10 років тому, 19 червня 1999 року міністри освіти двадцяти дев'яти держав від імені своїх урядів підписали спільний документ, яким визначили напрями реформування вищої освіти на континенті. Ця подія відбулася в найстарішому європейському університеті – університеті італійського міста Болонья – тож і акт отримав назву “Болонська декларація”. Ним було започатковано кардинальні зміни в розвитку європейської вищої школи. Країни-учасниці узгодили спільні вимоги, критерії та стандарти національних систем вищої освіти і домовилися про створення єдиного європейського освітнього та наукового простору. У межах цього простору мають діяти єдині вимоги до визнання дипломів про освіту, працевлаштування та мобільності громадян, що істотно підвищить конкурентоспроможність європейського ринку праці й освітніх послуг. Україна офіційно приєдналася до Болонського процесу, тобто процесу структурного реформування вищої освіти та приведення її стандартів у відповідність до загальноєвропейських, на зустрічі міністрів освіти 45 країн у норвезькому місті Бергені у травні 2005 року.
Про перспективи, які відкриває участь у Болонському процесі перед національною вищою школою, особливості його реалізації в Україні і про роль, яку могли б зіграти в процесі перетворень вищої школи в Україні два найвідоміші столичні університети, розповідає ректор НТУУ “КПІ”, голова громадської колегії Міносвіти та науки України, академік НАН України Михайло Згуровський.
– Європейська вища освіта крокує шляхом кардинальних змін. Уніфікуються національні системи підготовки фахівців, створюється загальноєвропейський науковий та освітній простір, здійснюються доволі радикальні інституційні перетворення. І попри те, що участь у Болонському процесі для вітчизняної вищої школи також уже стала невід'ємною частиною її модернізації, в середовищі освітян та науковців навколо його принципів до сьогодні точаться дебати. Доводилося навіть чути думку, що участь у ньому може призвести до деградації української вищої освіти. І дійсно, для чого державам, які мають сталу традиційну систему вищої освіти, її ламати? Для чого це Україні? Чи, скажімо, навіщо це Італії з її стародавніми університетами, з яких і починалася вища школа в Європі?
– Йдеться не про ламання вибудуваних століттями національних систем вищої освіти. Якщо Болонські домовленості проаналізувати неупереджено та подивитися на хід і результати їхньої реалізації, можна дійти висновку – це магістральний шлях в напрямку створення загальноєвропейського наукового та освітнього простору. А потрібен він насамперед для підвищення спроможності випускників вищих навчальних закладів до працевлаштування та поліпшення їх мобільності на європейському ринку праці. Ну і, звичайно, це дієвий механізм піднесення ефективності та конкурентоспроможності європейської вищої освіти. Для досягнення цих цілей було запропоновано впровадити загальну, спільну для країн-учасниць процесу двоступеневу структуру вищої освіти; прийняти зручні та зрозумілі градації дипломів, ступенів і кваліфікацій; запровадити взаємовизнаний на європейському просторі вчений ступінь доктора філософії; використати єдину систему кредитних одиниць (систему ECTS – European Community Course Credit Transfer System), яку називають ще системою кредитних заліків або системою кредитних рівнів, що по суті є системою взаємовизнання навчальних програм; увести уніфіковані і взаємно визнані на європейському просторі додатки до диплома; напрацьовувати, підтримувати і розвивати європейські стандарти якості із застосуванням порівняльних критеріїв, механізмів і методів їх оцінки відповідно до вимог європейської мережі з гарантування якості у вищій освіті – ENQA; усунути наявні перепони для розширення мобільності студентів, викладачів, дослідників і управлінців вищої школи.
Отже, Болонський процес став головним інструментом інституційних перетворень у вищих навчальних закладах Європи. На всіх його етапах завжди наголошувалося і наголошується, що це процес добровільний та полісуб'єктний. Ґрунтується він на цінностях європейської освіти і культури, але при цьому не нівелює національні особливості освітніх систем різних країн Європи. До того ж – відкритий, поступовий, багатоваріантний і гнучкий.
Будь-яка держава сама обирає, приєднуватися їй до цього процесу чи ні. Україна вирішила приєднатися, і я вважаю, що це правильно. Тим більше, що приєднання до Болонського процесу не вимагає від країн-учасниць відмови від власних напрацювань у галузі освіти і науки.
– Але ж ми повсякчас говоримо про уніфікацію освітнього та наукового простору, про запровадження єдиних стандартів національних систем вищої освіти?
– Повторюся, Болонський процес передбачає багатоваріантність. Тобто, ніхто не вимагає створення в різних країнах абсолютно ідентичних освітніх систем. Мета інша – зміцнення взаємозв'язків та покращення взаєморозуміння між різними системами освіти. Для України з її традиційно потужною освітянською галуззю це особливо важливо. Адже, якщо для країн, що не мають розвинутої фундаментальної освіти і науки, які зорієнтовані переважно на споживання чужих технологій і товарів та на продаж іншим країнам власних природних ресурсів, копіювання моделей, відпрацьованих у розвинутіших у науково-освітньому сенсі державах, є оптимальним, то для нашої країни з її міцними науково-освітніми традиціями такий шлях є неприйнятним. Понад те, для вітчизняної системи вищої освіти беззастережне переймання деяких формальних процедур і відмова від власних напрацювань може дійсно привести до її деградації. Адже впродовж багатьох десятиліть Україні була притаманна роль активного генератора нових знань, виробника нових видів техніки та високих технологій, з якими вона виходила й на зовнішні ринки. Тож ставитися до реформ слід розумно.
Якщо поглянути на структуру і потенціал національної промисловості, освіти і фундаментальної науки, згадати про потужний людський капітал та непогані ресурсні можливості, можна дійти висновку, що ми ще не втратили шансу для “прориву” до групи високорозвинених країн світу. Тих країн, де утверджуються якісно нові принципи економічної діяльності, а, відтак, пріоритети в розвитку освіти та науки надаються природничо-технічним галузям, на основі яких створюється новітня технологічна база.
Слід відзначити, що невід'ємною складовою основних засад економічного поступу держав, які ми традиційно відносимо до “розвинених”, є тріада “освіта-наука-виробництво”. Саме вона є фундаментом розвитку промисловості, а відтак – і торгівлі, фінансів, ринкових мереж тощо. Таким чином вища освіта створює передумови для побудови добробуту. І навіть в умовах спричиненої світовою фінансово-економічною кризою стагнації промисловості, що, до певної міри, заважає розвитку вищої освіти взагалі й технічної зокрема, національна вища школа в таких країнах залишається на своїх позиціях. Це за нинішніх умов стає, фактично, гарантією незалежності держави.
Країни ж, які відкидають такий шлях, стають споживачами чужих і, найчастіше, вже застарілих технологічних досягнень, що неминуче готує їм місце в групі залежних держав, сировинних придатків і екологічних смітників.
– Що має змінитися в діяльності вітчизняної вищої школи у зв'язку з приєднанням до Болонського процесу?
– Реформуючи національну систему освіти, ми насамперед маємо відповісти на запитання – чого і як навчати фахівців, щоби вони були спроможними забезпечувати адекватні відповіді на суспільно-політичні, економічні, технологічні виклики, що супроводжують розвиток людства, і при цьому могли сприяти гармонійному розвитку природного та людського потенціалів своїх країн та всього континенту на основі принципів сталого розвитку, що фактично вже стали підґрунтям нової парадигми існування цивілізованого світу.
У цьому контексті важливо виділити два фактори.
Перший зумовлений інформаційною революцією та народженням суспільства, побудованого на знаннях. Цей фактор диктує нові вимоги до методологічної, світоглядної, системної підготовки сучасних фахівців.
При організації такої підготовки слід виходити з того, що в усіх сферах людської діяльності нині істотно зростає роль системних, міждисциплінарних знань людини, необхідних для раціонального й осмисленого оперування нескінченними потоками різноманітних знань і даних з метою вирішення нових, нестандартних проблем.
За таких обставин чільне місце відводиться аналітичним здібностям педагога та вченого, тобто його вмінню розшукувати і знаходити необхідну інформацію, точно формулювати проблеми і гіпотези, помічати певні закономірності в сукупностях, здавалося б, різнорідних даних, знаходити способи розв'язання нестандартних міждисциплінарних проблем.
Другий фактор пов'язаний з побудовою національних економік більшості країн світу на засадах інноватики. Вони, як було зазначено вище, поєднують такі важливі суспільні складові, як виробництво, науку, освіту та бізнес в єдину інноваційну модель країни, галузі чи компанії. Тому сучасний фахівець повинен мати цілісні знання про ринкові, інноваційні механізми й вміти їх застосовувати у своїй практичній діяльності.
Подібні підходи зумовлюють необхідність впровадження в освітню практику сучасних інноваційних технологій передачі знань, основою яких є оволодіння студентами “знаннями-інструментами”, а сутністю – не слово “завчи”, а поняття “створи”. Тобто, потрібно замінити існуючу “репродуктивну” форму освіти на творчо-дослідну.
Похідною від цих завдань є й суто методологічні проблеми, що нині постали перед вищою школою. Успішне їх вирішення особливо важливе для вищої технічної освіти, в якій компонента “знання” є лише основою для здійснення компоненти “уміння”. Адже метою технічної освіти є навчити людину створювати щось нове, і цій меті підпорядковані всі завдання, етапи і структура навчання.
Не слід забувати і про те, що в умовах швидкого впровадження все нових технологій і навіть появи нових наукових галузей, відчувається все більша потреба в інтеграції цілої низки дисциплін, які раніше вважалися самостійними і не пов'язаними між собою. В результаті виникають міждисциплінарні і мультидисциплінарні програми навчання. Зрозуміло, що нові форми генерування знань потребують не лише реконфігурації університетських кафедр і факультетів, а й зменшення дистанції між фундаментальними й прикладними дослідженнями та програмами підготовки фахівців, орієнтованими на вирішення складних міждисциплінарних проблем.
– А чи не варто для вирішення цих проблем скористатися досвідом власних попередників? Згадаймо, в не такій уже далекій історії нашим науковцям удавалося в дуже стислі терміни розв'язувати доволі складні завдання.
– На жаль, перенести в сучасні реалії досвід тогочасної організації науки та освіти просто неможливо. Хоча й були вони, дійсно, подеколи надзвичайно ефективними. Але з огляду на те, що вибудовувалися для роботи в централізованій системі господарювання, сьогодні навряд чи працюватимуть з такою самою віддачею. Та власне, ми це бачимо й нині, позаяк ця система працює і до сьогодні, адже, попри те, що навколишній світ кардинально змінився, її докорінно ніхто не перебудував. Звідси й численні проблеми, які раніше були неможливими в принципі. Тобто, необхідність нових підходів до організації вищої освіти диктує саме життя. Але погоджуюся, те з вітчизняного досвіду, що можна використати, відкидати не слід. Бо як і раніше, так і тепер, первинним суб'єктом перетворень має стати, безумовно, держава. І зводяться ці підходи до наступного.
Перше . Держава має сформулювати пріоритети власного науково-технологічного розвитку у вигляді низки національних програм та стратегію їхньої реалізації на основі залучення вітчизняного виробництва, науки, освіти і бізнесу в єдиному взаємопов'язаному комплексі.
Друге . Визначена стратегія розвитку вимагатиме комплексного вдосконалення чотирьох головних ланок освіти: професійно-технічної, спеціально-технічної, вищої і післядипломної. Відповідно до принципу “освіта впродовж усього життя” перетворення мають забезпечити безперервність навчального процесу за більшістю напрямів підготовки, перепідготовки та їх взаємоузгодженість.
Третє . Шляхом стратегічного планування розвитку пріоритетних галузей економіки та їх збалансованого кадрового забезпечення мають бути усунені значні структурні невідповідності між потребами економіки та обсягами й структурою підготовки і перепідготовки фахівців. Державне замовлення має виділятися лише на ці потреби. Відтак бюджетні кошти вже не можна буде витрачати на навчання незатребуваних суспільством фахівців, особливо в умовах існування гострого дефіциту кадрів за окремими спеціальностями. Передусім це стосується базових галузей промисловості, за рахунок яких Україна має здійснювати свій стратегічний розвиток. Наприклад, попит на інженерів-механіків, інженерів-приладобудівників, енергетиків, на хіміків-технологів, на фахівців у галузі інформаційних технологій та електроніки в 1,5-2 рази перевищує можливості вищих технічних навчальних закладів України. Зауважу принагідно, що ці явища відповідають і світовим тенденціям. Так, в Японії сьогодні дефіцит інженерів складає 1 мільйон осіб, в Німеччині – 1,5, в США – 2,5.
Четверте . Держава також мусить усунути суттєві диспропорції системи вищої освіти, що існує в Україні. Головними її проблемами є нині неоптимальність мережі ВНЗ, відсутність узгодженості освітньо-кваліфікаційних рівнів бакалавра і магістра з вимогами роботодавців, невизначеність місця цих рівнів на ринку праці, надлишкова кількість напрямів, спеціальностей та спеціалізацій вищої школи. Лише уявить: в Україні існує 76 напрямів підготовки фахівців та 584 спеціальності, за якими ця підготовка здійснюється. Це в 2-2,5 разу перевищує аналогічні показники у США, Англії, Японії!
Тож для адаптації національної системи вищої освіти до потреб суспільства і ринку праці необхідно:
– відійти від нечіткості трактування освітньо-кваліфікаційного рівня “бакалавр”, визначивши його як рівень базової вищої освіти з ґрунтовною фундаментально-науковою компонентою та необхідною кваліфікаційною складовою і спільно з роботодавцями окресливши місце таких фахівців на ринку праці. При цьому право підготовки бакалавра має бути надано лише закладам вищої освіти ІІІ-IV рівнів акредитації;
– трансформувати освітньо-кваліфікаційний рівень спеціаліста до ступеня магістра за галуззю знань (магістра інженерії, магістра права, магістра з бізнес-адміністрування та ін.) поряд із ступенем магістра наук;
– остаточно спільно із роботодавцями визначити перелік кваліфікацій і посад для випускників навчальних закладів України за рівнями “кваліфікований робітник”, “молодший спеціаліст”, “бакалавр”, “магістр”, і внести відповідні зміни до загальнодержавних нормативних документів.
П'яте . В Україні має бути створена ефективна система післядипломної освіти, що задовольняла б потреби ринкової економіки. Поки що ж більшість з 562 інститутів підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів МОН України діють відокремлено як від виробничого сектора, так і від потужних університетів. Понад те, вони не забезпечені висококваліфікованими кадрами, мають слабку навчально-лабораторну базу. Тому для адаптації цієї ланки освіти до потреб ринку праці доцільно, по-перше, здійснити її інтеграцію з університетами, і, по-друге, тісно пов'язати діяльність університетів у цій сфері з сучасною промисловістю, вдосконаливши підготовку з дисциплін, які стосуються корпоративного управління, корпоративного права, охорони інтелектуальної власності, конкурентоспроможності тощо, тим самим забезпечивши підготовку фахівців, здатних працювати в нових господарських структурах і у сфері бізнесу. Зауважу, що в розвинених країнах обсяг післядипломної освіти оцінюється співвідношенням 3:1, тобто 3/4 навчальних можливостей вищого навчального закладу використовуються на навчання студента, а 1/4 – на підвищення кваліфікації, перепідготовку фахівців зі стажем. Досягти такого показника маємо прагнути і ми. Однак, аби до нього хоча б наблизитися, навчальні заклади повинні мати відповідний рівень розвитку свого науково-технічного сектора: навчати спеціалістів має той, хто сам щось знає і вміє.
Шосте . Має бути зупинена тенденція до погіршення якості вищої освіти, що спостерігається останнім часом в Україні. Слід визнати, що протягом останніх 10-15 років у нас виник значний розрив між потребами суспільства та освітою, що призвело до послаблення проблемно-орієнтованої підготовки випускників шкіл, ПТУ та ВНЗ, зниження якості дипломного проектування, звузило виробничі практики і, як наслідок, погіршило кваліфікаційні кондиції випускників навчальних закладів. Суттєво розширилася мережа навчальних закладів, де немає науково-педагогічних шкіл, не проводяться наукові дослідження, відсутні відповідна матеріальна база та елементарні умови для навчання. Не сприяють покращенню ситуації суттєве погіршення підготовки випускників шкіл та зростання кількості студентів, які навчаються в державних закладах освіти за контрактом, без застосування до них таких само вимог, як і до студентів, що навчаються за держзамовленням. До того ж, нині в нашій системі вищої освіти понад 70% майбутніх фахівців проходять підготовку за репродуктивною моделлю. Вони засвоюють певну сукупність фактів і знань, можуть їх шаблонно застосовувати, але не здатні вирішувати незнайомі для них завдання. Ще приблизно 20% випускників українських ВНЗ дуже погано орієнтуються в обраних професіях вже через власну недбалість і небажання вчитися. І лише 10-ма відсотками своїх випускників українські ВНЗ можуть пишатися. Але й ці люди стають такими не стільки завдяки університетам, у яких навчалися, скільки тому, що є самодостатніми і добре вмотивованими особистостями, які добре оволоділи методом самонавчання і самовдосконалення.
Все це дуже серйозно, бо зниження якості навчання може стати однією з головних перешкод на шляху реального входження України до Європейського освітнього простору. Це, зокрема, може призвести до невизнання європейською спільнотою дипломів університетів, які не будуть спроможними пройти зовнішню експертизу. Наслідком буде зниження мобільності на європейському просторі їх студентів та випускників.
Сьоме . Вищі навчальні заклади мають стати локомотивами наукових досліджень. Сьогодні, на жаль, вищим навчальним закладам відводиться другорядна роль у проведенні передових наукових досліджень, які є основою елітної університетської підготовки. Відповідно до цього вибудувалася система пріоритетів, через яку обсяги фінансування університетської науки є майже на порядок нижчими академічної. Це при тому, що нині наукові колективи вищих навчальних закладів відіграють доволі значну роль у розвитку перспективних технологій, оскільки спад виробництва призвів до послаблення заводського сектора науки, науково-дослідних організацій, конструкторських установ, проектних організацій тощо. І роль ця може бути ще більшою, якщо згадати про співвідношення між кількістю науковців вищої кваліфікації (кандидатів і докторів наук), які працюють у різних секторах науки: найбільший їх відсоток приходиться саме на освітянську галузь.
Але поки що ставлення з боку держави до наукового потенціалу вищої школи шкодить як науці, так і освіті. По-перше, тому що підготовка висококваліфікованих кадрів неможлива без розвиненої науки і без занурення майбутніх фахівців у реальні наукові дослідження, розробку нових технологій та участь у роботі колективів, зайнятих розв'язанням конкретних технічних й економічних проблем. І, по-друге, тому що без активного залучення до наукової роботи великої кількості студентської та аспірантської молоді й сама академічна наука приречена на занепад.
– Отже, проблема лише у ставленні до вищої освіти держави, точніше державних чиновників, які працюють у цій сфері? Змінимо їх, справа зрушиться?
– Вона і тепер не стоїть на місці, але, дійсно, може значно пришвидшитися. Проте не варто зводити все до “поганих” чиновників-освітян. Тим більше, що саме працівники профільних державних органів розуміють, що сьогодні потрібно національній вищій школі. А от для мож-
новладців, які представляють законодавчу і виконавчу владу вищого рівня, ці питання, здається, нецікаві й неактуальні. Всі їхні сили та увагу забирають, на превеликий жаль, перипетії політичної боротьби.
Існують й інші проблеми, які необхідно вирішити на шляху до європейської інтеграції. Проблеми, сказати б, технологічного характеру, для вирішення яких, утім, також потрібна політична воля. Це і створення сучасної інформаційної інфраструктури освіти і науки з її підключенням до європейських комп'ютерних мереж та інформаційних ресурсів, і дієва наукова та технологічна співпраця України з Європою в межах Шостої рамкової програми ЄС, і покращення мобільності студентів і викладачів України на європейському просторі та інше.
А ще – утвердження нової ролі вищої освіти та її провідних закладів, яка відповідала б тій ролі, яку відіграють найвідоміші університети в країнах Європи. Там університети виступають як потужні методологічні центри, в яких визначаються ключові суспільні цінності й які є джерелами поширення сучасних знань та окреслення інтелектуальних орієнтирів для суспільства. Зауважу, що для того щоб успішно виконувати такі функції, університети повинні бути незалежними, тобто мати формально визнану державою автономію та академічну свободу. А ще – ресурси для того, щоб досліджувати і пояснювати закони існування та діяльності людини в природному середовищі та в певних соціумах тощо. Природно, що обійняти таке місце в суспільній ієрархії університети можуть лише тоді, коли держава зацікавлена у своєму розвитку, що спонукає її надавати і гарантувати університетам подібні права.
Варто зауважити, що вперше нова місія університетів у суспільному розвитку в найбільш узагальненій формі була сформульована в тому таки Болонському університеті під час відзначення його 900-ліття в 1988 році. Тоді під час урочистостей їх учасники, що презентували 430 університетів, в присутності представників громадськості, урядовців та духовенства підписали спільний документ, відомий під назвою “Велика Хартія Університетів” (Маgnа Сhаrtа Unіvеrsitatum), в якому й було визначено нову роль сучасної вищої освіти в Європі. Слід зазначити, що наукова, освітянська й політична еліта більшості країн континенту з ентузіазмом підтримали ідею складання та підписання цього документа. Таким чином, співдружність найвідоміших і найпотужніших науково-освітніх закладів виступила в ролі новатора, піонера тих перетворень, за якими пішла вся Європа, формуючи систему цінностей і принципів функціонування власне всього Європейського Союзу.
– А чи спроможні українські вищі навчальні заклади виконувати подібну функцію?
– В Україні, на превеликий жаль, університети такої ролі ніколи не відігравали. Навіть Асоціація ректорів університетів України за десятирічний період свого існування збиралася лише декілька разів. Та й то для підтримки певних політичних лідерів на виборах, що не входить до її повноважень і, до речі, суперечить “Великій Хартії Університетів”.
Не виконують свою роль в контексті європейських підходів і регіональні спілки ректорів. Адже беруться вони переважно лише за обговорення дрібних господарських питань чи безсистемних і, найчастіше, другорядних реформаторських ініціатив МОНУ. Загалом же українські ВНЗ поки що діють пасивно, розрізнено і навіть різноспрямовано. Вони не те що не спромоглися консолідувати свій інтелектуальний потенціал навколо ключових проблем розвитку суспільства, а навпаки, в багатьох випадках навіть виступають як конкуруючі суб'єкти.
Очевидно, час уже змінити ситуацію. Флагманами перетворень у цій сфері могли б стати два найбільші та найвідоміші сьогодні національні університети – Київський національний університет ім. Тараса Шевченка та Національний технічний університет України “Київський політехнічний інститут”. Союз цих університетів, які є навчально-науковими закладами, що мають власні наукові школи з більш як столітньою історією, візьме на себе відповідальність за формулювання головних ідей щодо подальшого розвитку вищої освіти та науки в Україні, принципів їх втілення у життя, визначення певних орієнтирів у цьому процесі і навіть шляхів вирішення ключових проблем суспільства. Понад те, такий союз цілком спроможний стати ядром створення співтовариства вищих навчальних закладів, до якого могли б увійти всі провідні університети України.
– Чому Ви вважаєте, що саме ці два столичні університети могли б стати лідерами в цьому процесі?
– Для цього є вагомі підстави. І це не лише статус національних, вік, вагомість наукових здобутків і розмаїття напрямів, за якими здійснюється підготовка майбутніх фахівців, чисельність і кваліфікація науково-педагогічних кадрів, але й їхня спільна історія.
КНУ ім. Т.Шевченка та НТУУ “КПІ” пов'язує ціла плеяда видатних особистостей та низка значущих для вітчизняної науки подій. Нагадаю, безпосередню участь у створенні Київського політехнічного інституту імператора Олександра ІІ брали почесний доктор університету Св. Володимира, генерал-губернатор О.П.Ігнатьєв, відомі університетські професори C.М.Сольський, М.А.Бунге, Г.Г.Де-Метц та інші. Державну екзаменаційну комісію КПІ у 1903 році очолював почесний доктор Київського університету Дмитро Іванович Менделєєв. Група провідних професорів Київського університету, Київського політехнічного інституту та Харківського університету в 1918 році заснували Українську академію наук. З обома університетами пов'язані і долі видатних учених С.П.Тимошенка, Б.Я.Букрєєва, О.М.Динника, В.П.Єрмакова, Л.В.Писаржевського, М.П.Кравчука, Ю.Л.Далецького та інших. Сталі й міцні зв'язки існували між цими навчальними закладами і пізніше, аж до сьогоднішнього часу. Фактично, слід лише формалізувати ці зв'язки і, звісно, наповнити їх новим сучасним змістом.
Новостворюваний союз Київського національного університету ім. Т.Шевченка і Національного технічного університету України “Київський політехнічний інститут” може і повинен взяти на себе функцію першопрохідця і відповідальність за пошуки шляхів вирішення системних проблем освіти України, насамперед – підвищення якості людського капіталу, який гартується вищою школою. Певна річ, їхня діяльність стосуватиметься не лише вищих навчальних закладів, але й системи середньої освіти і підготовки наукових кадрів вищої кваліфікації. А ще – формування цінностей молодого покоління українців.
Останнє, до речі, є найважливішим. Адже через ціннісну кризу, що поглиблюється обставинами, в яких опинилася нині наша держава, Україна стрімко увійшла в довготривалу рецесію і деградацію. Тож осмислення кризи цінностей для українського суспільства має стати першочерговим завданням науково-педагогічних шкіл університетів. І лише на цій основі ми маємо вибудовувати стратегію реформ, напрацьовувати пропозиції до нових нормативно-правових актів і здійснювати певні дії в практичній площині.
Утім, до практичних кроків слід вдаватися вже тепер. Першими з них мають стати такі:
- відпрацювання моделі дослідницького університету, статус якого наші навчальні заклади де-юре вже отримали;
- організація співпраці університетів в інноваційній сфері;
- напрацювання моделі університетської автономії для умов України;
- раціональне застосування Болонської системи для вищої школи України;
- забезпечення більш повної взаємодії та співпраці з Національною академією наук України;
- піднесення ролі університетів України на міжнародній арені, виходячи з їхніх міжнародних рейтингів, участі в Сьомій рамковій програмі тощо;
- демократизація управління університетами та вдосконалення самоуправління.
Переконаний, що спільно вирішуючи ці та інші проблеми, КНУ ім.Т.Шевченка та НТУУ “КПІ” принципово змінять роль університетів в Україні, піднімуть значущість інтелекту, нових знань і загальнолюдських цінностей у суспільному розвитку держави.