Василь Іванович Вознюк. Вся історія становлення та розвитку радянського ракетобудування пов'язана з цим легендарним ім'ям. Це людина незвичайної долі, приклад служіння своєму народові, своїй Батьківщині.
Народився В.І.Вознюк у містечку Гайсин Вінницької області 1 січня 1907 року у сім'ї акторів. Його дитинство пройшло "за лаштунками". У 1914 р. вступив до Харківської гімназії, але провчився лише 3,5 класу.
Побачивши одного разу пароплави, хлопець вирішив стати матросом. У 1923 році вдалося вступити в Маріуполі на пароплав каботажного плавання і "понюхати море". Сподобалося.
За комсомольською путівкою Василя Івановича направили на навчання в Ленінград, у військово-морське училище ім. М.В. Фрунзе, але його туди не прийняли, оскільки не мав середньої освіти. Тоді він вступив до Першої Ленінградської артилерійської школи імені Червоного Жовтня, яку закінчив у 1929 р. третім за успішністю.
Отримавши призначення у 30-й артилерійський полк (м. Дніпропетровськ), Василь Іванович до 1938 року пройшов усі командні щаблі від командира взводу до начальника штабу полку. У його характеристиці зазначалося: "Має силу волі, дуже вимогливий до себе і підлеглих. Володіє великою ініціативою, постійно і з толком її виявляє. Енергійний і рішучий, прийняті рішення при проведенні в життя організаційно забезпечує добре, наполегливий і вельми добросовісний, посидющий в роботі".
У 1938 році Василь Іванович переводиться в Пензенське артилерійське училище викладачем тактики і артилерії. До Пензи він переїхав з усією родиною. Ще в 1931 році в Дніпропетровську Василь Іванович одружився з Мартою Яківною Данильченко, яка стала йому щирим другом і порадником.
У 1940 році В.І. Вознюку присвоїли військове звання майора, і він вступив на заочний факультет Артилерійській академії.
Початок Великої Вітчизняної війни Василь Іванович зустрів у Західному особливому військовому окрузі на посаді начальника штабу протитанкової бригади. У вересні 1941 р. він уже начальник оперативного відділу штабу артилерії 13-ї армії. А далі в його службі раптом сталися зміни, що визначили всю його подальшу долю. Майора В.І. Вознюка відкликали до Москви і призначили начальником штабу групи гвардійських мінометних частин (ГМЧ) Ставки Верховного Головнокомандувача. 14 вересня реактивні установки (майбутні "Катюші") своїм ходом вийшли з Москви на південь.
Через кілька днів Василь Іванович прийняв бій під Полтавою. Він писав: "Залп "Катюш" 23 вересня 1941 року в гоголівських місцях я запам'ятав на все життя. Наші частини перейшли в наступ, 12 кілометрів вони не зустріли опору ворога – він тікав. Гвардійці-мінометники наводили жах на ворога, громили піхоту і танки, здійснювали глибокі рейди в тил ворога".
Начальник штабу ГМЧ В.І.Вознюк вміло розробляв тактичні прийоми ефективного використання нової зброї в бою. Це було відзначено урядом: 1941 року, коли мало кого з офіцерів відзначали нагородами, Василь Іванович був тричі нагороджений орденами Червоного Прапора. В грудні 1942 року йому вже присвоїли звання "генерал-майор артилерії", у вересні наступного року, після початку контрнаступу під Сталінградом, – звання "генерал-лейтенант". Навіть для воєнного часу таке стрімке зростання – це виняток, свідчення визнання його непересічного таланту воєначальника.
Закінчив війну В.І.Вознюк у Відні заступником командувача артилерії 3-го Українського фронту по ГМЧ, яким тоді був генерал-полковник артилерії Митрофан Іванович Нєдєлін – згодом перший Головком Ракетних військ стратегічного призначення.
За рекомендацією М.І.Недєліна в червні 1946 р. Василя Івановича призначили начальником майбутнього випробувального ракетного полігону.
Згодом Василь Іванович писав: "Треба уявити, наскільки важко було протягом 4-5 місяців зосередити на полігоні кілька тисяч людей, забезпечити їх харчуванням, водою, пральнями, теплим житлом, оскільки насувалася сувора зима. Навколо – степ, такири, солончаки, піски, колючки, спека і вітер, що іноді переходить в піщані бурі, і безліч ховрахів. Жодного дерева, жодного населеного пункту". Василя Івановича можна було бачити на всіх будівництвах об'єктів. Завдяки його енергії, організаторському таланту, вимогливості і рішучості до 1 жовтня полігон був готовий.
18 жовтня 1947 р. тут була запущена перша в СРСР керована балістична ракета, створена С.П.Корольовим. У цей день народився перший випробувальний ракетний полігон, який став вихідним рубежем, точкою відліку стрімкого розвитку ракетної техніки до космічних висот. Офіційно ім'я йому дали "ДЦП-4" (Державний центральний полігон № 4).
Василь Іванович почав вивчати незнайому йому техніку: конструкцію ракет і агрегатів, технологію підготовки, застосовувані палива. Часто виїжджав на випробувальні майданчики, брав участь у засіданнях Державної комісії. І вже скоро своїми знаннями та ерудицією дивував фахівців, а іноді – й головних конструкторів. При організації і проведенні робіт полігону був твердий і наполегливий. Він швидко схоплював проблему й умів виділити головне при вирішенні того чи іншого завдання. Якщо щось йшло не так або допускалися помилки, діяв жорстко, але не приймав рішення, не порадившись з фахівцями з даного питання. На нарадах і комісіях завжди давав можливість висловитися фахівцям з питань, які викликали суперечку. Пам'ять мав чіпку, гарну. Міг часом і нагадати комусь про неприємний випадок, що стався кілька років тому, але ніколи при цьому не ображав і не принижував людини. З особливою турботою генерал ставився до інженерів-випробувачів. Він розумів, що саме їх грамотна, самовіддана, а часто-густо – і небезпечна робота є запорукою високого авторитету випробувального полігону. І завжди відстоював їх думку перед представниками промисловості. За це його поважали і фахівці ракетної техніки, і головні конструктори.
Іноді йшов і проти головних конструкторів. При випробуванні першої твердопаливної ракети РТ-1 інженери-випробувачі виявили недостатній запас стійкості системи управління (СУ) по тангажу і рисканню, що могло призвести до аварії ракети в польоті. Про це доповіли Вознюку. Полігон написав свій висновок і запропонував представникам промисловості розібратися з цим недоліком, а до закінчення цієї роботи пуск відкласти. Але С.П. Корольов разом з головним конструктором СУ Н.А. Пілюгіним наполягли на пуску. Ракету запустили, і в польоті трапилася аварія, яка засвідчила, що система управління ракети дійсно потребує доопрацювання. Після цього випадку в провідних ракетних ОКБ стали значно більше прислухатися до думки фахівців полігону.
З 1947 по 1957 рік полігон Капустин Яр був єдиним місцем випробувань радянських балістичних ракет. На полігоні були проведені випробування ракет Р-1, Р-2, Р-5, Р-5М, Р-12 і багатьох інших. 22 липня 1951 р. тут вперше у світі був здійснений пуск ракети з тваринами на борту – собаками Дезік і Циган, а надалі почалася реалізація цілої програми із запуску тварин. С.П.Корольов уважно стежив за результатами цих пусків, бо уже тоді передбачав політ людини в космос.
Полігон розвивався – будувалися нові стартові і технічні комплекси, удосконалювалась методологія випробувань. Начальник полігону невпинно стежив за всіма сторонами "життя" свого дітища. Попри те, що за штатом посада начальника полігону відповідала званню "генерал-лейтенант", у серпні 1955 року В. І. Вознюку за особливий внесок у створення полігону, всебічний розвиток випробувальної бази та забезпечення ефективних випробувань ракетної техніки було присвоєно високе звання "генерал-полковник артилерії".
2 лютого 1956 р. на полігоні Капустин Яр вперше був проведений пуск ракети Р-5М з бойовим ядерним зарядом. У 1957-59 роках були проведені випробування крилатої міжконтинентальної балістичної ракети "Буря". 31 серпня 1959 р. вперше в історії був проведений пуск з шахти – пущена ракета середньої дальності Р-12.
16 березня 1962 р. з шахтного стартового комплексу "Маяк-2" ракетоносієм 63С1 вперше був запущений супутник "Космос-1". Полігон став космодромом. З його стартових позицій продовжували досліджувати космос, відпрацьовували космічні системи в інтересах створення корабля багаторазового використання "Буран", випробовували моделі космічного корабля "Союз" і багато інших систем, причому, як правило, вперше.
14 жовтня 1969 р. був проведений перший запуск супутника "Інтеркосмос" для дослідження ультрафіолетового і рентгенівського випромінювання Сонця, а з 28 листопада 1970 року за програмою "Інтеркосмос" почалися запуски ракет "Вертикаль". В обладнанні їх науковою апаратурою для проведення досліджень у широкому спектрі фізичних явищ брали участь багато країн світу.
Завдяки турботам начальника полігону В.І. Вознюка розвивалося і житлове військове містечко (майданчик 10), де жили родини офіцерів-випробувачів. Спочатку це були намети, збірні будиночки, згодом – двоповерхові будинки, магазини, школи, дитсадки і все те, що було необхідно для життя людей.
Василь Іванович доклав чимало зусиль, щоб у містечко з усього Радянського Союзу привезли саджанці різних дерев. Щоправда, щоб створити парковий затишок і виростити дерева в цьому розпеченому пеклі, доводилося працювати всім мешканцям. За кожною сім'єю були закріплені посаджені дерева. Вранці і ввечері їх поливали, доглядали за ними, і кожну весну висаджували нові саджанці. Лише так тут можна було жити і плідно працювати. Адже інженери-випробувачі цілими днями, а часом і по кілька діб поспіль перебували під сонцем і вітром далеко від дому – на стартових і технічних позиціях, кінотеодолітних пунктах і просто в полі на випробуваннях. І як приємно було після роботи приїхати у свій двір, де затінок, де тиша і спокій, де життя рухається в іншому, розміреному темпі. Це знімало напругу, повертало спокій. З ініціативи Василя Івановича учні шкіл насадили парк біля кінотеатру "Юність". На початку 60-х років містечко виглядало як оаза в пустелі: будинки і котеджі в зеленому облямуванні високих тополь і кленів, асфальтовані тротуари і вулиці під кронами дерев, густий парк з клумбами квітів і навіть фонтан перед Будинком офіцерів.
Попри величезну зайнятість, Василь Іванович завжди особисто зустрічався з новоприбулими офіцерами. Враження про першу бесіду з ним було таке, ніби йшла розмова з давнім знайомим. Із запитань було видно, що він знав нас, знав, що турбує нас, і чим ми живемо. Питав про сім'ю, про плани на майбутнє, побажання. А сам розповідав про полігон і фахівців, просив швидше стати до виконання своїх обов'язків. Усіх, особливо сімейних, звичайно хвилювало квартирне питання. Але генерал був відвертим: з житлом важко, йде будівництво, і треба буде почекати. Під час бесіди з усмішкою вставляв українські вирази, приказки. Дуже приємно було слухати його. На прощання, по-батьківськи потискуючи руки, Василь Іванович бажав хорошої служби і якнайшвидшого включення в роботу полігону. Я не знаю як у інших, але у мене до сьогодні збереглася в пам'яті ця розмова, хоча з тієї пори минуло більше піввіку.
17 червня 1961 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР з грифом "Не підлягає опублікуванню" "за видатні досягнення і зроблений великий внесок у справу виконання завдань уряду щодо створення спеціальної техніки" гвардії генерал-полковнику артилерії Василю Івановичу Вознюку було присвоєно звання Героя Соціалістичної праці з врученням ордена Леніна і золотої медалі "Серп і Молот". Серед його нагород – п'ять орденів Леніна, п'ять орденів Бойового Червоного Прапора, полководницькі ордени Кутузова, Суворова, Богдана Хмельницького, вищий орден Югославії "За заслуги народу" та інші ордени і медалі. Йому першому було присвоєно звання “Почесний громадянин Знам'янська” – міста, яке він побудував.
У 1973 році генерал-полковник Василь Іванович Вознюк вийшов у відставку і переїхав до міста-героя Волгограда. Але свій рідний Капустін Яр часто відвідував – його завжди запрошували на свята або урочисті дати. Цікавився він і випробувальною роботою полігону.
Після виходу у відставку Василь Іванович прожив лише три роки. 12 вересня 1976 р. цієї видатної Людини не стало. Згідно із заповітом його поховали в Комсомольському парку міста, в березовому гайку біля кінотеатру "Юність". На місці поховання тепер стоїть бронзовий пам'ятник і завжди лежать свіжі квіти від вдячних кап'ярців.