Іван Павлович Бардін (1883–1960) – академік і віце-президент АН СРСР, Герой Соціалістичної Праці, кавалер семи орденів Леніна, двічі лауреат Державної премії, лауреат Ленінської премії, людина, яка стояла біля витоків проектування найпотужніших металургійних підприємств, а також розроблення і впровадження в СРСР неперервного розливання сталі та киснево-конвертерного процесу.
Випускником хімічного відділення Київського політехнічного інституту він лише у 27-річному віці вперше побачив металургійний завод, а вже через вісім років став головним інженером Єнакієвського металургійного заводу й рудників, а ще через чотири роки – їх директором. Після цього – головним інженером Макеєвського металургійного заводу, Днепродзержинського металургійного заводу, Кузнецькбуду й Кузнецького металургійного комбінату, організатором і директором Центрального науково-дослідного інституту чорної металургії (знаменитого та авторитетного в усьому світі ЦНДІчормет)... І це далеко не повний перелік посад, які обіймав І.П.Бардін, – справжній інженер, видатний практик і теоретик чорної металургії світового рівня.
У 1938 році він написав книгу «Життя інженера», у якій, зокрема, висловив думки щодо місця інженерів у суспільстві, принципів їхньої підготовки.
«Інженер – це людина, що своєю свідомою технічною діяльністю вносить у виробництво щось нове.
Інженер відрізняється від практика, що працює на заводі, насамперед тим, що він має наукову підготовку, знання теоретичних закономірностей процесів, що перебігають у тих або інших виробничих агрегатах. І саме ці знання відкривають йому широкий шлях до творчості. Ідеалом інженера може служити Леонардо да Вінчі, що суміщав у своїй особі вченого, практика й художника. Хоча при сучасному розвитку технічних наук важко сполучати ці три різноманітні профілі, все-таки до цього треба прагнути. Будь-яка добре виконана технічна справа має бути разом з тим виконана красиво й у повній відповідності до наукових положень».
«Умови, у яких ведеться підготовка молодого фахівця, мають розвити в ньому любов до обраної професії, але не меншу роль відіграють перші роки його роботи на заводі. Інженери з вузівської лави – це сирий, первинний матеріал, який треба перетворити на людей, що не бояться стихій «металургійного моря». Для виховання таких людей їхні керівники на заводі мають: 1) досконало знати свою спеціальність, 2) не зазнаватися й не робити з неї секретів для своїх помічників і співробітників, 3) організовувати роботу так, щоб виконавці відчували свою участь у справі, пізнавали не тільки гіркоти поразки, але й радості перемоги.
Завдання професора вищого навчального закладу – навчити студента не тільки знати, але й розуміти ті або інші явища природи, самостійно розбиратися в них і за деякими відомими критеріями визначати нові невідомі факти. Треба домагатись від студентів насамперед розуміння предмета.
Відмінність між знанням і розумінням суттєва. Знання досягаються пам’яттю, розуміння – розумом. Деякі великі вчені (наприклад, Фарадей) не володіли виключною пам’яттю, але робили великі відкриття на підставі глибокого розуміння вивчених закономірностей.
Слідом за цим потрібно розвити спостережливість. Спостереження за тими або іншими явищами, що відбуваються навколо нас, аналіз і пояснення їх причин допомагають твердо засвоїти сутність досліджуваних процесів.
І нарешті, ще одне велике завдання професора – навчити студентів, майбутніх інженерів – ніколи не відступати від обраної спеціальності. Життя багате випадками, є легкі шляхи, що спокушають своїми можливостями, але треба обрати один шлях, який би він не був важкий, що має життєві цілі, і твердо його дотримуватися.
Краще за все, коли це новий, незвіданий шлях. По таких дорогах важче йти, але можна більше знайти!
Правильне виховання інженера на початку його діяльності має не менше значення, ніж виховання у вищих технічних навчальних закладах. Інженер, що випустився з інституту, має отримати «термічну обробку» у заводській обстановці…
Натепер механізація звільнила інженера від важкої роботи, що не має інженерного характеру, – від керівництва ручними роботами біля печей, звільнила час для того, щоб застосувати свої знання з теорії процесів. Принципи, покладені в основу одержання заліза з руд, залишаються незмінними. Закони відновлення, окиснювання розуміють так само, як розуміли й раніше. Інженер покликаний забезпечити максимальні швидкості цих процесів, збільшити продуктивність праці…
За сто років металургія заліза збільшила своє виробництво в сто разів, кількість виробничих агрегатів, що виплавляють метал, зменшилася більш ніж у сто разів, а продуктивність праці підвищилася в десятки разів. Такому разючому прогресу в першій половині минулого століття ми були зобов’язані фізикохімії металургійних процесів, починаючи ж із другої половини XІХ століття – застосуванню досягнень механіки та електротехніки у виробництві металу.
Останнім часом прогрес у металургії знову спонукає фізикохімія металургійних процесів. Тому учнівська молодь повинна дуже добре знати хімію. Важливі також знання фізики твердого тіла – металу, законів його кристалізації й перетворень, впливу легувальних елементів і різних домішок. Вивчення закономірностей цих властивостей належить до галузі фізики металів. Вивчення кристалів різних речовин відкриває таємницю їх атомної будови. Поява нових, більш удосконалених, методів досліджень сприяє розвитку робіт теоретичної та експериментальної фізики в галузі будови матерії. Про ці нові можливості я згадую для того, щоб ще раз акцентувати, наскільки необхідне зараз пізнання фізикохімії й фізики як основ, на яких ґрунтується металургія.
Студенти й професори, що присвятили себе дослідницькій роботі, а також молоді інженери, що працюють на заводі, повинні підтримувати постійний зв’язок між собою. Без такого зв’язку, без постійного спілкування вчених-теоретиків із вченими-практиками не може бути прогресу у виробництві металу, оскільки теорія без практики, а практика без теорії стають безпредметними.
Іноді вважають, що зміцнення зв’язку науки з виробництвом забезпечує лише широку наукову допомогу виробництву. Це неправильно. Промислова техніка давно вже впливає на розвиток науки. Цілі розділи науки створювали й розробляли саме техніки, які вирішували певні виробничі завдання (гідродинаміка, аеродинаміка, механічна теорія теплоти). Творче поєднання науки й виробництва – найдієвіший чинник прогресу як науки, так і виробництва.
Проте встановлення правильних взаємних зв’язків між наукою й виробництвом – далеко не просте й не легке завдання. Має бути обов’язково дотримано певну послідовність на шляху від лабораторії до заводу: теоретичний аналіз і апробація його для лабораторної перевірки, лабораторні роботи та апробації їх для напівзаводського випробування й, нарешті, робота на заводі».