Україна нині – це зона тотальної і густої біди. Єдине, що в неї вже є – це незалежна держава. Незалежна у тому одному-єдиному сенсі, що від неї майже нічого не залежить всередині країни і абсолютно нічого – за її межами.

Об’єктивних засад і підстав для її існування як повноцінного утворення вже немає, або майже немає. Промисловість (всіляка: важка, легка, харчова, машинобудування, верстатобудування, кораблебудування, енергетика і т.д. – без ліку – вбита. «Арсенал» – вбитий. «Більшовик», ВО ім. Артема, ім. Корольова, ВЕДА, «Точелектроприлад», «Буревісник», Турбоатом, Хартрон, Львівський автобусний, Львівський з-д телевізорів... Вбиті. Або майже вбиті. Земля – та, що не заросла ще бур’янами, – у хижацькому користуванні «ефективних хазяїв». Бо конкуренти в тому «демократичному і процвітаючому», до якого «ми прагнемо» (хто щиро, хто – не дуже, а хто дуже не) – нікому не потрібні. А от нові й нові ринки для збуту їхньої, чужоземної, продукції – треба, та ще й як. От тому й маємо у власному споживанні нині – понад 90% імпорт. Це при тому, що гранична межа, або як його ще називають: критичний імпорт – це в районі 30 – 35%. Вище – і ваша, – наша, – суверенність, незалежність, гоноровість і багато інших хороших речей – це вже із царини віртуального. Безпідставних мрій та сподівань. Звичайно, можуть сказати, що он де Південмаш ще не зовсім загнувся, ВО ім. Антонова не зовсім охололо, Схід України ще жене на експорт перший переділ... Та вже б краще не гнав. Тому що сировина і перший переділ на експорт – це саме і означає, що ми вже майже закінчена країна-лімітроф.

А ще ж завважте: все зв’язано зі всім і перетворюється у все. Ну, це до того, що це я почав з економіки (нічого з цим клятим матеріалізмом у собі поробити не можу), але ж повноцінне суспільство – не хлібом єдиним. Відтак, доведеться продовжити мартиролог. Вбита промисловість – і треба бути дуже наївною – або ж підлою та лукавою – людиною, аби стверджувати, або ж гадати, що виживуть, житимуть і процвітатимуть наука, культура, освіта, мистецтво, спорт, соціальна сфера, мораль і т.д. – без ліку. Не виживуть. І тим більш – не процвітатимуть. І вже нині те навіч демонструють. Галузева наука – там, де й галузі. У небутті. Академічна – розвалена, дезорганізована і здеградована. Вузівська, як і сама вища освіта, вже біля червоної риски, після якої... вічний спокій. Культура...

Ну, є щось, що віддалено культуру нагадує. Дика суміш несмаку, безголосся, якогось дикунського шароварства, туси, попси, фанаберії та фанери. Словом: шоубіз. Натомість високої літератури і красного письменства – інструктори з нецензурщини та збірники матюків. Словом, те, що вони ж самі, нинішні «літератори українські» цілком щиро, слушно і точно назвали: сучукрліт. А ще ж є сучукржур, сучукрТБ, сучукрспорт... А що ж є метою – може, надметою – тих, хто ззовні злампічив, змайстрував, запропонував та нав’язав нам подібний спосіб «життя» (існування, виживання, скніння), а зсередини – сприйняв його, змирився з ним, активно намагається (щоправда, останнім часом – з лютого 2010 р. – ентузіазм і енергія різко пішли на спад) впроваджувати таке «життя» в життя? Скажу гранично коротко. Сухою мовою статистики. А вже висновки самі робіть. Так от: сучукрдемографічна картинка. З натури. «Як повідомив Державний комітет статистики... чисельність населення України продовжує скорочуватись. Так, у серпні нас стало менше на 0,04%, або на 19,5 тис.чол. у порівнянні з липнем, і станом на 1 (перше) вересня нас залишилось 45831,4 тис. чоловік». (Цит. по: Г-та «Московський комсомолець в Україні» № 43 (655) 20-26 жовтня 2010 р.)

Пригадую, у 1990 році нас 52000000 було. Може, варто вже розпочинати будівництво нового пам’ятника недалечко від того, що його недавно похапцем зіп’яли? Бо називається така, штучно зумовлена депопуляція народу дуже просто, але вишукано і зі смаком: демографічний геноцид. Як інтеграл геноцидів усіх інших: економічного, духовного, соціального, культурного, духовного. Втім, я повторююсь...

Отож, все зовсім не так погано, шановні співвітчизники, як ви гадаєте. Все – значно гірше.

Це – з одного боку. З боку ж другого:

«Я єсть народ,
Якого правди сила
Ніким звойована ще не була...».

Не була. І – не буде.

«А буде син
І буде мати
І будуть люди на землі».

На нашій землі. На рідній землі.

Відверто кажучи, мене в тому переконувати, що жити будемо, жити достойно, гідно, багато, красиво – кожен, багато – всі, не потрібно. Мене у тому вже давно переконало моє особисте життя, що воно вже на сьомий десяток літ перевалило, і, головне – та прекрасна наука, безмежне щастя жити в якій та долучати до якої юнь і не лише юнь нашу я маю – філософія.

Проте, отримувати зайве підтвердження своєї правоти – воно ж приємно, правда?

Нещодавно до рук мені потрапила книга, здається, вже третя в його літературному доробку, – другого Президента України (1994-2005 рр.). Леоніда Даниловича Кучми. Називається «Зламане десятиліття» (вид-во «Інформаційні системи», К., 2010 р., 559 с.).

Зрозуміло, що шпальти газети «Київський політехнік» – то не місце для грунтовної і всебічної рецензії та оцінки такої солідної і за обсягом, і за змістом роботи.

Зазначу лишень, що такого гатунку робота, безумовно, стане у пригоді майбутнім – та й нинішнім, які в ладах зі своїм професійним сумлінням, – історикам, оскільки насичена багатющим статистичним та емпіричним матеріалом, що називається: з перших рук. Буде вона корисною і економістам, і політологам, і соціологам...

Мене в ній зацікавило інше: особистість самого автора. Людини. Батько – загинув на фронті. Мати – колгоспниця. Закінчив Дніпропетровський держуніверситет. У неповні 30 років – один з керівників на Байконурі. Про який справедливо казали: «Туди їдуть лейтенантами, а повертаються або полковниками, або небіжчиками (рос.: покойниками)». Потім – очільник майже найскладнішого в усьому Радянському Союзі підприємства: генеральний директор ВО «Південний машинобудівний завод» у Дніпропетровську.

Я – також сільський хлопчина. І мій батько фронтовик. Від початку – до самого закінчення Великої Вітчизняної. Повезло: повернувся живим, хоча й з контузією. Мама – сільська вчителька початкових класів, батько – колгоспний бригадир. Я зростав серед цих простосердечних, вироблених, щирих і безмежно добрих моїх односільчан. Колгоспників і колгоспниць. Тих самих, на кому трималась країна. Включно – і її ракетно-ядерний щит. Я все це бачив навіч, бо всього на десять літ молодший за Л.Д.

Я – червоний. Член КПУ. І саме в те десятиліття, коли він був Президентом, я був шість років поспіль членом Президії ЦК КПУ. І хоча моя партія гранично жорстко вилаштовувала свої стосунки з тими політиками і тією політикою, яку уособлював Президент, я зі всією відповідальністю стверджую: ніхто з моїх товаришів і побратимів-комуністів ніколи не дозволив собі переступити ту межу, яка відділяла політичну критику і політичну боротьбу від навіженого ганьблення та цькування, від приниження особистості. Те, що йому влаштувала «опозиція» (власне: політична конкуренція). Віддаю належне Кучмі-людині: він достойно те пережив і переніс. Витерпів. Можна лише гадати, чого те йому та його сім’ї вартувало.

...Колись, у ті, вже далекі 90-ті, коли ще доволі екзотичними були майданні та вуличні прояви демократії: мітинги, велелюдні натовпи «за» і «проти», злегка відомі письменники, верхи на бензовозі, і я – з почуття самої лише цікавості, пішов на те подивитись. Стояв натовп. Під Верховною Радою. Чогось вимагав. Один дебелий чолов’яга тримав над головою транспарант. На транспаранті було написано: «До суду злочинну КПРС!» Начебто все чин-чином. Але щось збентежило. Я подумав. Підійшов до борця «за» і «проти». Спитав: «Якщо «до суду», то чому «злочинна»?! А якщо «злочинна», то навіщо суд?!!» Чоловік довго і отетеріло дивився на мене, я, приблизно так само, – на нього...

Точнісінько таке саме питання мені дуже кортіло задати, коли – на початку нинішнього століття – кілька років поспіль зі всіх без винятку засобів масової дезінформації невгамовно, затято, навіжено неслось: «Геть злочинний режим Кучми!» Але ж то був окремо взятий чоловік, а тут фінансова, медійна, яка завгодно ще потуга всього «прогресивного та демократичного світу». Ну, в сенсі: «високорозвиненого та цивілізованого». Тут уже ніякого часу та сил не вистачить питання ставити...

Тим більш, що достеменні відповіді на всі ці запитання вже давно відомі. І не лише мені, звісно. Зокрема, ця відповідь міститься у словах Л.Д.Кучми з вищеназваної книги. Цитую.

«До чого нам треба бути готовими? До нормалізації стосунків із Росією. Вона невідворотна. Нормалізація, а потім значне покращення стосунків – неминучі» (с. 334). Оце і є ключові слова. Оце і є причина того, чому, за що  влаштував Леоніду Даниловичу такий довготривалий «цирк на дроті» свій та імпортний «бомонд». «Політикум». Власне: паноптикум.

Б.В.Новіков, заслужений працівник народної освіти України, д.ф.н., проф., зав. кафедри філософії, декан ф-ту соціології і права НТУУ «КПІ», член КПУ