41 гектар), проектувався саме як навчально-науковий комплекс, своєрідне студентсько-професорське містечко. У ньому ідеї політехнічної освіти, завданням якої є не лише накопичення майбутніми фахівцями певного обсягу знань, а й формування у них навичок самостійної діяльності, могли бути втіленими в життя повною мірою. Студенти отримали змогу не лише слухати лекції, але й працювати в лабораторіях, виробничих майстернях, урешті-решт – на навчальній фермі з дослідним полем і кошарою. Звісно, у таких умовах забезпечувалася можливість і для активної науково-дослідної діяльності, тим більше, що кадровою основою всіх тридцяти п'яти новостворених кафедр стали визначні тогочасні вчені з Петербурга, Москви, Харкова і Києва, які були не лише досвідченими викладачами, але й активно працювали як науковці у своїх галузях.

Сформувати потужний педагогічно-науковий колектив інституту вдалося насамперед завдяки зусиллям його першого директора Віктора Кирпичова – голови Південноросійського товариства технологів, відомого вченого в галузі механіки та опору матеріалів, автора першого в Росії підручника “Деталі машин”, який був організатором і незмінним (з 1885 року) директором Харківського практичного технологічного інституту. В.Л.Кирпичов не лише повністю поділяв ідеї фундаторів Київської політехніки щодо принципів організації навчання в новому закладі вищої технічної освіти, але й свого часу був одним з авторів проекту загального комплексного плану розвитку промислового і професійного навчання в Росії, який було розроблено з ініціативи і за участю попередника С.Ю.Вітте на посаді міністра фінансів, видатного вченого професора І.О.Вишеградського. В основу цього проекту були покладені ідеї про раціональну організацію вищої технічної школи, які стали одним з наріжних каменів широкої програми її розвитку, втілюваної в життя наприкінці ХІХ – початку ХХ століть. Зауважимо, що саме з ініціативи В.Л.Кирпичова призначення професорів кафедр КПІ уперше в країні проводилося винятково з осіб, які мали вчений ступінь, на конкурсних засадах.

Тоді на роботу до новоствореного ВНЗ прийшли такі знані у своїх галузях науковці, як голова Товариства математиків Європи, перший київський математик, обраний членом-кореспондентом Петербурзької академії наук, професор Василь Єрмаков; засновник вітчизняного паротурбінобудування Олександр Радціг; один із засновників теорії різання металів і водночас відомий фахівець з питаннь млинарства і борошномельної технології професор Костянтин Зворикін; видатний хімік професор Михайло Коновалов; засновник вітчизняної школи зоотехніки професор Микола Червинський; один з найвідоміших у країні фахівців у галузі ґрунтообробної техніки професор Камілл Шіндлер; відомий український художник-передвижник Микола Пимоненко; трохи пізніше – видатний учений та інженер-мостобудівельник Євген Патон; визнаний, попри тодішній молодий вік, фахівець у галузі прикладної механіки, опору матеріалів і сталості механічних систем Степан Тимошенко та багато інших не менш значущих постатей.

Слід зауважити, що з першої ж години свого призначення В.Л.Кирпичов опікувався не тільки питаннями відбору викладацьких кадрів і розробки навчальних програм, але й усіма проблемами будівництва інститутського містечка, закупівлі в Німеччині, Англії, Франції та на кращих вітчизняних заводах найсучаснішого обладнання для лабораторій, майстерень та предметних кабінетів, формування інститутської книгозбірні, і, врешті-решт, організацєю першого набору студентів та впровадження в практику комплексної системи підготовки кадрів для промисловості, будівництва і сільського господарства, в якій поєднувалися ґрунтовна теоретична підготовка, зокрема глибоке вивчення математики, фізики, хімії, з експериментальною роботою в лабораторіях і обов'язковою виробничою практикою.

Перші студенти Київського політехнічного інституту приступили до занять у вересні 1898 року. До закінчення спорудження першого власного навчального корпусу заняття проводилися в приміщеннях новозбудованого Комерційного училища на вулиці Бульварно-Кудрявській, що були надані політехнічному інституту в оренду на 1 рік. 25 тисяч рублів на це пожертвував відомий підприємець-цукрозаводчик Лазар Бродський. Цей рік був позначений не лише “обкаткою” навчальних курсів, але й великою роботою з облаштування лабораторій, майстерень і фахових колекцій, завдяки чому вже за рік інститут мав понад 20 лабораторій та майстерень, які за рівнем оснащення не поступалися найкращим закордонним.

Другий навчальний рік розпочався вже у новенькому навчальному корпусі хімічного відділення. При цьому будівельні роботи проводилися паралельно з навчальним процесом і не зупинялися ні на день – невдовзі було закінчено спорудження головного корпусу і в ньому почалися внутрішні опоряджувальні роботи, зведено будинок механічних майстерень, виконано планування місцевості та прокладено частину бруківки, майже завершено облаштування скотного двору і служб.

А у квітні 1902 року члени Правління КПІ підписали Акт про приймання усього комплексу споруд інституту. Будівництво власного “інститутського дому” було завершено.

105 років тому, у січні 1903 р., відбувся перший випуск студентів інституту. Фахівці, які отримали дипломи Київської політехніки, блискуче підтвердили правильність концепції, покладеної в основу організації навчального процесу в інституті. Про це в доповідній записці, адресованій міністрові фінансів, написав, зокрема, корифей вітчизняної науки Дмитро Менделєєв, який очолював державну екзаменаційну комісію:

“Маючи 35-річний досвід у справі дипломування у вищих навчальних закладах, я маю сміливість стверджувати, що такої загальної сукупності спеціальних робіт студентів, які закінчують (курс), яку я бачив у студентів першого випуску Київського політехнікуму, не можна зустріти у відомих мені університетах і технологічних інститутах…

Таким чином я щасливий тим, що маю можливість довести до відома Вашого високопревосходительства про відмінний результат першого випуску КПІ, вони обіцяють багато для майбутнього…”.

На цей час в інституті вже почали формуватися і власні наукові школи, які на багато років наперед визначили шляхи розвитку української прикладної науки і техніки. Зауважимо, що більшість викладачів КПІ успішно поєднували викладацько-наукову діяльність з практичною. Серед таких достатньо, скажімо, згадати прізвище Є.О.Патона, який у перші ж роки своєї роботи в інституті спроектував мости у Тифлісі, два мости через Рось та міст через Петровську алею в Києві, в конструкціях яких були реалізовані ідеї, які відразу були підхоплені мостобудівниками всієї країни; К.О.Зворикіна, за участю якого були створені проекти не лише кількох київських млинів, але й Московського та Нижегородського млинобудівних заводів; Г.Д.Дубеліра, який керував спорудженням перших бруківок у Києві на вулицях Хрещатик і Фундуклеєвська (тепер – Б.Хмельницького) і був головним технічним консультантом Товариства київських міських залізниць (тобто київських трамваїв); О.Я.Ступіна, результати наукових досліджень якого в галузі теплотехніки мали велике практичне значення для розвитку енергетики та інших галузей техніки в Україні; М.А.Артем'єва, який створив в інституті першокласну електротехнічну лабораторію, де проводив досліди і випробовування захисного обладнання для працівників електростанцій; С.П.Тимошенка, який не лише оновив навчальні курси з опору матеріалів, започаткував викладання в інституті курсу теорії пружності, розширив і переустаткував новим обладнанням механічну лабораторію, а й розв'язав низку нових задач щодо стійкості стиснутих стержнів, згину прямокутної пластини, бокової стійкості балок, а також показав практичну придатність запропонованих методів; М.І.Коновалова, який розробив методи отримання оксидів, спиртів, альдегідів, кетонів, розробив методи виділення та очищення різних нафтенів тощо; К.Г.Шиндлера, який створив у КПІ машинно-дослідну станцію для випробування землеробських машин і знарядь, у роботі якої вдало поєднувалася діяльність з підготовки практичних рекомендацій конструкторам щодо вдосконалення землеробських машин і знарядь з навчальним процесом, та багатьох інших.

На початку ХХ ст. в КПІ створювались науково-технічні гуртки, які відігравали значну роль у підготовці кваліфікованих інженерів. Там формувалося системне науково-технічне мислення студентів, поглиблювалися їхні знання в окремих (при тому найсучасніших!) наукових галузях, прищеплювався смак до самостійної пошукової та конструкторської діяльності. Гуртківці інколи ставали справжніми піонерами у своїх галузях, найбільш яскравим прикладом чого була діяльність Повітроплавного гуртка КПІ.

Серед тих, хто пройшов школу Повітроплавного гуртка КПІ, слід назвати видатних авіаційних конструкторів І.Сікорського і Д.Григоровича. Не можна не згадати і не менш відомого конструктора авіаційних двигунів О.Микуліна. А ще гурток став колискою для кількох десятків відомих вітчизняних авіаційних конструкторів першого покоління, імена яких навічно записані в історію вітчизняного авіабудування: Ф.Андерса, братів Євгена, Івана й Андрія Касьяненків, Ф.Терещенка, Ф.Билінкина, Г.Адлера, В.Іордана та багатьох інших. Гурток став першою в Україні авіаконструкторською школою, яка створила підвалини для розвитку всієї української авіабудівної галузі. Гурток фактично виконував функції першого в країні дослідно-навчального закладу авіатехнічного профілю.

Взагалі, багато технічних галузей завдячують початком свого розвитку в Україні саме Київській політехніці. Понад те, факультети КПІ стали основою багатьох відкритих згодом вищих навчальних закладів: Національного аграрного університету (1922 рік), Одеського державного морського університету (1930 р.), Київського державного технічного університету будівництва і архітектури (1930 р.), Київського національного університету технологій та дизайну (1930 р.), Дніпропетровського національного технічного університету залізничного транспорту (1930 р.), Національного університету харчових технологій (1930 р.), Харківського державного автомобільно-дорожного технічного університету (1930 р.), Національного авіаційного університету (1933 р.), Вінницького національного технічного університету (1974 р.), Черкаського державного технологічного університету (1991р.), Житомирського інженерно-технологічного інституту (1991 р.). Окрім того, дослідно-конструкторські підрозділи КПІ стали базою для створення двох відомих у світі підприємств – Колективного підприємства “Київтрактородеталь” і Акціонерної компанії “Росток” (колишній завод “Точелектроприлад”).

Чи може досвід перших років Київської політехніки стати у пригоді сьогодні? Безумовно. Цікавим, наприклад, може бути спосіб досягнення синергетичного ефекту від взаємодії держави та приватних фундаторів у питаннях організації діяльності та визначення напрямків і обсягів підготовки студентів. Причому цікавим не лише для теперішніх можновладців, які визначають магістральні шляхи розвитку вищої освіти і науки, а, передусім, для підприємців, зайнятих у сфері реальної економіки. Бо вже тепер кадровий голод у промисловості стає проблемою. І фраза про те, що той чи інший виріб “немає ким зробити”, на деяких підприємствах стала майже звичною. Певно, що за умови роздержавлення цілих галузей, кадрова проблема має вирішуватися насамперед новими власниками.

Ще один аспект – наукові дослідження. У вищій школі нині зібрані найкращі фахівці з деяких науково-прикладних дисциплін. У більшості розвинених країн світу саме у ВНЗ проводяться не лише прикладні, але й фундаментальні дослідження в різних галузях науки та технологій. До того ж, викладачі, які активно працюють у науці, мають можливості замінити існуючу репродуктивну систему освіти інноваційною та зацікавити своєю роботою студентів.

Ефективність такого підходу засвідчена результатами діяльності КПІ вже у перші роки його діяльності, коли до викладання в інституті прийшли вчені та інженери, імена яких були відомі далеко за межами країни. Власне, і в наступні роки це було характерно для КПІ, тому й ніколи не переривалися тісні зв'язки інституту з виробництвом. Сьогодні це для нас особливо актуально, адже спад виробництва призвів до послаблення заводського сектора науки та скорочення кількості заводських наукових структур – науково-дослідних організацій і промислових підприємств, конструкторських установ, проектних організацій тощо. Наочно це ілюструє співвідношення між кількістю науковців вищої кваліфікації (кандидатів і докторів наук), які працюють у різних секторах науки: в галузевому та заводському – до 18%, в академічному – приблизно 28%, решта – в освітянському.

До речі, нічого незвичайного в такому співвідношенні немає: наведені показники насиченості науковими кадрами відповідають рівню розвинених країн світу, Європи передусім. Вищі навчальні заклади – головні джерела нових знань, а знання стають дедалі важливішим фактором розвитку європейської економіки. Тому все більше уваги приділяють наші сусіди – країни Євросоюзу – дослідницьким університетам – навчальним закладам, де підсилено фундаментальну складову як у навчанні, так і в наукових дослідженнях. Бо сьогоднішні технології неможливо створити без глибинного розуміння фізичних, хімічних, біологічних процесів на молекулярному рівні та у наномасштабі, і, водночас, без володіння практичними навичками і вміннями, без чого не може відбутися повноцінний фахівець. Усе це набувається не тільки на старших курсах, і не стільки в аудиторіях, скільки в лабораторіях, біля випробувальних стендів, під час роботи на сучасному обладнанні, врешті-решт – при проведенні реальних досліджень і розробок.

Прообразом дослідницького університету в нашій країні був Київський політехнічний інститут часів його створення. Таким він залишався впродовж багатьох років. Нині він робить перші кроки, щоб наблизитися до такого статусу в його сучасному розумінні. Розвиток модернових галузей і технологій неможливий без серйозних міждисциплінарних досліджень. Забезпечити їх спроможний саме великий навчально-науковий заклад, що вже має досвід організації таких робіт і бачення їхніх перспектив у майбутньому. Не слід забувати при цьому, що тут не лише проводяться дослідження в найперспективніших напрямках розвитку сучасних технологій, а й водночас здійснюється підготовка фахівців, спроможних працювати в новітніх галузях з першого ж дня самостійної діяльності.

В організації виведення нашої науки, вищої школи і, якщо ширше, усієї країни з нинішніх негараздів, ми можемо з деякими застереженнями використовувати і досвід країн, які здолали шлях від повної руйнації до розквіту – Німеччини, Японії, Південної Кореї та інших. У стані глибокої, часом катастрофічної, кризи ці держави сконцентрували свої зусилля на організації науки та використанні інноваційних технологій та методів управління, навчанні та вихованні молоді, на формуванні та утвердженні національної ідеї. І якщо така система пріоритетів виправдала себе там, що, крім, звісно, суб'єктивних чинників, може стати їй на заваді у нас? Але навіть запозичуючи цікавий досвід сусідів, не слід забувати й про спадок, який залишили нам великі попередники, чий досвід, нехай і столітньої давнини, також може прислужитися майбутньому.

Михайло Згуровський, ректор НТУУ «КПІ», академік НАН України

x

Електронний кампус

Інформаційні ресурси

Викладачі КПІ

GitHub репозиторій