30 серпня – довгоочікуваний день! Нарешті я стала студенткою кращого вишу країни – Національного технічного університету України "Київський політехнічний інститут". Цей день запам'ятався великою кількістю емоцій, що переповнювали мене та інших новачків. Тож від імені першокурсників хочу поділитись враженнями.
Як тільки ступаєш на територію університету, відразу відчуваєш, що опинився в особливому місці. Надзвичайно вражає перший корпус, де розмістився мій факультет – ПБФ. Архітектура, бруківка, мальовничі ландшафти – усе заворожує і надихає. Коли потрапляєш сюди вперше, можна подорожувати довжелезними коридорами кілька годин.
Запам'яталися урочистості на площі Знань, заквітчаній прапорами, де зібралися першокурсники з усіх факультетів. Панувала атмосфера великої, єдиної родини, що зветься НТУУ "КПІ". Привітання від керівників вишу, напутні побажання – таке буває лише раз у житті. Та найважливіше відбулося потім – на кафедрі наукових, аналітичних, екологічних приладів і систем, де нам вручили залікові книжки. Ми були приємно здивовані святковим убранством, з цікавістю роззиралися навсібіч. Радість і гордість переповнювали наші серця, адже вперше (офіційно!) відчули себе студентами Київської політехніки, хоча й розуміли, що це величезна відповідальність.
Там же познайомилися з представниками кафедри та її завідувачем професором В.А.Порєвим. Він справив враження серйозної, надійної людини, за таким можна і потрібно йти вперед. Досить важливі поради зі свого досвіду адаптації до студентського середовища надали нам другокурсники. На завершення ми отримали ще один подарунок – дискотеку під відкритим небом та святковий салют на площі Знань.
Можу сказати, що з гідністю нестиму звання студентки Національного технічного університету України "Київський політехнічний інститут". Пишаюся своїм університетом, факультетом, кафедрою.
Отже, у цьому році я нарешті став першокурсником НТУУ "КПІ". Вступив я на факультет прикладної математики, на напрям "Комп'ютерна інженерія" і дуже цьому радий. І хоча перед поданням документів довго вибирав між радіофізичним факультетом КНУ ім. Шевченка та прикладною математикою, перевагу все-таки надав Київській політехніці. Вступив я разом зі своїми друзями, і хоча нас розформували по різних групах, але це не стало проблемою.
Перший день був дуже хвилюючий. Я, звісно, знав, що в КПІ багато студентів, але я не думав, що настільки. Після ліцею, в якому вчилось близько 250 учнів, багатотисячний університет дуже вразив. Також незвично було приїжджати на півгодини раніше, і перші дні я трохи запізнювався. І я навіть не уявляю, наскільки незвично зараз студентам з інших міст, не кажучи вже про іноземців. Перші дні було важко розібратись з розкладом та аудиторіями, адже територія велика, і я ще не дуже добре тут орієнтувався. Саме тому я на другий навчальний день просидів половину першої пари з іншим факультетом, оскільки запізнився і помилився аудиторією.
Загалом я дуже задоволений: однокурсники хороші, всі професори також надзвичайно лояльні та приємні. Навчання для мене почалось досить стрімко, але поки що немає підстав скаржитись. Сподіваюсь, що перші заліки та сесія пройдуть нормально, хоча, відчуваю, вони настануть швидше ніж ми чекаємо.
Ще до того, як вступила до університету, багато разів гуляла парком КПІ, спостерігала за студентами, намагалась уявити, як би я почувалась, якби була однією з них. Тепер можу не уявляти, а впевнено відповісти – це чудово, це щастя, це захват від мрії, що здійснилась.
Поступово все глибше і глибше переймаєшся загальною атмосферою, котра просочена унікальним поєднанням навчання та розваг. Вчишся поєднувати ці дві протилежні речі. Хочеться встигнути спробувати все: побувати на Дні першокурсника і підготуватись до семінарів, які будуть наступного дня; вибратись кудись погуляти з одногрупницями і прослухати всі-всі лекції…
КПІ не розчарував ні в чому. Із перших тижнів відчуваєш, що доведеться попітніти за навчанням, але це сприймається більше як можливість чогось досягти, аніж обтяжлива робота. Тим більше, що викладачі доброзичливі, намагаються зацікавити своїм предметом, поблажливо ставляться до спантеличених першокурсників. Все ще звикаю до відсутності дзвоників між парами, але то дрібниці, завдяки цьому ще гостріше відчуваєш, що ти вже не школяр, тебе не тримають силоміць за партою, ти вчишся добровільно.
Певний час остерігалась, що буде важко знайти спільну мову з одногрупниками, та мені пощастило – ми порозумілись буквально з перших слів. Привітні, веселі, життєрадісні дівчата та хлопець – ось така цікава компанія. З ними хочеться спілкуватись, ми на одній хвилі, маємо багато спільних інтересів. Це додає снаги та впевненості.
Про університет можу говорити лише з посмішкою. Попри велику територію, незліченну кількість корпусів і студентів, почуваєшся у всьому цьому як вдома, ніби ти на своєму місці, ти частинка цього величезного організму. Я б нізащо не проміняла КПІ на інший ВНЗ. До того ж, тепер я можу милуватися парком КПІ навіть під час занять – з вікон нашого восьмого корпусу.