Приємно спілкуватися з нашими студентами: відкритими, позитивними, з гарним гумором. Домовляючись про зустріч з другокурсником ФПМ Андрієм Лановенком, який за результатами зимового семестрового контролю має найвищу успішність (середній бал 100,00) і удостоєний вагомої стипендії Монобанку, навіть не підозрювала, який життєрадісний феєрверк мене очікує. Його фрази іскрилися й виблискували. Розсипалися словами – дзвінкими краплями, і насолодившись грою, затихали. Слухайте самі.

У ніч з 14 на 15 серпня 2002 року на світ з'явилися два брати-близнюки. Як можна здогадатися, це був я і мій брат, проте ця історія лише про мене... Мене звати Андрій Лановенко, і я з невеликого міста Біла Церква, де й проходило моє нелегке дитинство. У віці 6 років мене віддали до місцевої школи з поглибленим вивченням іноземних мов. І я й досі вивчаю мови, проте абсолютно не ті, які уявляє собі звичайна людина, а саме – мови програмування.

Як і більшість подій у моєму житті, це сталося випадково. Абсолютно не знаючи, чого я хочу в майбутньому та помітивши певні здібності до математики, я тицьнув пальцем у небо. Тим клаптиком неба, у який я потрапив, виявився факультет прикладної математики КПІ і моя спеціальність "Прикладна математика". Я думав, що тут буде звичайна математика. Та почувши про лабораторні роботи з програмування на першому тижні навчання, зрозумів, що потрібно буде навчитися чогось більшого, ніж просто вмикати комп'ютер. Треба було пахать!! (Укр. "гарувати" – авт.) Так і пройшов мій перший курс, який залишив тонну вражень, переживань і навіть деякі незабутні знайомства.

Перший семестр давався неймовірно складно, іноді здавалося, що мене відрахують одним із перших. Проте якимось магічним чином я впорався і навіть виявився одним із кращих. Найтяжче, як на мене, давалося саме програмування. Від неминучої загибелі мене врятував чудовий викладач, за що йому величезна подяка і просто респект. І як не дивно, найбільший ворог став для мене одним із найулюбленіших предметів. Я полюбив програмування, оскільки для звичайних людей то є потойбічна магія, якою можна дивувати. Все ж таки програмісти – це люди, які розмовляють дивними мовами.

Згодом почалося дистанційне навчання, від якого особисто я не в захопленні, оскільки справжня атмосфера університетських років криється в парах, в аудиторіях та буднях у гуртожитку, за якими я, безперечно, сумую.

Насправді, я й досі не впевнений, чого хочу від життя і чи буде воно пов'язане з математикою та програмуванням, час покаже... Якихось особливих планів на майбутнє не маю, тут би впевнитися в завтрашньому дні, куди там майбутнє. Але одне знаю точно – життя я хочу прожити яскраво і допомогти іншим розфарбувати їх сірі будні.

Щодо захоплень, то останнім часом я неймовірно полюбив театр, оскільки там за короткий час можна спостерігати багатогранність однієї людини в різних життєвих ситуаціях, відчути та пережити разом справжні живі емоції. Вільний час я люблю проводити з цікавими людьми, тільки б було весело, проте часто ставлю навчання у пріоритет, оскільки творити власне майбутнє потрібно вже зараз. Загалом, я звичайний студент, якому математика зламала звичне уявлення про світ та який прагне знань. Цікаво, що буде далі...

Розповідаючи про свого підопічного, завідувач кафедри прикладної математики проф. О.Р.Чертов зауважив, що Андрій Лановенко є старостою гр. КМ-93: "Групу КМ-94  (де спочатку навчався юнак – авт.) ми розформували – на прикладній математиці важко вчитися, після першого курсу із чотирьох груп залишилося студентів лише на три групи".

От такі будні звичайних-незвичайних людей, які розмовляють дивними мовами. Або дивних людей, які творять звичайними-незвичайними мовами.